Iнгмар БЕРГМАН: «Якщо відмовишся від дисципліни, тебе поглинуть джунглі»

Багато хто вважає, що сучасна кінопромисловість і мораль — речі несумісні, або ж мораль, яка переважає в кіно, настільки аморальна, що кінопрацівник не може мати твердих морально-етичних позицій. Наша робота віддана на піклування ділових людей, і вони часом ставляться до неї з підозрою, втім, з їхнього боку зрозумілого, адже в цьому випадку вони мають справу з чимсь таким ненадійним, як мистецтво. А тій решті, хто вважає нашу діяльність сумнівною, я можу заявити, що наша мораль така ж добра, як і будь-яка інша, ба більше, мені вона здається інколи такою абсолютною, що це мало не змушує мене червоніти від збентеження. Адже, на мій превеликий подив, я почав помічати в собі схожість з анекдотичним англійцем, який, як відомо, жив у тропіках, але педантично голився і одягався щодня до обіду. Робив він це, звісно, аж ніяк не для того, аби сподобатися диким звірам, а із самоповаги. Він знав, що, якщо відмовиться від дисципліни, джунглі поглинуть його. Я теж знаю, що джунглі поглинуть мене, якщо мої морально-етичні принципи будуть недостатньо твердими. Саме тому я й вигадав собі віру, що грунтується на трьох таких заповідях. Я наводжу коротко їхні формулювання і значення, бо вони стали основою всієї моєї діяльності в кіно.

Перша заповідь звучить трохи непристойно, але насправді сповнена якнайвищої моральності: ЗАВЖДИ РОЗВАЖАЙ ПУБЛІКУ!

Публіка, яка ходить на мої фільми і тим самим забезпечує мене хлібом насущним, має повне право вимагати від мене розваги, гострих переживань, високого духовного досвіду. Я, зі свого боку, забезпечую її цим духовним досвідом. І це єдине виправдання моєї роботи взагалі.

Звідси, однак, не випливає, що я повинен торгувати своїм талантом — принаймні без розбору і як завгодно, бо я ризикую тим самим порушити другу свою заповідь: ЗАВЖДИ ДОСЛУХАЙСЯ ВЕЛІННЯ СВОЄЇ СОВІСТІ ХУДОЖНИКА!

Це доволі хитра заповідь, адже вона очевидно забороняє мені красти, брехати, торгувати своїм талантом, вбивати і шахраювати. Але, хочеться сказати мені, шахрайство може бути виправдане в художніх цілях, я можу також брехати, якщо моя брехня прекрасна, я не зупинюся і перед вбивством друга, самого себе чи кого завгодно, аби тільки зробити фільм, мені дозволено також трохи поторгувати талантом, аби працювати далі, й авжеж мені, звісно, пробачать крадіжку, якщо у мене не залишиться іншого виходу. Безкомпромісно підкоряючись своїй совісті художника, ти ніби йдеш по туго натягнутому канаті — у будь-який момент голова може запаморочитися, і ти ризикуєш зламати шию. Якщо це трапиться, розсудливі і високоморальні роззяви, які зібралися довкола, неодмінно скажуть: «Поглянь, от він лежить, злодій, вбивця, розпусник і брехун. Так йому й треба!» — абсолютно не підозрюючи, що для художника всі засоби добрі, крім тих, що ведуть до фіаско, і що найнебезпечніші стежки — це уторовані, і що примус і запаморочення обов'язкові у будь-якій творчості, а зворотний бік радості творення — речі, безперечно, прекрасної і вічно радісної — це страх перед актом творення...

Одне слово, щоб зміцнити своє серце мужністю і не впасти з вузької стежки в яму, у мене є ще й третя, доволі пікантна заповідь: РОБИ КОЖНИЙ ФІЛЬМ ТАК, НІБИ ЦЕ ТВІЙ ОСТАННІЙ ФІЛЬМ!

Дехто може подумати, що ця заповідь — лише забавний парадокс, або недотепний афоризм, або, можливо, красива фраза про тлінність усього сущого. Але це не той випадок.

Це — правда.

У Швеції впродовж усього 1951 року виробництво фільмів було припинено (протестуючи проти надмірного податку на видовищну продукцію, шведська кінопромисловість оголосила ембарго на випуск фільмів. Виробництво картин було відновлено лише наприкінці 1952 року — ред.) За час вимушеного неробства я зрозумів: через якесь комерційне безладдя — тобто навіть не зі своєї вини — я можу в будь-який момент опинитися на вулиці, і статися це може швидше, ніж я думаю. Я не став тужити чи засмучуватись з цього приводу, не почав зі страхом чекати майбутніх прикрощів, а виніс зі свого становища єдино правильну істину: кожний мій фільм може бути останнім.

Мушу признатися, я вірний до кінця лише одному — фільмові, над яким працюю. Що буде (або не буде) потім, для мене неважливо і не викликає ані перебільшених сподівань, ані тривоги. Така установка додає мені сил і впевненості тепер, у даний момент, адже я розумію відносність усіх гарантій і тому безмежно більше ціню мою цілісність художника. Отже, я вважаю: кожний мій фільм — останній.

Але я дотримуюсь цієї заповіді ще з однієї причини. Мені довелося вже побачити чимало задушених неспокоєм і тривогою кінопрацівників, які виконували свої необхідні обов'язки як єпитимію. Виснажені працею, байдужі до всього на світі, вони закінчували свої фільми, не відчуваючи від роботи ні задоволення, ні радості. Вони страждали від принижень і образ з боку продюсерів, критиків і публіки, але не відступали ні на крок, не зневірялися, не полишали працювати. Стомлено знизавши плечима, вони виконували свій творчий обов'язок, доки не падали або їх не викидали за двері.

Я не можу знати дня, коли публіка байдуже зустріне мої фільми або, можливо, коли я остогидну сам собі. Втома і порожнеча опустяться на мене брудним сірим мішком, і страх задушить усе. Коли це станеться, я складу в ящик свій інструмент і залишу сцену з власної волі без гіркоти чи тяжких дум про те, була чи не була моя робота корисною і правдивою з погляду вічності. Мудрі й далекоглядні люди середньовіччя інколи проводили ночі в домовинах, аби не забувати про важливість швидкоплинного моменту, про минущість усього земного. Не вдаючись до таких крутих і неприємних заходів, я захищаюся від уявної некорисності і жорстокої мінливості кіномистецтва, істинно віруючи в те, що кожний мій фільм — останній.

ДОВІДКА «ДНЯ»

Інгмар Бергман народився 14 липня 1918 року у шведському місті Упсале в сім'ї протестантського проповідника. Закінчив літературний факультет Стокгольмського університету. Почав творчу діяльність як театральний режисер, очолював провідні театральні трупи Швеції: драматичні театри Гетеборга і Мальмьо, Королівський театр («Драматен») у Стокгольмі, здійснював постановки в багатьох європейських театрах. Серед найвідоміших спектаклів Бергмана — «Макбет» і «Гамлет» Шекспіра, «Гедда Габлер» Ібсена, «Фауст» Гете, «Пригоди гульвіси» Стравінського, «Шість персонажів у пошуках автора» Піранделло та цикл постановок за п'єсами Августа Стріндберга. У кіно Бергман дебютував як автор сценарію антифашистського фільму Альфа Шеберга «Цькування», а 1946 зняв свою першу самостійну картину «Криза». Усього за кінематографічну кар'єру Бергман зняв близько 50 фільмів, а також низку телефільмів. Переважна більшість із них зняті за власними сценаріями режисера. Будучи одним із найяскравіших представників «авторського» кінематографа, реж исер постійно варіює у своїх фільмах кілька основоположних онтологічних тем — віри і зневіри, роз'єднаності людей, їхньої самотності, загубленості у світі, психологічної складності їхніх інтимних стосунків, духовної кризи і пошуку шляхів виходу з неї. Міжнародне визнання прийшло до Бергмана 1956 року, коли його фільм «Усмішки однієї ночі» був нагороджений Спеціальним призом Каннського фестивалю. Відмічені нагородами найпрестижніших міжнародних кінофорумів і багато інших стрічок режисера, серед яких «Сьома печатка» (1957), «Сунична галявина» (1957), «Обличчя» (1958), «Персона» (1966), «Година вовка» (1968), «Сором» (1968), «Крики і пошепти» (1972), «Осіння соната» (1978). Три фільми Бергмана: «Дівоче джерело» (1960), «Мовчання» (1963), «Фанні та Александр» (1983) — удостоєні «Оскарів» (більше призів Американської академії — чотири — з європейців одержав тільки Федеріко Фелліні). Серед телефільмів Бергмана найбільш відомі 6-серійні «Сцени з подружнього життя» (1973), «Чарівна флейта» за Моцартом (1975), «Після репетиції» (1984). 1976 року після образливого скандалу, пов'язаного з несправедливими обвинуваченнями у приховуванні податків, Бергман покидає Швецію, а, повернувшись на батьківщину в середині 80-х років, живе майже відлюдником в будинку на одному з островів, зосередившись в основному на літературній діяльності. Його белетризовані мемуари «Laterna magica» та «Картини» мають у публіки успіх не менший, аніж фільми, і перекладені майже всіма європейськими мовами. Стаття, що пропонується вашій увазі, була написана Інгмаром Бергманом майже сорок років тому. Однак її пафос і основні положення ні на йоту не застаріли, а для українських артистів і режисерів, вимушених після десятиліть державної опіки вчитися відповідати за самих себе, звучать вдвічі актуальніше. Сам Бергман принаймні, продовжуючи й у 80 років знімати фільми й писати сценарії та книги, довів стійність викладеної тут творчо-етичної програми.