Iван Миколайчук — «білий птах» українського кіно

Підготувати цю публікацію спонукав мене вміщений на шпальтах «Дня» заклик голови Національної спілки кінематографістів Сергія Тримбача взяти діяльну участь у ювілейних акціях з нагоди 70-річчя від дня народження славетного українського актора, кінорежисера й драматурга Івана Васильовича Миколайчука, висувати цікаві ініціативи, які б сприяли увічненню пам’яті, розкрили істинні масштаби в українському житті цього видатного кіномитця. Газета «День» першою долучилася до такої необхідної гуманітарної справи, надрукувавши цікавий матеріал Алли Підлужної «Дорога до Миколайчука».

Іван Миколайчук виконує важливу місію на цій землі — йому випало стати моральним авторитетом і незабутнім символом для цілого покоління українців. Перепрошую за можливий докір у самопіарі, але принагідно згадаю дорогий мені епізод із власної біографії: саме за надрукований нарис «Наш Іван» («День», № 8 від 17.01.2003) автор був удостоєний честі стати лауреатом літературного конкурсу «Український герой» — редакція газети його тоді проводила спільно з видавництвом «Кальварія»...

Творчий внесок Миколайчука у розвиток кіно, зміцнення національної духовності українського народу безперечний. Вже сам дебют його акторської кінокар’єри в картині «Тіні забутих предків» завершився тріумфом. Сергій Параджанов, режисер фільму, згодом писав: «З Іваном пов’язаний мій перший успіх — фільм «Тіні забутих предків», який... був визнаний однією із двадцяти кращих картин світу всіх країн і народів. Не вважаю це своєю заслугою — успіхові цього фільму сприяла участь у ньому цілого грона талановитих митців, звісно, передусім Івана Миколайчука». Своє захоплення цією яскравою акторською особистістю відомий кінорежисер визначив так: «Я не знаю більш національного, більш народного генія».

Можна було б навести ще багато хвальних і піднесених висловів про відзначений кінотвір, але вистачить одного, який належить перу знаної шанувальниці високодостойного митця з України. «Миколайчук змусив найширшу (в сенсі світову) глядацьку аудиторію зачаруватись образом Івана Палійчука, будучи магічним у цій ролі, органічним та граційним актором, без будь-яких зусиль зчитуючи коди національної культури, ментальності, зрештою — світоглядних обширів... Він зробив це тоді, коли йому виповнилося лише 23 роки...» — підкреслила відомий кінокритик Лариса Брюховецька. А тому не дивно, що фільм кіностудії імені О. Довженка «Тіні забутих предків» зажив світової слави, отримавши, як преса зазначала, 47 відзнак на різних міжнародних кінофестивалях! Французькі кінокритики відразу назвали картину шедевром. 1965 року «Тіні забутих предків» відзначили гран-прі в Аргентині. Через рік — приз Британської кіноакадемії за найкращий зарубіжний фільм. Згодом була золота медаль у Салоніках. Потім — нагороди в інших країнах... Так український актор став зіркою світового масштабу.

Іван Миколайчук втілює в собі незбагненну велич духу, потужну силу розуму й рідкісного таланту. Перечитавши майже все, що надруковано про нього в книгах, журналах і газетах, я збагнув його магнетичну силу: він напрочуд чистий, щирий і красивий у своїй любові до України, якій чесно служив. У часи злету українського кіно, в 1960 — 1970-х рр., майже жоден фільм не обходився без його участі. Згадаймо інших екранних героїв талановитого кіномитця — його думи, пристрасті, його тривожну совість: юного Тараса зі «Сну», героїв «Бур’яну», «Комісарів» й «Білого птаха з чорною ознакою», «Камінного хреста», «Помилки Оноре де Бальзака», «Аннички», «Захара Беркута», «Пропалої грамоти», «Гадюки», князя Володимира з «Легенди про княгиню Ольгу». Згадаймо його сповідально-чесний «Вавілон-ХХ»... Доля послала Миколайчуку 34 ролі у фільмах, більшість яких увійшли до золотої колекції українського кіно. По них, як по своєрідних віхах пам’яті, можна пізнавати біографію як самого кіноактора, так і України в цілому.

Іван був родом з буковинського села, а став виразником суті, душі та думок всього українського народу. Кіно для нього було всім: навіть отримавши телеграму про смерть батька, він поїхав на похорон лише по закінченню знімального дня, нікому нічого не сказавши. Тоді саме знімали прощальний танець Івана і Марічки... Прикро, але сучасна молодь в Україні дуже мало знає про цю гарну, великої душі людину, обдарованого актора, справжнього художника, не усвідомлюючи особливого місця і значення Миколайчука для української культури...

Гірка іронія долі полягає в тому, що красивого, статного, з проникливими очима актора, який міг «переграти» всіх на знімальному майданчику, не любили тогочасні можновладці. Як згадував Іван Гаврилюк, після фільму «Білий птах з чорною ознакою» життя Миколайчука ускладнилося. У владних кабінетах на талановитому акторі було тавро «націоналіста». Неодноразово йому доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях, однак стіна відчуження і відторгнення навколо нього постійно зростала. Картини, в яких він мав зніматися, почали закривати. Актор тривалий час не грав, нервував, відчував себе зацькованим і обкладеним з усіх боків... І як результат — підірване здоров’я, важка хвороба, смерть 3 серпня 1987 року.

Письменник і журналіст Олександр Перлюк, визнаний майстер у царині сучасного українського афористичного жанру, якось слушно зазначив: «Першими у чорні списки потрапляють світлі голови». Тож маємо усвідомити, хто ми є, громадяни України, що нам дороге і що ми захищатимемо. Ми повинні не лише знати своїх геніїв, з великою пошаною до них ставитися, а й активно відстоювати свій спосіб життя, обраний і вистражданий в історичному процесі.

У кінофільмах Миколайчук був дуже органічний. Режисер Юрій Іллєнко, вперше побачивши Івана на кінопробах, вигукнув: «Це щось неймовірне! Це щось нелюдське! Щось за межами розуміння і сприйняття»!

Іван Васильович увійшов до історії вітчизняної кінематографії як відданий син свого народу та визнаний світом майстер кіно. Особливу його роль у житті українства напрочуд вдало визначив у своїх спостереженнях Борис Івченко: «Для рідних, друзів та знайомих він — Людина. Саме так — з великої літери. Для всіх решти — актор і режисер, літератор і сценарист, поет і музикант. І все-таки у всіх цих визначеннях чогось не вистачає... Чогось головного в Іванові. Це поняття — народний філософ, на мою думку, найбільш точно визначає суть Івана Васильовича Миколайчука — людини і митця».

Фільми, образи, сценарії, створені нашим кіномитцем, займають почесне місце в галереї вітчизняної культурної спадщини. І дуже добре, що відзначення ювілею І. Миколайчука дає можливість не лише згадати українські кінематографічні здобутки глобального рівня, а й вшанувати гідно його пам’ять. У відповідь на прохання ювілейного оргкомітету («День» № 231 від 16.12.2010) хочеться звернутися до голови Національного банку України С.Г. Арбузова: а чому б нашому Центробанку не випустити ювілейну монету «Іван Миколайчук», присвячену 70-річчю з дня народження українського лицаря поетичного кіно? Нова монета неодмінно повинна з’явитися в серії «Видатні діячі України» як своєрідна винагорода людській геніальності. Монети — це своєрідний літопис країни. Тому кожна держава, яка поважає себе, власну історію і національні традиції, старанно формує свою монетну політику, визначає її головні цінності і домінанти...

Давайте свято берегти пам’ять про цього блискучого самородка. Пам’ять — то не лише єдиний рай, з якого нас неможливо вигнати. Пам’ять — це сила. «Завдяки історичній пам’яті, — закликав Михайло Грушевський, — людина стає особистістю, народ — нацією, країна — державою»!