Iз життя (нації) борисфенітів

У ЦЕНТРІ МИКОЛАЄВА, ПІД ГРУШЕЮ...

Майже в центрі Миколаєва — у парку Комунарів, що прилягає до однойменного суднобудівельного заводу, — фахівцями науково-дослідного центру «Лукомор’я» Інституту археології НАН України влітку 2012 року було знайдено останки 14 воїнів античного часу.

...Вони лежали вічною шеренгою — чотирнадцять захисників своєї землі. Було ясно — з дбайливо укладених в рядок останків, — що ховали без поспіху, згідно з ритуалом. А значить — це були переможці: переможених абияк звалюють до ями або віддають на розтерзання вовкам. Це були борисфеніти, бо у тих, хто мав претензії до способу життя загиблих і силоміць висував їх, була зброя іншого зразка. Борисфеніти полягли в бою, про що свідчать наконечники стріл і списів, що смертельно вразили кожного на підступах до свого «ойкосу». Сталося це на березі Інгулу, де він вливається в Буг і утворює, разом з лиманом, великий і зручний для життя людей півострів. Поселення як застава — на північному фронтирі ольвійської хори. Час їхньої смерті дивним чином збігається з подіями, які визначили знаковий рубіж у розвитку етносу борисфенітів. Друга половина IV сторіччя до н.е. — це розквіт ольвійської держави. На території Північного Причорномор’я люди різних культур, але ментально супідрядні принципам демократії огранували діамант надзвичайної привабливості — Ольвію.

І це був час, коли завойовницька зірка Олександра Македонського зійшла на Сході і гнала його, гнала впокорювати народ за народом. Чи то заздрість до свого патрона, чи то дурман влади — «можу!»— штовхнули Зопіріона, залишеного полководцем животіти умовним намісником Скіфії, території, загалом і не підкореної, на необдуманий крок: спробувати ще раз охопити своїм впливом країну, в якій за два століття до цього застрягло і обм’якло військо царя Дарія (принаймні так нам повідав про це Геродот). І він, Зопіріон, маючи під керівництвом 30 тисяч, вирішив 331 р. до н.е. воднораз підкорити те, чого правителем, гіпотетичним, вже був, в той час як «Великі» реально впокорювали світ: у далекій далечині — собі на славу... Зопіріон намірився довести всім (на випадок, а раптом Олександр довго воюватиме... все життя воюватиме), який він спритний у наведенні ладу на територіях підлеглих йому народів, і вирушив, зваблений примарою перемоги, у похід.

...У самому серці Азії стомлений гонець вручив Олександру листа від деякого Антіпатра (вочевидь, «очей і вух» САМОГО), який із Македонії повідомляв: такий-то (Зопіріон) зажадав вести війну зі скіфами і програв її, нікчемний, не почавши навіть, бо йому стала на заваді якась Ольвія... ну ти знаєш, о Великий, є таке містечко, десь у жаркому степу поблизу Понта, на його гіперборейському боці... Так от, ця Ольвія жалюгідного твого намісника (Зопіріонишку) проковтнула і не поперхнулася, тому як 30 тисяч його війська теж... додому, до Македонії, не повернулися, а щодо іншого, квапимося тобі повідомити, о Найвеличніший, все добре... все добре.

Народ (нація) лише тоді стає народом (нацією), коли має історичну пам’ять. А пам’ять — це і поразки, і перемоги у минулому: на території етносу або в завойовному поході щодо інших територій (що теж привабливо для багатьох причетних до ідеї нації). Поразки викликають посилений скорботою гнів, який вилитися повинен в реванш, а перемоги, зафіксовані (арте) фактами виливаються в захоплені міфи, якими можна пишатися, коли настає час запитати своє «я» (або батьків, або вчителів, або керівників країни): до якого роду-племені можу вважатися зарахованим, і це називається — ідентифікувати себе.

Одна з таких славних сторінок минулого України — Причорноморського краю як її одвічної території, пов’язана з перемогою борисфенітів над Зопіріоном. Нагадаю, що борисфенітами ми називаємо етнос з причорноморським корінням, актуалізований становленням Ольвії і її хори.

НАЦІЯ — ЦЕ Ж ТАК ПРОСТО, ТРЕБА ТІЛЬКИ ДУЖЕ ЗАХОТІТИ

...У мене особисто складається таке враження, що у сучасному світі, в епоху глобалізації, ми, українці, націю як таку вже пролетіли. Напевно, ми її проѓавили. Не хотілося б, звичайно, говорити про це так, але... Не встигнувши насолодитися всім співтовариством, що укорінене на території, яка називається Україною, зрозумілим з пелюшок поняттям «нація», — з гордістю від самоусвідомлення себе як частини деякої колективної унікальності в глобальному співтоваристві, конкретно: «українська нація», — я змушений лише констатувати, як мені пропонують сьогодні, десь на рівні «фолк» пропонують, «я українець» без політичного ангажементу серед інших націй, що давно відбулися. Ось тому сьогодні я не виходжу з ранку на поріг свого будинку, де під звуки гімну слід було б замайоріти на флагштоку в щоденному сплеску «жовто-блакитному» полотнищу. А американці виходять, аби побачити свій зоряно-смугастий прапор, і я їм заздрю.

ОДНОГО ПОЛЯ ЯГОДИ: ШОТЛАНДЦІ Й РОСІЯНИ

Витоки нації мають бути благородними. Це зрозуміли інтелектуали XVIII століття в Європі і почали вигадувати для своїх націй «початки», якщо такі важко обчислювалися археографічним шляхом. А «початки» нації — це героїчні звершення народу або його частини, перш за все воїнів; або герої, які очолюють цих воїнів чи особисто «виборюють» для решти своїх співвітчизників якісь права у важких поєдинках. Ними, героями, пишаються; вони — символи; вони залишаються в пам’яті і передаються по спадку поколінням наступним. Так з’явився наприкінці XVIII століття народний герой Оссіан у Шотландії, якого вигадали і про якого склали епос національно налаштовані і креативно мислячі шотландські інтелектуали. Механізм одревнення рукописів — «справа техніки», головне — ідея! Фальсифікація розкрилася набагато пізніше, а образ живе до цього часу, бо живі суперечки «про образ», є «здивування з приводу», що й було потрібно: важливий не зім’ятий прототип — важлива ідея героїзму, властива цій території; народ же — функція від території, як і особа — функція від народу в міфі, що творить націю.

Щось подібне, але з великим розмахом сталося у Росії (не забуваймо, що Україна на той час була лише її частиною, південно-західною провінцією і ні на яку окремо взяту ментальність не могла не те що претендувати, а навіть думати про те, аби претендувати, але геній Котляревського це спростував дуже скоро, а був ще й Сковорода, інші мислителі українські теж були). Мотивовані благородною метою і європейськи освічені невідомі інтелектуали (вважається, що серед «невідомих» був і Сумароков, не той, що байкар і вигадник од, а його племінник, Павло Іванович Сумароков, 1760—1856 рр., письменник і державний діяч, згодом сенатор) вирішили піти шляхом, уторованим шотландцями. Вони створили літературний шедевр, нібито XII століття, неймовірної націотворчої сили і назвали його «Слово про Ігорів похід» (у сучасному трактуванні). Чомусь до цих пір його вважають пам’яткою давньоруської (читай: російської) літератури, а не української, якби насправді вона корінням сягала у це саме XII століття. Але дуже явні в цьому творі «осучаснення щодо XVIII ст.», і потім... одне у мене питання до ортодоксів від російської літератури: як могло статися, що всесвітньо відомий «збирач»-колекціонер російських старожитностей п. Мусін-Пушкін, який і репрезентував світу цей шедевр, втікаючи з Москви перед тим, як її захопили французи, раптом, поспішаючи, «забув», ой леле, автентичний рукопис, і той... згорів. Невже це так важко: засунути за пазуху найголовніший культурний раритет Російської імперії і вже тоді «кивати п’ятами»?.. Залишилися, мовляв, слава Богу, переписані від руки копії... дві штуки. І цьому вірять, скоро два століття як вірять. А скільки дисертацій!.. Море!.. «Та як ви смієте, — чую багатоголосся, — зазіхати на наші святині!». І хор басів вже крещендо: «Ви поганите пам’ять Дмитра Сергійовича Лихачова, — обуренню немає меж. — Ви всіх росіян ображаєте!». Шум цунамі, гуркіт прибою... катарсис. Хоча все це, скажу я вам, нагадує скрегіт електрички, як вона гальмує при підході до платформи; ще мить — і стоп: відкриються двері вагонів, вийде-зайде відповідально люд з оберемком власних турбот, електричка по наростаючій завиє і промайне останній вагон, зникне вдалині, вислизне надія, похитнеться віра, кохання зажадає взаємності, і тішитиметься ненадовго тишею перон, який для того призначений, аби повнитися шумом, зустрічаючи потяги.

Нікого я не ображаю і пам’ять високошановного академіка і знавця російської словесності і літератури не поганю.

У ГЕОГРАФІЇ ВЛАСНА ГОРДІСТЬ

Я географ, а не літературознавець, я гуманістичний ландшафтознавець, а не словесник. Проте як один із творців цього напряму в гуманістичній географії, сутнісно інтеграційного, можу запевнити, що не збираюся перекручувати культурну спадщину минулого; я вважаю: все, що робилося, як і ким мислилося на її, України, території — у минулому і тепер — занесене в її, України, «національний іміджевий паспорт». А Павло Іванович Сумароков — особа, гідна роману! Його можна назвати «одним з іміджмейкерів російської ідеї нації». Крім того, що він має відношення до того, що ми називаємо «актуалізацією націотворчої уяви», до «Слова...», він відкрив світу те, що до нього в географічному середовищі вважалося геоефемерідом, примарною геопросторовою реальністю, — «торжище борисфенітів». Відкриття «старогрецького міста Ольвії» відносять до 1799 року; саме йому, П.І. Сумарокову, належить честь «приурочування до її дійсної території». А відкрив він її... віртуально! Коли раптом затримався у Миколаєві лише на 4 дні, з 17 по 20 травня. Освіченим жителям Миколаєва локалізація Ольвії в урочищі Ста Могил була очевидна давно. Сумарокову показали прадавні монети, уламки карнизів і колон, а також камінь, знайдений рибалками, як пише він у своїх записках, «верстах в 40 отсюда, по ту сторону Буга, на развалинах древняго и известнаго города Ольвии, что ныне называется урочище Сто могил, и принадлежит графу Безбородке. Камень сей имеет сажень в вышину и аршин поперешнику. Высеченные на нем изображения представляют в первом ярусе человека, сидящего на коне; а внизу лежащий, подобно как на постеле, вынимая из корзины фрукты, подает их предстоящему перед ним отроку, позади коего находится еще женщина. Вверьху видна греческая надпись, которую я, знаючий сей язык, перевел сими словами: Стратон, благий путеводитель воев, радуйся!».

Блискуче виконаний план історико-культурного піднесення Російській імперії в очах світової спільноти вимальовується! З одного боку, з благородною метою проведена містифікація літературного джерела як необхідний культурологічний хід, з іншого — залучення Росії до античної цивілізації, сутнісно європейської.

ДАЛЕКО-ДАЛЕКО... ЯКНАЙДАЛІ ВІД СИНІХ ВОД

В аспект української національної самосвідомості заглибившись, не можу не засмучуватися відсутністю уваги, починаючи зі шкільної лави, до деяких фактів, на мій погляд, величезного історичного значення, таких, наприклад, як «битва при Синіх Водах», тобто на річці Синюсі, лівій притоці Південного Бугу, яка відбулася 1362 року. Адже сталося це за 18         років до події, що увійшла до анналів російської історії як «неперевершена битва на Куликовому полі». Вважається, що 1380 р. Дмитрій Донськой, перемігши Мамая у цій битві, ослабив ярмо на шиї народу, що вже звикся підкорятися монгольським ханам. Але перший визвольний залп в серце Золотої Орди прозвучав задовго до приниження монголів на Дону. Литовський князь Ольгерд очолив військовий союз литовців, українців і білорусів, аби витіснити монголів з українських земель. Йому протистояла величезна сила: одразу три монгольські хани виставили свої війська, кожне з яких за чисельністю перевершувало те, що протистояло московському князеві Дмитрію на Дону. Добірні війська, досвідчені воїни, призначені перемагати від Китаю до Карпат, прагнули до одного: якнайшвидше покарати литовця, що зарвався, і разом з ним якихось українців-гречкосіїв.

Але на українській річці Синюсі ці «славні парубки» були вщент розбиті. Такої ганьби в межах Європи монголи ще не зазнавали. Ті, хто вцілів у безжалісній січі, нестримно відступали. Полки литовського князя Ольгерда, немов «погоничі отар», гнали їх на схід — звідки суховійною чорною бурею більше ста років тому насувалися «тьми» Батия і з тих пір вгніздилися (угніздувалися, угніздищилися) у російських «заулочках» на кшталт Москви. Ось цих, вузькооких і широколицих, вершників гнали якнайдалі від соковитих лугів, з трав’янистого степу — за Буг, за Дніпро, за Дон. Лупцювали їх, аби мало не видалося, доки не згаснув вояцький раж. Завдяки блискучій перемозі литовського князя на Синіх Водах монгольські тумени в межах української землі вже не були хожі.

LIEUX DE MEMOIRE

То ж чому про це не говориться привселюдно, не пропагується як націотворчий сенс, чому не знаходяться можливості, аби міфологізувати геопростір, який визначать і колективним рішенням встановлять місце (place) вчені в долині Синюхи, аби зробити так, як личить нації, гідній своєї історії, — дати хід етноісторичному проекту «Місця пам’яті» на кшталт європейських Lieux de memoire. Це — наше славне минуле, це — наша гордість, це — одна зі складових ідеального єства, що визначається як нація. А що таке нація, запитаєте ви, про яку стільки часу «товкмачить» автор і якій стільки дорогоцінного для редакторів і видавців місця приділяє?

Є БАГАТО ВИЗНАЧЕНЬ, ЩО ТАКЕ НАЦІЯ

До уваги береться і мова, якою говорять люди, і територія, що населяється ним, і події історії цих людей на цій території, що проживали довгий час і що проживають нині, і загальні проекти майбутнього, які спільно мають люди, які ці території населяють. Гуманістичні географи, в контексті «раціоналізації геоісторичних основ для життя певного співтовариства людей», вважають, що нація, попри трактування її як «продукту націоналізму», є похідною від багатьох складових, головна з яких — спільність території. Наведу приклад, близький моєму проживанню в степовій ландшафтній зоні. Давнє співтовариство людей, відоме як трипільці, формувалося, свідчать розкопки на Південному Бузі в районі гранітно-степового Прибужжя, проведені видатним українським археологом Валентином Даниленком ще в 80-х роках минулого століття, з раси людей з масивними щелепами, широкими і плоскими носами і витягнутими (доліхоцефальними) черепами, які населяли на той час північ Європи, і раси людей динарського (балканського) типу — з круглими обличчями, похилими лобами і витягнутими, з горбинкою, носами (брахіцефалами), тобто з людей з різними фенотипами. Природно, що й мови, якими вони спілкувалися, хоч і однієї — індоєвропейської — групи, були різними (спочатку), як різними були історична пам’ять і колективна свідомість. Проте феномен трипільців якраз і полягає в тому, що, об’єднані однією територією, одним «годуючим» ландшафтом, вони консолідувалися в місцерозвитку і створили суспільство (пранацію), яке впродовж двох тисяч (!) років мирно розвивалося і співіснувало з іншими на суміжних територіях (проживаючи, тим часом, в «трирівневих котеджах, як зазначають уражені умовами їхнього життя археологи з інших країн, займалися різними мистецтвами, не відчуваючи нестачі в їжі»), допоки не були «з’їдені» кочовими «бригадами» зі знищення осілого населення — тими, кому жах як хотілося володарювати над всеімущими «господарями землі», її орачами.

ЛЮДИ СКОРОМИНУЩІ, А ТЕРИТОРІЯ — ВІЧНА

Чи не так? Або ж я помиляюся? Пішли трипільці, закінчився морок кочової навали (це винятково моя особиста думка) бронзової епохи, на зміну «благополучним» сабатинівцям прийшли кіммерійці, потім скіфи. Скіфи — це не народ, це група народів, старожилів і прийшлих, багатолюдних і не дуже, ментально різних, стереотипами поведінки різних і способом господарювання різних. Але після першої ж сотні років їхнього спільного проживання на території сучасної України вони стануть відомі — всі, скопом — як скіфи. І все — завдяки Геродоту! Він напише для них «міф походження», причому в двох формах: власне скіфській і для еллінів. Розрізнятися вони будуть іменами богів (але не їхнім єством) і механізмом першопричини: для скіфів з’явиться «батько нації» Таргітай і троє його синів: Ліпоксай, Арпоксай і Колаксай, а для еллінів — звичний герой Геракл і підступна Єхидна (напівжінка-напівзмія), що змусила Геракла, який вирушив на розшуки Геріонових биків, злягтися з нею, від чого і пішли скіфи. Відзначимо, правда, що ця Єхидна була дочкою місцевого бога (бога автохтонів — місцевих жителів) Борисфена, який в земних реаліях був представлений річкою — Дніпром (Данапрісом). Скіфи ще тим хороші, що мають у своєму активі неперевершений подвиг: заманили в степ 700-тисячне військо персидського царя Дарія і позбавили його усіляких ілюзій щодо скіфського багатства. Артабан, брат Дарія, пише Геродот, радив йому не йти походом на скіфів і вказував на неприступність тих, проте не зміг його [Дарія] переконати.

Коріння української нації сповна можемо шукати в скіфському гені, який апріорі не азіатський, а дніпровсько-причорноморський. Міф про походження маємо, до нього — діяння героїв і народу; а головне — територію для походження і для діянь маємо. Це не мало... це майже все, що треба, аби не чинити як шотландці.

Може, це борисфеніти, а може, скіфи, а може, і ті й інші, але неначе майбутня нація приклала руки до того, що: «І був Зопіріон знищений зі всією своєю армією і таким чином поплатився за необдуманий порив до війни проти безвинного народу» (Помпей Трог, «Філіппійські історії», XII, 2, 16).