Камбуровські одкровення

Фанати творчості Олени Камбурової чекають її виступу, як ковтка свіжого повітря, сприймають еталоном щирості й правди, справжнього мистецтва і високої майстерності.

На сцені співачка є гранично скромною, вона не намагається загравати з публікою. Звичайно не веде довгих попередніх розмов. Аскетизм і скупість преамбул і всі емоції, що стримуються, — для пісні, яка ось-ось виплеснеться з її серця. Тому просто називає авторів, яких виконує, і починає звучати поезія — Цвєтаєвої, Матвєєвої, Ахматової, Блока, Гумільова, Галича, Тувіма, Маяковського, Кіма, Висоцького, Бродського в чудовому, приголомшуючому викладі, унікального за тембром звучання і музичного діапазону голосу. Млосна тягучість голосу Камбурової, здається, заповнює найпотаємніші куточки душі...

«РАССЛЫШАТЬ ДРУГ ДРУГА»

У репертуарі Олени Камбурової ціла галерея першокласних поетів, але є серед них один, про якого можна сказати, перефразовувавши відоме: «Ми говоримо Окуджава — маємо на увазі Камбурова, говоримо Камбурова — маємо на увазі Окуджава». Ніхто, окрім, напевно, самого Булата Шалвовича, не співав його пісні так, як Камбурова. Вона взагалі вміє будь-який текст власною інтерпретацією зробити своїм, але проникнення в Окуджаву особливе. Недаремно її називають молодшою сестрою Булата по долі. Всією своєю творчістю, услід за Окуджавою, Камбурова сповідує святу науку «расслышать друг друга». Його слова і музика, її виконання «проходять крізь серце» слухачів, залишаючи там незабутній слід. Голос Камбурової немов створений для поетичних рядків Окуджави, проникливих і зворушливих, простих і значних, немов людська доля.

Про Окуджаву Олена Антонівна може говорити нескінченно: «Він з самого початку дуже зворушливо, по-доброму поставився до того, як я існую в його піснях. Перша наша зустріч відбулася в Ленінграді, композитор Кирило Акімов повіз мене до Булата знайомитися, тоді він наважився аранжувати пісню «Ленька Королев». Як я зраділа, що моє палке, юнацьке виконання не збентежило автора, а, навпаки, навіть сподобалося. Потім у мене була можливість бувати в їх домі. Спілкуватися з ним, але я завжди себе стримувала, мені не хотілося даремно турбувати його. Я завжди намагалася не дуже обтяжувати його своєю присутністю, тому що дуже цінувала його час. Булат проходить через все моє життя, я зробила своїм світ його пісень, найближчими стали для мене його романтизм, його Віра, Надія, Любов. Звичайно, він для мене Вчитель, і що більше часу минає, то більше я стверджуюся в цій думці. Його пісні стали моїми головними піснями, вони — моя власна система координат, саме ними я звіряю власне життя, інтонацію своєї пісні. Як я люблю слухати пісні в його авторському виконанні, він надзвичайно музичний, зворушливий, справжній. Коли мені важко, погано на душі, шукаю втіху в піснях Окуджави, кожне його слово, заспіване і сказане — джерело мудрості і сили. Все своє життя міряю по Булату. Він був дуже різним у спілкуванні. Мудрим, захопленим, сумним, якщо переживав час, «коли не пишеться». Але найголовніше в Окуджаві — те, що він написав. Це абсолютна істина для мене. І ще я маю чудовий подарунок від Булата. Мені якось показали давню анкету, в якій він на запитання про улюблених виконавців відповів гранично стисло — Луї Армстронг і Камбурова.

На київському концерті вслід за Окуджавою прозвучали пісні, кожна з яких була міні-виставою, з розвитком дії, кульмінацією, розв’язкою. Зімкнувши обидві руки на мікрофоні, Камбурова як за рятівний круг трималася за нього, і зігрівала його у своїх руках, довірливо торкаючись щокою, це був друг і помічник, з ним вона була захищена від усього світу довкола білого променя прожектора. Майже як у Блока: «Белое платье пело в луче...»

Усього два музиканти — Олег Синкін (клавішні) і В’ячеслав Голіков (гітара), супроводжували виступ Олени Камбурової, але робили вони це так талановито, що створювалося повне відчуття звучання оркестру. Партитура світла була розписана на кожну пісню і гранично точно «освітлювала» стан твору. Візуальні ефекти посилювали враження від виконання, при цьому не заважаючи вслуховуватися у слова, що вимовлялися. Співачка, що проживає пісню як драматична актриса, давала глядачам можливість відчувати смак справжньої поезії, співвідносити своє сприйняття з акторським виконанням, насолоджуватися можливостями голосу, звучанням музичного супроводу, їх надзвичайною гармонією, досконалою в нюансі і вібраціях.

Один з шедеврів Камбурової — пісня «Елка» на вірші Пастернака, стала своєрідним подарунком киянам, які вже готуються до новорічних свят. А всі інші її твори хотілося сприймати яскравою, сяючою, мелодійною гірляндою, що прикрасила цю ялинку.

Цікаво, що за всієї високої технічної оснащеності музичної апаратури, Олена Камбурова не користується сучасним радіомікрофоном. Немов з архаїчного минулого, її мікрофон — на шнурі і наче вірний пес «прив’язаний» до хазяйки. Думаю, що співачка спеціально не міняє тип свого мікрофона на більш досконалий. Новий мікрофон явно б не пасував до стилю творчості Камбурової, змінив її, такий справжній, образ, зруйнував атмосферу, яку вона дбайливо зберігає на своїх концертах. Вона немов хоче повернути нас, сьогоднішніх у ті часи, коли ми були чистими, добрими і вірили в ідеали.

ВСІ «БАРВИ» ГОЛОСУ

— Олено Антонівно, з чого «виростають» ваші пісні?

— Всесвіт ділиться на матеріальний, прагматичний світ і якийсь інший світ, фантазій, ніжності, чогось такого, про що важко сказати словами. Це можна виразити тільки емоціями. Всі ці барви існують у нашому голосі і в пісні вони всі перемішані. Коли пісню просто вокалізують, мені як глядачу це нудно, а коли там є весь цей комплекс щирих почуттів, тоді і відбувається цей емоційний контакт. Якщо в пісні присутня деяка вібрація, це відбувається. Я завжди домагаюся того, щоб голос, немов річка, вібрував, грав тембрами. І потім, якщо тобі є що сказати глядачам, за великим рахунком, голос відповідатиме пісні і навпаки.

Якщо голос багатий і міниться фарбами, зовсім не обов’язково перекладати, що ти співаєш. Я спостерігала за кордоном, як люди на концертах сприймають інтонацію пісні на рівні почуття, і їм усе зрозуміле без будь-яких перекладів. У молодості, коли я слухала польську естраду або французьких співаків, не розуміючи дослівно, про що вони співають, я реагувала на музику емоційно, і народжувалося враження, що все розумієш. Хорошого артиста відчуєш завжди.

— Що для вас є найбільш сумним у житті?

— Грубість і невігластво. І відсутність страху перед Господом.

— А найбільш радісним?

— Коли я бачу рідних, близьких мені людей, близьких по духу, що називається, однієї крові. Радість відчуваю від того, що ще не вся природа загинула, що можна залишитися віч-на-віч з деревом, травинкою, квіткою, птахом. Шалено люблю весну, перші бруньки, перші проліски, цей час я називаю святом відродження.

— Ви людина закрита?

— Найімовірніше, так. Не сприймаю піару про себе, що став зараз обов’язковим. Усе життя прожила без цього... У побуті я цілковито не примхлива. За вдачею як «іванець-ківанець», увечері шалено втомлюся, а вранці, відпочила і все гаразд. Іноді дивлюся на себе з боку, яка я все-таки наївна і смішна. По-справжньому вимогливої буваю, тільки коли домагаюся бездоганної роботи апаратури для концерту... Може, це дивно, але найпотаємніше, це все, що пов’язане зі сценою. Це краща частина мого життя. Я завжди рятувалася роботою. Для когось ліки — таблетки, для мене — це репетиції та концерти. Похід — це довга-довга дорога творчості, якою я йду...