Харків не чує Ужгорода, Житомир - Львова

Здається, ніхто до пуття не знає загальної кількості видавництв у сьогоднішній Україні, принаймні діючих видавництв. Декотрі з них реєструються лише для того, щоб видати одну книжку, декотрі взагалі не йдуть далі формальної реєстрації, а ще декотрі - і таких найбільше - видають книжки-"невидимки", які розходяться переважно серед авторових друзів та родичів, потрапляючи інколи до завзятих бібліоманів та найдоскіпливіших літературознавців.

Українська книжка, як я вже зазначав у своїх публікаціях, не є поки що в Україні реальним товаром - і то зовсім не через її низьку якість (співвідношення геніїв і нездар серед українців приблизно те саме, що й серед інших народів), а - передусім - через низький соціальний статус, успадкований з колоніальних часів. "Погане, бо українське", - ця формула, на жаль, тяжіє над свідомістю багатьох наших громадян, виробляючи в одних комплекс зверхності, в інших - неповноцінності, й суттєво утруднюючи формування цілісної національної культури, повноцінної нації загалом.

Закономірно, що видавнича справа трохи краще ведеться в західному регіоні, де згадані комплекси і стереотипи є слабшими і де існує більш-менш повноцінне україномовне міське середовище, здатне підтримати функціонування хай бідного й обмеженого, а втім, майже справжнього книжкового ринку. Скажімо, у Львові "Червона калина" видає солідну бібліотеку історичних творів; Інститут українознавства на гарній західній поліграфії й безкислотному папері друкує поважні наукові монографії; Інститут історії церкви Богословської академії видав чотири томи "Берестейських читань"; "Просвіта" пропонує "подарункового" Бруно Шульца та двомовного - по-німецьки й по-українськи - Георга Тракля; тут-таки вийшов черговий, шостий, том (листи - у двох книгах) Повного зібрання творів Василя Стуса; а яке-небудь "провінційне", здавалось би, видавництво "Відродження" в районному місті Дрогобичі пропонує доволі широкий асортимент пристойних книжок - від цікавих поезій Василя Слапчука "Мовчання адресоване мені" до грунтовної монографії Ярослава Радевича-Винницького "Україна: від мови до нації".

Така ж ситуація в Тернополі, Коломиї, Чернівцях, Ужгороді, де, скажімо, на місцевому матеріалі цікаво працює видавництво "Гражда", яке випустило "Гори димлять" Уласа Самчука та "Денник" 1939 - 1940 рр. Віктора-Гейзи Барана, чи, наприклад, у Луцьку, де в діяльності видавництв теж виразно переважає історико-краєзнавчий, "регіональний" ухил (згадую передусім дуже гарний двотомник "Роде наш красний. Волинь у долях краян і людських документах", підготовлений університетським видавництвом "Вежа", та вражаючу - і за змістом, і за оригінальним дизайном - книжку журналіста Володимира Данилюка "Вірити занадто боляче... Волинь: хроніка подій 1939 - 1944 років" видавництва "Ініціал").

На цьому "історико-краєзнавчому" тлі дещо несподіваною, а проте, мабуть, закономірною виглядає зухвала спроба невеликого й нікому досі не відомого івано-франківського видавництва "Лілея-НВ" зробити комерцію на новочасній, справді цікавій та оригінальній українській прозі. Поки що тут вийшло чотири романи: "Перверзія" Юрія Андруховича, "Адепт" Володимира Єшкілєва й Олега Гуцуляка, віртуозний "Воццек" Юрка Іздрика та "філософсько-еротичний конспект" Антона Морговського "Фіфті/фіфті". Усі автори місцеві, себто із Франківщини, та й саме видавництво, судячи з усього, орієнтується передусім на місцевий, західноукраїнський ринок, хоча і за якістю текстів, і за вишуканим оформленням дає фору мало не всім столичним "конкурентам".

Що ж до місцевих "конкурентів", то тут не менш якісною - і за добором текстів, і за способом їхньої книжкової подачі - виявилася продукція львівського видавництва "Літопис". Освоює воно, щоправда, дещо іншу, загальногуманітарну сферу, кидаючи виклик радше київським "Основам", аніж франківській "Лілеї". За рік тут з`явилося чотири книжки, кожна з яких по-своєму цікава і навіть, можна сказати, унікальна. Передусім, це величезна, сумлінно упорядкована Марією Зубрицькою антологія світової літературно-критичної думки ХХ століття під назвою "Слово. Знак. Дискурс"; збірник матеріалів Міжнародної конференції "Нова Україна і нова Європа: час зближення" (культура, політика, історія, філософія); монографії Тамари Гундорової "ПроЯвлення слова" і, нарешті, блискучий, написаний у формі захоплюючого роману, курс світової філософії для підлітків Юстейна Гордерера "Світ Софії", перекладений із норвезької Наталею Іваничук.

Увесь цей процес розосередження й активізації видавничої справи в регіонах міг би нас тішити, коли б супроводжувався водночас певною міжрегіональною взаємодією в межах повноцінного загальнонаціонального культурного ринку. Але в тому-то й річ, що такого ринку поки що не існує: книжки, видані, в Ужгороді, не потрапляють не лише до Харкова, Києва чи сусіднього Львова, а й найчастіше навіть до довколишніх сіл і районних містечок. І така ситуація повсюдна: навіть у Києві ніхто не знає, що виходить у Чернігові чи Житомирі (і навпаки), хоч подеколи, повторюю, саме "провінція" друкує унікальні книги.

Поки що Україна залишається культурним уламком імперії. Цей уламок складається з регіонів, які на культурному рівні, крім колоніальної "малоросійськості", нині мало що об`єднує: вони розмовляють різними мовами, - і то не лише у прямому, а й, що гірше, в переносному значенні: послуговуються різними семіотичними кодами, різними історичними та культурними міфами; вони читають різні книжки, слухають різну музику, дивляться різні телепрограми, передплачують різні газети, - і погано не те, що "різні", а те, що немає спільних, немає нічого об`єднуючого, що б витворювало спільний культурний код, без якого, власне, немає повноцінної нації. Поки що є лише різні регіони, різні міста і села, котрі в різні часи і за різних обставин опинилися в "УССР", об`єднані не так українськістю, як совєтськістю. Культурна децентралізація за цих обставин є радше видимістю, точніше - частковим виявом загальної роз`єднаності українського суспільства.