Холоднокровна пігулка

Комедія Ж. Фейдо «Блоха у вусі» принесе, хочеться вірити, Національному театру імені Лесі Українки і повну касу, й оплески глядачів. Сам драматург не сумнівався, що забезпечив своїх нащадків панацеєю від прикрих помилок і невдач. «Вигадуючи різні штуки, які викличуть тріумфування у публіки, — поділився якось Фейдо рецептом майстерного ошукування натовпу, — я не веселюся, а зберігаю всю серйозність і холоднокровність хіміка, котрий готує ліки. Я ввожу в свою пігулку один грам сум’яття, один грам непристойностей, один грам спостережливості. Потім я розтираю ці елементи, якнайдовше і якнайкраще. І я знаю майже напевне, який ефект вони матимуть. І я дуже рідко помиляюсь у результатах».

Пігулка скапарена французьким водевілістом справді чудова: сум’яття й непристойностей в ній хоч греблю гати і, навіть неабияк скорочена театром, п’єса, нашпигована кумедними сценічними непорозуміннями, не відпускає увагу глядачів майже три години. Звісно, досвідчену частину публіки видовище трішки втомлює, бо більшість поворотів інтриги закоренілий театрал безпомилково передбачає, але, поклавши руку на серце, зізнаємося, що аж ніяк не снобам адресував свій спектакль режисер Аттіла Віднянський. Він добротно мізансценував комедію Фейдо (пластична сюїта скандалу в отелі-борделі «Пустотлива кішечка» в середині другої дії вигадана постановником просто віртуозно), схоже, мало не декларативно відмовившись навантажувати її ажурну й легковажну фабулу яким-небудь сенсом. Усі драматургічні трафарети виділено в спектаклі жирно, курсивно, всі дотепні репліки вимовлено акторами голосно й чітко, а сценічне кривляння зображено соковито й самовдоволено. Додамо до цього, як і годиться в буржуазному театрі, високо й пікантно оголені стрункі ніжки старлеток, фривольність ситуацій, реприз і поз, які балансують на грані скабрезності але, на щастя, практично не переступають через неї, витончену, «під модерн», декорацію Сергія Маслобойщикова, впiзнавану музику — й отримаємо розкішний зразок розважального спектаклю, бульварне підгрунтя якого остаточно викриває запальний канкан ближче до фіналу. Танцюють усі — сексапільні служниці й обдурені чоловіки, фатуваті кавалери й еротичні панночки, потерті ловеласи й манірні недоторки, темпераментні ревнивці й розкішнотілі красуні. Маестро, туш!

Безумовну комерційну перемогу Російської драми затьмарює лише відсутність одного інгредієнту з процитованого вище магічного рецепту Фейдо, а саме «спостережливості». Відчуття банальності ходів «добре скроєної п’єси» посилює трафаретність сценічних масок, якими спокушають публіку виконавці. Напевне, великого лиха в такій відданості акторів своїм амплуа немає, та завсідникам Російської драми все-таки ніяково знову бачити у своїх кумирів ті самі трюки, інтонації та гримаси, якими їх уже неабияк нагодували й у «Школі скандалу», й у «Двері грюкають», і в «Банківських службовцях...», і... Утім, можливо, саме в цьому полягає справжня традиція трупи й за це люблять її віддані шанувальники? Тоді, слід вважати, їхнє тріумфування на «Блосі у вусі» буде ще несамовитішим і щирішим.

№216 11.11.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»