Хрипкий птах юності

Сімдесятирічну Анні Жирардо в моновиставі «Мадам Маргеріт» точно жаліти не доводилося. Надто вже вона знаменита. Надто вже впевнена в собі. Надто усміхнена, наполеглива, відкрита до спілкування, відверта. Та й конфлікту з драматургічним матеріалом немає. П’єса Робера Атаїда залишає значний простір для маневру, не обмежуючи виконавицю ні жорстким малюнком ролі, ні віковими вимогами.

Мадам Маргеріт — скандальна філософствуюча вчителька. Яку дисципліну вона викладає — зрозуміти важко. Чи то біологія, чи то основи лічби, чи то урок сексуального етикету, чи то основи соціальної справедливості. Маргеріт — дуже дивна «вчилка», котра не соромиться у висловлюваннях, не соромлячись розповідає про своє життя й, схоже, страждає на роздвоєння особистості як мінімум. Одним словом, і тут можливості інтерпретації необмежені. П’єса Атаїда — з того середнього драматичного матеріалу, який, не породжуючи особливих прозрінь, добрий саме в сценічній практиці.

Відповідність актриси й героїні, власне, й підтримується всі дві години спектаклю. Причому це мадам Маргеріт схожа на Анні Жирардо. По суті, нестерпна вчителька — це і є Анні Жирардо. Між нею та героїнею немає найменшого зазору, ніякого «відсторонення», «вживання» й тому подібного театрального хитрування. Маргеріт цікава рівно настільки, наскільки цікава сама Жирардо, в неї немає свого життя, своєї таємниці образу, що тільки й створюється грою.

По суті, Жирардо представляє себе — легендарну актрису, хрипкого птаха кінематографічної юності. Їй не потрібно вживатися в образ, бо навколо неї незримо проявляють себе прекрасні класичні образи, вже створені нею й відтворені на екрані. Й тому, повторюся, грає вона саму себе. Грає без колізій, без порушень, в однин раз вибраній і закріпленій інтонації, не забуваючи вчасно усміхатися й підвищувати голос там, де вимагає текст. По суті, вона з таким же — чималим — успіхом могла б переказувати свою дійсно нелегку й трагічну біографію або міркувати про долю кінематографа, або відповідати на запитання про співпрацю з Ізабель Юппер і Міхаелем Ханеке у фільмі «Піаністка», що заново прославив її. Має значення не слово, а доля, не сенс, а типаж. Або, якщо хочете, не основний текст, а коментар до нього.

Так, Анні Жирардо — актриса, всім складом своїм призначена для екрана, коментує себе зі сцени. Не більше, й не менше.

Можна й простіше:

Ми подивилися на неї, а її час подивився на нас — її очима.