«Хто хоче чути — почує»

З 22 січня по 19 вересня в Національній філармонії України відбудеться цикл концертів «Усі симфонії Дмитра Шостаковича», присвячений 100-річному ювілею великого композитора. У ньому візьмуть участь два найбільші київські симфонічні колективи: Національний заслужений академічний симфонічний оркестр України під управлінням Володимира Сіренка та Симфонічний оркестр Національної філармонії України під управлінням Миколи Дядюри. А Київський камерний оркестр під управлінням Романа Кофмана в квітні виконає Симфонію № 14. На цей рік заплановано чимало проектів, де будуть представлені й інші твори Шостаковича — скрипковий і фортепіанний концерти, музика до спектаклів, сюїти — у виконанні як вітчизняних, так і закордонних музикантів.

Музику Шостаковича важко назвати легкою для сприйняття, проте вона користується нескороминущим успіхом. Причина цього, напевно, в тому, що Шостакович один із небагатьох втілив у музиці всі протиріччя ХХ століття. Прославлений радянський композитор, піаніст, педагог, музично-громадський діяч, народний артист СРСР, доктор мистецтвознавства, володар безлічі нагород (серед яких диплом на I Міжнародному конкурсі піаністів ім. Ф. Шопена у Варшаві), член різних товариств, низки закордонних академій мистецтв, почесний доктор багатьох університетів, лауреат безлічі премій, Шостакович ненавидів і зневажав радянську владу, яка забезпечила йому такий високий статус. Однак побоюючись арешту, який на тлі арештів друзів здавався неминучим, композитор ніколи не вступав у відкритий конфлікт із владою. Він був беззахисним перед нею й знав це. Сильний характер поєднувався в ньому з зовнішньою м’якістю.

«Усе життя мене ганьбили за песимізм, нігілізм та інші соціально-небезпечні риси, — говорить він. — Я хотів би, щоб моє життя було спокійним і щасливим». Не дивно, що нервозність Дмитра Дмитровича посилювалася з роками. Протягом багатьох місяців він ставив біля ліжка на ніч валізу з речами. У той же час, до 1953 року Шостакович п’ять разів отримував Сталінську премію й трохи було не виграв конкурс на гімн СРСР! Він так майстерно йшов на компроміс, що навіть замовна музика не могла приховати його таланту й професіоналізму. Усі посвячення революції та Леніну не знищували людської душі й не відміняли в його творчості головного — чесності генія, який говорить іншою, вищою мовою. Шостакович вважав себе людиною релігійною й навіть намагався на цій підставі відмовитися вступити до партії, але його все ж втягли туди. Діти згадували, що батько плакав усього двічі в житті: коли померла їхня мати й коли йому всучили партквиток. Композитор, який володіє дивовижним і оригінальним даром, узагалі не хотів терпіти ніякої влади над собою. Гостре відчуття справедливості, завдяки якому Шостакович під час перебування на керівних посадах (наприклад, будучи головою Спілки композиторів) всіляко намагався вберегти від переслідування своїх талановитих колег, і його благородство нерідко оберталося проти нього.

Шостакович постійно відчував загрозу в навколишньому світі: «Чомусь мені здається, що всі дивляться на мене. Здається, що всі перешіптуються, озираються мені вслід. І, головне, здається, що всі чекають, коли я впаду. Або хоча б спіткнуся. І через це в мене відчуття, що я в цю мить спіткнуся. Коли в залі гасять світло й починається спектакль або музика — я майже щасливий. Але щойно увімкнули світло — і я знову нещасний. Тому що знову відкритий будь-якому сторонньому погляду. Мене дуже тягне до людей. Але якби я став невидимим, тоді інша річ. Гадаю, це в мене тільки останніми роками. Колись я велике задоволення отримував від того, щоб з’являтися на людях. Зауважу, що я завжди переживав, коли читав або чув про себе щось пасквільне. Від критики я нервую. Хоч і мало її поважаю. Мені здається, що сучасний світ наче спеціально влаштований нині для того, щоб людина загинула. Дуже багато людей стараються в цьому напрямку й докладають до цього свої, напевно, незвичайні здібності». Невипадково одна із центральних тем музики Шостаковича — тема смерті. У 17 років, працюючи тапером у сінематографі, Шостакович захворів на туберкульоз лімфатичних залоз; життя йому врятувала тільки наполегливість ректора Консерваторії Глазунова, який відправив Дмитра Дмитровича після операції на лікування до Криму. Закінчивши Ленінградську консерваторію у Л. В. Ніколаєва з фортепіано, у М. О. Штейнберга з композиції, Шостакович концертував як піаніст, був членом ансамблів, виконуючи свої твори. З 1937 р. викладав композицію (з 1939 професор) у Ленінградській, у 1943— 1948 рр. — у Московській консерваторії.

«Кажуть, музика зрозуміла без перекладу. Я хочу в це вірити. Поки що я бачу: музика потребує безлічі супровідних слів, щоб її зрозуміли в іншій країні. А у мене є музика. І досить багато музики. Про мене нехай судять із моєї музики. Музика людину висвічує до дна. І вона ж для неї — остання надія й останній притулок. Чи може музика нападати на зло? Чи може змусити людину замислитися? І тим привернути увагу людини до різних мерзенностей, їй звичних?» І дійсно — суть війни можна зрозуміти без будь-яких слів, почувши 7-му симфонію Шостаковича.

Композитор говорить і про українських музикантів. Нічого дивного — українська культура не менше, а часом й більше за інші постраждала від деспотизму тоталітарної радянської влади. «Україною, її дорогами споконвіку бродили співаки. Їх там називали лірниками й бандуристами. Це були майже завжди сліпі. …Це були люди сліпі й беззахисні. Але ніхто їх ніколи не чіпав. І не кривдив. Образити сліпого — що може бути ганебніше? І ось у середині 30-х років на Україні оголосили, що має відбутися... I Всеукраїнський з’їзд кобзарів і бандуристів. Мовляв, треба всім народним співакам зібратися разом. І обговорити, що робити в майбутньому. І тоді «жити їм стане краще, жити їм стане веселіше», — як сказав Сталін. І сліпі повірили. З усієї України з маленьких, усіма забутих сіл приповзли на свій I з’їзд. Зійшлося їх досить багато, — кажуть, декілька сотень людей. Це був живий музей. Жива історія країни. Всі її пісні. Вся її музика та поезія. А їх майже всіх розстріляли. Майже всіх цих нещасних сліпців».

Сценічні твори Шостаковича займають особливе місце у світовій музичній культурі. Однак його діяльність у сфері музичного театру була перервана появою в газеті «Правда» статей «Сумбур замість музики» і «Балетна фальш». Одним із знакових творів у своєму жанрі стала опера «Леді Макбет Мценського повіту» — до речі, відомо, що сам автор віддавав перевагу постановці цієї опери в Києві перед іншими трактуваннями. Проте в тому ж таки Києві 1936 го газети зустріли композитора статтею «До нас приїхав ворог народу Шостакович»...

Концерти для фортепіано, для скрипки, для віолончелі з оркестром, камерні та фортепіанні твори Шостаковича відразу завоювали щире визнання й зберігають свою популярність і понині. Особлива тема — це Шостакович і кіно: його музика супроводжує такі легендарні фільми, як «Молода гвардія», «Овід», «Гамлет», «Король Лір». Романси й пісні на чудові тексти (від Мікеланджело Буонаротті до С. Чорного) досі можуть стати окрасою будь-якої програми й зачарувати найвимогливішу публіку. Знавець найкращих зразків російської та закордонної музики, неперевершений майстер оркестровки, Шостакович створив власний — неповторний і безпомилково пізнаваний — стиль. Найрізноманітніші жанри його творчості, симфонічна й хорова музика, опери й балети, стали класикою музики ХХ століття, не втративши при цьому своєї свіжості й актуальності. Адже в них знайшли своє відображення й філософські переконання, й особисті переживання, трагізм і сарказм, тонка лірика й судорожні веселощі…

Однак Шостакович дуже неоднозначний, щоб його музику можна було описати словами. Сам він говорить про це: «Я пишу музику. Хто хоче чути — почує. У ній усе сказано. Вона не потребує коментарів. Будь-які слова про музику менш важливі, ніж сама музика. З глухими говорити нема про що. Звертаюся тільки до тих, хто чує. І тільки з ними маю намір вести розмову. Тільки з тими, для кого музика важливіша за слова».