Хто такий Iван Федоров (Федорович)?

Хто він такий — Іван Федоров — за національністю і громадянством, коли і де народився, звідки, коли і як опинився у Москві, чому не намагався повернутися чи хоча б встановити зв’язки, якщо Москва була насправді його батьківщиною? Цих запитань могло й не бути, коли б нинішній «монополіст» на Івана Федорова спромігся відповісти хоча б на частину з них. Однак і сьогодні, окрім російського прізвища «Федоров», автентичність якого ніяк не доведена, та трьох книг, видрукуваних ним у Москві, у росіян немає переконливих доказів на цю «монополію». Проте це не заважає їм стверджувати російське походження Івана Федорова і дуже ображатися, якщо хтось сумнівається в цьому.

Ось як, наприклад, розглядав цю проблему головний російський радянський федорознавець професор Євген Львович Немировський: «Величну фігуру російського і українського першодрукаря намагались представити, з одного боку, як сусального, розсудливого «диякона Миколи чудотворця Гостунського», вірного слугу царя і церкви, апологета російської великодержавності, і, з другого боку, як отакого українського націоналіста «Хведоровича», емігранта і переконаного противника Москви».

У наведеній цитаті, окрім туги за бажаним «єдіномислієм», легко проглядається «тонкий» натяк на працю І. Огієнка «Історія українського друкарства», де він саме так писав прізвище друкаря, називав його «великим емігрантом» і констатував, що Іван Федоров «вибрав собі Україну за батьківщину і навіки спочив на українській землі».

Невдовзі Немировському у пригоді став «некий», як сам пише, Степан Бендасюк зі своєю книжкою «Общерусский первопечатник Иван Федоров и основанная им Братская Ставропигийская печатня во Львове» (Львів, 1935 р.) Як зізнається Є. Немировський, «нічого особливо нового і прикметного у книзі не було, якщо не рахувати рідкісної для цих місць відверто проросійської позиції автора. Бендасюк різко критикував книгу «Історія українського друкарства» професора Івана Огієнка, видану у Львові у 1925 р... Книга Огієнка, який у післявоєнні роки перебрався до США, де прийняв постриг і став митрополитом Іларіоном, нудилась у спецсхроні; для мене у ту пору вона була недоступна».

Як видно з наведеного вище, Є. Немировський рішуче нічого не знав достовірного про І.Огієнка. Тому що той ніколи не «перебирався до США», отже не приймав там постригу і не ставав митрополитом. А православним митрополитом Іларіоном став у роки еміграції до Польщі (після знищення більшовиками УНР, де він був міністром освіти і віросповідань).

Тож не дивно, що його не зацікавило (а могло й стурбувати!), чого це «відверто проросійська позиція» є «рідкісним» явищем для «цих місць», тобто для Західної України? Адже відповівши на це запитання, немає сумніву, можна було б краще зрозуміти не тільки витоки цього «рідкісного» явища, а й позицію Івана Огієнка, та і самого Івана Федоровича в роки його життя і діяльності на українських землях.

Тим більше, що відповідь вже була у низці друкованих джерел. Зокрема, в «Історії українського письменства» Сергія Єфремова, з якою, до речі, Є. Немировський, як уродженець України (Єлисаветград — Кіровоград), міг навіть бути знайомим. Адже ця видатна праця вперше була видана ще до революції і до кінця 20-х років витримала ще чотири перевидання.

У ній про «визвольну» місію Російської імперії на західноукраїнських землях під час Першої світової війни С.Єфремов писав: «За допомогою російської адміністрації й того гайвороння, що звідусіль злетілось на теплий труп добитої, здавалось уже, Галичини — зчинилась там справжня оргія обрусительства. Де з’являлося російське військо — там зараз же замовкали українські видання, зникали школи, нищились «Просвіти» і всі інші, навіть суто економічні організації, за вітром і з димом пожежі пускались пошматовані українські книжки... Руїна — це слово так знайоме з нашої історії — не тільки матеріальна, а й руїна культурна йшла слідом за переможною армією російською; пустеля запанувала на місці колишніх культурних вогнищ... А серед тієї пустелі москвофільське гайвороння «насаджало» православіє та російську школу, силоміць неволею перетягало нещасних галицьких хлопів на « русскихъ и православныхъ», попереду позганявши з місць та на Сибір позасилавши усіх визначніших українських діячів...».

Через чверть століття, після домовленостей з Гітлером (пакт Ріббентропа — Молотова), те ж саме повторилося, тільки в більших масштабах і жахливіших формах, у «визвольному» вересні 1939 року.

Чи знав і чи хотів знати про це Є. Немировський, прогулюючись (після засідань на науковій конференції) вулицями Львова восени 1958 року? Сумнівно. Тоді Є. Немировський пішов шукати не «недоступну йому» книгу І.Огієнка, а творця антиогієнківського опусу, і після трьохгодинної бесіди з ним дізнався: «З молодих років Степан Бендасюк вважав, що доля України назавжди пов’язана з Росією. Іронічно ставився до української, як він казав, «несамовитої мови». Написав граматику російської мови, яка ще у минулому віці витримала декілька видань. В Австро-Угорщині, якій тоді належала Західна Україна, Бендасюка звинуватили у шпигунстві на користь Росії та засудили до страти. На щастя, йому вдалося втекти». Насамкінець Бендасюк подарував шановному гостю з Москви і граматику, і книгу про Івана Федорова, написавши на титульному аркуші: «На пам’ять дорогому другу Євгену Львовичу Немировському».

Нічого дивного: зустрілися однодумці, щонайменше з «українського питання».

Останнім поштовхом до спроби відповісти на, здається, вперше поставлене нами питання по роль України у становленні Івана Федоровича як книгодрукаря європейського рівня, стала видана Національним університетом «Острозька академія» книга Ігоря Мицька «Іван Федоров: життя в еміграції». У цій новаторській за змістом науковій праці по-новому інтерпретуються основні етапи творчої діяльності Івана Федорова і його багаторічні зв’язки з Україною.

Після спільної праці на білоруських землях у гетьмана Ходкевича, результатом якої 1569 р. було видрукувано Учительне Євангеліє, Петро Мстиславець відправився до Вільно, де успішно організував друкарську справу, а Іван Федоров поки що залишався у гетьмана, видавши наступного року Псалтир з Часословцем. Коли ж можливості гетьмана щодо підтримки кириличного друку були вичерпані, Іван Федоров наприкінці 1572 р. направляється до Львова, який на той час був найбільшим економічним і культурним центром України, де можна було розраховувати на сприятливі умови для книгодрукування.

Зазначимо, що до цього Іван Федоров уже побував (1566 р.) на українських землях, зокрема у Вінниці, де зустрівся з Філоном Кмітою Чорнобильським, який, як пише І.Мицько, не міг не викликати в Івана Федорова особливого зацікавлення. Адже цей прикиївський шляхтич, окрім того, що був активним учасником бойових дій на території Московії, того року був призначений старостою білоруського міста Орші, де мав своєрідну «резидентуру» для збору військово-політичних відомостей про Московське князівство від спеціально засланих розвідників та інформаторів...

У Львові для Івана Федорова вкрай важливим був рівень розвитку українського суспільства (московський «досвід» не минув даремно). Незважаючи на значну дискримінацію корінного населення з боку польських та сполонізованих німецьких колоністів, українці все ж таки змогли організувати на той час впливовий культурно-ідеологічний осередок, де, зокрема, культивувалося шанобливе ставлення до книжності. Сприяло цьому й заснування 1539 р. у Львові православного єпископату, формування прицерковних міщанських братств, які з часом стали авторитетними релігійно-громадськими і культурними організаціями. Рівень культурно-освітніх запитів львівських міщан-українців засвідчує також їхня небезуспішна боротьба за право навчання своїх дітей в середніх і вищих навчальних закладах.

Однак львівський дебют Івана Федорова виявився значно складнішим, ніж він сподівався, про що друкар розповів у післямові до Апостола. Зокрема, серйозним випробуванням стало виготовлення друкарського верстату, яке обернулося для нього справжнім ходінням по муках через вкрай забюрократизовану систему цехової організації львівських ремісників.

Труднощі були обумовлені переважно об’єктивними причинами (неврожай 1571 р., масштабна епідемія 1569 — 1573 рр., велика пожежа 1571 р.), які не могли не вплинути на поведінку можливих кредиторів Івана Федорова. Тому якраз небагаті городяни — священики, ремісники з передмість прийшли на поміч Івану Федорову. Саме ці (й такі) люди стали надійною опорою Івана Федорова в його перших непростих кроках налагодження книгодрукування у Львові.

Далі постало питання про визначення першодруків, які відповідали б духовно-освітнім потребам його потенційних споживачів. З цією метою Іван Федоров, певно, познайомився з місцевими священиками як потенційними замовниками його видань, та з їхніми книжковими надбаннями, які зберігалися у храмах, при церковних і монастирських бібліотеках та в приватних зібраннях. Тим паче, що більшість парохів були справжніми книжниками. Так, наприклад, бібліотека Успенської церкви (при якій згодом виникло відоме Ставропігійське братство) у 1579 році нараховувала 53 книги, а підпорядкований їй Святоонуфріївський монастир — 30. Серед них були й заблудівське Учительноє Євангеліє та унікальний краківський Часословець Швайпольта Фіоля.

Знайшовши кредиторів і зладнавши друкарський верстат, ознайомившись із традиційною українською книжністю Львова та його передмість, Іван Федоров визначився й зі своїми першодруками. Ними, як відомо, стали Апостол та Буквар. Причому, можливо, у зворотній послідовності. Адже, як справедливо пише І. Мицько, «... не виключено, що Буквар побачив світ раніше від Апостола. Друкарі досить часто, готуючи великі видання, випускали значними накладами малоформатні популярні книги. Це дозволяло досить швидко повернути значну частину коштів».

Хоч як би там було, але можна із впевненістю стверджувати, що Іван Федоров остаточно визначився зі своїм постійним місцем проживання і подальшої друкарської діяльності. Це був Львів! Адже саме тут Іван Федоров потрапив у людське середовище, де вже знали неабияку духовну й освітню силу рукописної та друкованої книжки, відчували постійну потребу в ній. Особливо в тодішні часи боротьби українського народу за свою національну, релігійну та соціальну незалежність.

Зі свого боку, Іван Федоров з розумінням поставився до волелюбних устремлінь українського народу й органічно влився в процес першого періоду культурно-національного Відродження України, який припав на другу половину XVI — початок XVII ст., періоду найінтенсивнішого в історії духовного життя України й Білорусі, які перебували у складі однієї держави — Великого князівства Литовського, жили спільними духовними інтересами.

Серед основних завдань цього відродження було розгортання кириличного книгодрукування, розпочатого Швайпольтом Фіолем (1491 р.) і підтриманого білоруським першодрукарем Ф.Скориною (1517 р.), без чого було неможливо успішно боротися проти насильницького окатоличення й полонізації. Іван Федоров, який вбачав своє покликання у продовженні справи слов’янських просвітителів — духовні зерна по світу розсівати й усім по чину роздавати, не міг не підтримати культурно-просвітницький рух на білорусько-українських землях.

Нове бачення Івана Федорова перспектив своєї друкарської діяльності відбилося, перш за все, у його «післямові» до львівського Апостола. Написана в традиціях стародавніх «житій» (Житіє Костянтина-Кирила Філософа), книга віддзеркалювала впевненість її автора у правоті своєї справи: безмежну віру в силу слова, даного Богом, гордість за причетність до Божої справи, прагнення здійснювати просвітницьку місію чистими руками, відмовляючись від «потреб тілесних» заради високого покликання.

Для такої налаштованості в Івана Федорова були свої підстави. Адже в Москві він друкував Апостол на замовлення можновладця, а у Львові той же Апостол і первісток Буквар — для спраглої до своєї християнської віри і знань львівської громади. Тому стає зрозумілим, чому такого оптимізму й віри немає у післямові Івана Федорова до московського Апостола. Та і його видання було лише разовим замовленням «грізного» царя, продиктованим далеко не гуманістичними мотивами. Так що як би не трубадурили нинішні російські книгознавці про надзвичайно високий освітній і культурний рівень населення тодішнього Московського князівства, запізніле сприйняття ним друкарського верстату залишається незаперечним фактом, про що свідчить дата видання першої точно датованої російської друкованої книги — 1564 рік.

Що ж спонукало впроваджувати друкарський верстат? Виявляється, те, що «собиратель земель русских» Іван Грозний, завоювавши Казанське ханство, вирішив свою збройну перемогу закріпити наверненням «нєвєрних» у православ’я. А тут без книг не обійтися. (Для порівняння: коли у XIV ст. більшість українських і білоруських земель було приєднано до Великого князівства Литовського, його Великий князь Ольгерд та інші князі у своїх грамотах оголошували, що «старовини не рушать, новини не вводять»).

Автори виданої за «Федеральною програмою книговидання Росії» «Історії книги» так пояснюють цю ситуацію: «Величезні простори, населені неправославними народами, опинилися під владою московського царя. Органічне включення їх в державу вимагало християнської освіти, і невдовзі з’явилася Казанська єпархія, якій потребувалися богослужбові книги». Як все просто: «неправославні народи», «опинилися» (замість «завойовані»), «органічне включення» (замість «насильницьке приєднання»)... Ніякого відчуття провини чи хоча б ніяковості. От яку «спільну історію» нам пропонують...

З усього видно, що нинішні російські книгознавці не здатні до виваженого й самокритичного розгляду витоків свого книгодрукування. Тому — таке самопевне й легковажне жонглювання іменем Івана Федорова як своєю беззастережною власністю. Не маючи документальних підтверджень основних біографічних даних Івана Федорова, його настирно проголошують не лише російським, а й українським першодрукарем, хоча, як відомо, українське книгодрукування було розпочате Степаном Дропаном задовго до прибуття Івана Федорова до Львова.

Стосовно прізвища Івана Федорова, то Я. Ісаєвич (як, до речі, й Є.Л.Немировський) вказував, що «Федоров» — це не родове прізвище» друкаря. І навіть радив: «Тому не варто писати «І.Федоров» або просто «Федоров», що справляє враження, начебто Федоров — прізвище в сучасному розумінні слова». Щоправда, це застереження не завадило Є. Немировському подати у згадуваній енциклопедії «Книга» його «паспортні дані» таким чином: «Федоров Иван (Иван Федорович Москвитин)». (От що значить, коли Іван Федоров — «Мой Федоров»!). Адже, наприклад, на його видавничій марці чітко написано: «Іван федорович друкар москвитин», тобто друкар московський.

Не менше формальних біографічних даних людини важать її життя і діяльність: кому, якому народу вона присвятила свою свідому працю? І тут не може бути двох думок: найпродуктивніші 11 років друкарської діяльності Івана Федорова відбулися на українських землях і, зрозуміло, в першу чергу для українців. Тому має рацію професор П. Кралюк, вказуючи, що Іван Федоров на українських землях «українізувався», ставши Федоровичем. І «у цьому сенсі він, безперечно, видатний діяч української культури».

Невід’ємність Івана Федоровича від розвитку української культури II половини XVI ст. давно усвідомлювали як українські, так і деякі російські книгознавці. Так, наприклад, академік Я. Запаско підкреслював, що «український період діяльності великого майстра проникнутий напруженою творчою роботою, пильними пошуками нових засобів оформлення і нових форм образотворчої мови, старанним вивченням досягнень місцевої і західної книжкової і взагалі художньої культури».

Нове культурне середовище, говорив він, не могло не вплинути на творчі пошуки друкаря, а острозький період взагалі вважав якісно новим етапом його видавничої діяльності. «Острозькі книги Івана Федорова, — писав Яким Прохорович, — оригінальні і своєрідні. Саме в них в найбільшій мірі отримали творче перетворення місцеві художні традиції та досягнення друкарського мистецтва того часу».

А завершує Я. Запаско статтю таким важливим висновком: «Повага і любовне ставлення московського першодрукаря до національних традицій українського народу, до його культури і мистецтва сприяли надзвичайно великій популярності художньої спадщини видатного майстра на Україні, дбайливому її збереженню і багаторічному використанню».

У зв’язку із цим слід згадати видану Науковим товариством ім. Шевченка в 1925 р. у Львові монографію І. Огієнка «Історія українського друкарства» з присвятою Івану Федоровичу з нагоди 350-річчя виходу його Апостола. У ній, зокрема, зазначалося: «Доля судила, щоб ця [львівська] друкарня Хведоровича стала в нас початком вже постійного українського друкарства — і в цім якраз і полягає велике значення Хведоровича в історії нашої культури. Хведорович не був звичайним собі друкарем — він перший заклав нам постійне друкарство у Львові та Острозі, він був тим мужем, що започаткував нам вже новочасну добу в історії української культури (підкреслення наше. — М.Н.)».

Безпосередню причетність Івана Федорова до українського духовного життя свого часу визнавали й деякі російські фахівці. Зокрема, А.Мілевський у праці з нагоди 375-річчя московського Апостола писав, що «на чужині, в Західній Україні, першодрукарі долучилися до числа українських і білоруських діячів, що боролися проти полонізації, яку проводили прихильники унії».

Повертаючись до монографії І. Огієнка, зазначимо, що розділ про Івана Федоровича він завершує побажанням своїм послідовникам «написати про Хведоровича так потрібну наукову монографію».

Гадаємо, наведеного вище достатньо, щоб зробити висновок: Україна, більш ніж будь-яка інша слов’янська держава, має моральне право на творчу спадщину Івана Федорова «українського», тобто основного періоду його життя і творчої діяльності, а його самого, незалежно від національності і громадянства, які ще потрібно встановити, вважати визначним діячем культурно-національного Відродження України II половини XVI століття.

Це не лише звільнить українців від уявної «заборгованості» перед Росією за розвиток їхнього книгодрукування, а й спонукатиме самих росіян облишити імперсько-шовіністичну демагогію навколо Івана Федорова і зайнятися пошуком документального підтвердження власного права на його творчу спадщину.

Єдине, що на сьогодні цілком очевидно, так це те, що після того, як І.Федоров як вільний художник зі своїм друкарським скарбом назавжди залишив межі Московії, він і його праця вже належали іншим народам і країнам. І хоча продовжував називати себе Москвітіним, (на думку Я. Ісаєвича, не як означення «того міста, звідки походив», а як вказівку «того міста, де він став відомим як фахівець»), проте, як відомо, не намагався повернутися до Москви як своєї батьківщини (наприклад, зі своїм «гарматним» винаходом) чи хоча б встановити з нею якісь контакти.

Хоча цілком можливо, що до пошуків справжньої батьківщини Івана Федорова і не дійде справа. Якщо з’ясується, що він — і не росіянин, і не українець, а, наприклад, білорус. Цей варіант, до речі, свого часу не відкидав і Є. Немировський: «Якщо ототожнювати першодрукаря Івана Федорова з Іваном сином Федора із Петковиць, довелося б визнати білоруське походження друкаря». Тоді, продовжував він, ця «версія добре роз’яснює переїзд Івана Федорова і Петра Тимофєєва Мстиславця в 1566 — 1567 рр. до Великого князівства Литовського. Після ускладнення внутрішньополітичних обставин у Московській державі друкарі просто повернулися додому».

Але визнати таку гіпотезу, писав він далі, заважає те, що в післямові до львівського Апостола Іван Федоров говорить, що вигнані вони були з Москви в «невідомі країни». Адже, «якщо Іван Федоров народився в Білорусі й навчався у Краківському університеті, чи могли Велике князівство Литовське і Польща бути для нього «невідомими країнами»?

Настали інші часи. Федорознавство збагатилося новими матеріалами й дослідженнями. Наприклад, І. Мицько небезпідставно радить «під невідомими краями післямови потрібно розуміти не Велике князівство Литовське чи Польське Королівство, а Лівонію». Якщо погодитися з цим, то відпаде й сумнів Є. Немировського про білоруське походження першодрукаря.

Так що слід облишити царсько-більшовицькі байки про Івана Федоровича (Федорова) і зайнятися розшифровкою втаємниченої біографії друкаря. Не відкидаючи при цьому будь яких гіпотез — навіть, на перший погляд, неймовірних. Яку, наприклад, запропонував Олександр Орос: «ще в Краківському університеті Івана, сина Федора із Петковець, було завербовано польською розвідкою для відправки його до Москви під прикриттям друкаря книжок з метою підготовки заколоту проти московського царя Івана Грозного».

Досить смілива гіпотеза, але, поклавши в основу такий (не обов’язково саме такий) варіант, стає зрозумілішим, чому, наприклад, біженця з ворожої країни приймають польський король і сенат і чому, прибувши до гетьмана Ходкевича, Іван Федоров не починає друкарську справу, а відправляється на Поділля, де зустрічається з Філоном Кмітою, «резидентом» зі збору військово-політичної інформації про Московське князівство.

Тому зовсім незрозумілою є реакція Є. Немировського на гіпотезу О. Ороса, яку він назвав «совершенно вопиющим случаем» і кревно образився від імені всіх росіян: «Вот так разделываются с нашей национальной гордостью и памятью о людях, которых уважают не только в России, но и во всем мире».

При такій абсолютно безпідставній, на нашу думку, уразливості і нетерпимості навряд чи можна досягти чогось суттєвого у з’ясуванні основних етапів загадкової біографії Івана Федоровича (Федорова). Когось, можливо, її утаємниченість більше влаштовує, ніж відкритість.

Сьогодні ситуація виглядає щонайменше парадоксально: нащадки тих, хто, образно кажучи, виштовхав Івана Федорова за межі своєї країни, нині представляють себе єдиними й незаперечними спадкоємцями його творчої спадщини. А ті, серед кого і разом з ким він провів найпродуктивніші роки свого життя, створивши головні свої праці і ставши друкарем-просвітником європейського рівня, залишаються, як завжди, обкраденими та зневаженими. Настав час покласти край цьому безглуздю!