Кіно і кіношка: для мене і для всіх

ІСТОРІЯ ТРЕТЯ

За кілька місяців, у грудні, гряде 125-літній ювілей світового кіно. Кінематограф народився 1895 року, у той і день і вечір різдвяних свят, коли брати Огюст і Луї Люм’єри провели перший кіносеанс у Парижі, на бульварі Капуцинок, у Гранд-кафе. Так народилось кіно для колективного, масового сприйняття і навіть споживання. Кіно, яке домінувало довго... Одначе ж нині більшість глядачів дивляться фільми не в кінотеатрі, а в своєму помешканні, за умов майже інтимних. Часом кінематографістів це спантеличує, вони вважають, що справжнє кіно це лишень те, що транслюється на великий екран і в кінотеатральному залі. То ж варто  повернутись до початків екранних мистецтв, аби з’ясувати: чи ж справді гуртовий, колективний перегляд є справді питомою ознакою Десятої музи?

«МОЄ ВІТАННЯ ВАМ, МІСТЕРЕ ЕДІСОН!»

Те, що десятиліттями уявлялось річчю фундаментальною для кінодійства (колективний перегляд у залі, так схожий на масове сно-видіння), не було аж такою очевидною річчю для перших винахідників кіно. Для генія винахідництва Томаса Едісона (на фото), скажімо. Того, що, окрім усього, винайшов звукозаписувальний пристрій, фонограф. А потім вирішив, що так само можна записати й зображення. За тим же принципом — картинка пишеться на валик спіралеподібно, а далі, через оптичний пристрій, зчитується. 

Одначе це не одразу вийшло. Едісон поїхав у відрядження, доручивши продовжити цю роботу співробітнику лабораторії Вільяму Діксону. І той упорався. Коли Едісон повернувся, йому продемонстрували зображення самого Діксона, який знімав капелюха і кланявся, промовляючи: «Я вітаю Вас, містере Едісон!».

Так було винайдено кінетоскоп — у 1891 році. Одначе увага — цей апарат не давав можливості проектувати зображення на великий екран, а відтак і збирати публіку (як це робили згодом Люм’єри) на колективний перегляд. В окуляр, розташований у верхній частині апарату, могла дивитись тільки одна людина.  До речі, той самий Томас Діксон вважав, що публічна, колективна демонстрація рухомих картинок негативно позначилась би на  комерційному потенціалі винаходу — мовляв, глядачі люблять, щоби отак, інтимно-персонально, а не розчинятись в масовці. Помилявся, виходить. Хоча коли дивитися на цю ситуацію із сьогоднішнього дня, то й не дуже...

9 травня 1894 року відбулась презентація кінетоскопа в Інституті Мистецтва і Науки у Брукліні. Першою стрічкою була «Сцена з ковалями». Едісон доповнив кінетоскоп автоматичним монетоприймачем — кидаєш у прорізь монетку і отримуєш бажане (прообраз торгівельних автоматів). А 14 квітня того ж року у Нью-Йорку, на Бродвеї, було відкрито  Kinetoscope Parlor, де встановили десять кінетоскопів — у два ряди. За 25 центів ролики першого ряду, за півдолара — усі десять.

Комерційний успіх вочевидь був, уже в червні такі ж заклади відкрили в Чікаго та Сан-Франциско, у жовтні такі ж з’явились у Лондоні. Одначе розвинути успіх не вдалося, доволі швидко усе це зійшло «на пси». Можливо тому, що спостерігати в окуляр, незрідка навстоячки, за доволі примітивними історійками, не єсть комільфо. Не допомогло навіть залучення еротичного компоненту у фільмі «Карменсіта» (уперше тут знялась жінка), і навіть шкандаль (власника залу у Сан-Франциско, який показав ту стрічечку, посадили «в холодну» за непристойний сеанс). 

Утім, розвиток цієї колізії, хоча й нетривалий, був — з’явились зали з означенням «Тільки для чоловіків»: зазирнувши в окуляр кінетоскопу можна було побачити, як хористки, танцюючи канкан, задирали спідниці (самим жінкам, за тогочасними моральними установками, дивитись подібне було заборонено; себто у сенсі моральному жінки мислились в одному ряду з дітьми).

ДУШЕСПАСИТЕЛЬНЕ КІНО. ПІД КОНТРОЛЕМ СВЯТІЙШОГО СИНОДУ

Отже, є чимало підстав вважати, що саме Едісонів, за участі Діксона, винахід, і є вихідною точкою історії кінематографа. Одначе ж ні, офіційно закарбовано, і вже навіки, що момент народження стався саме у Різдвяні свята 1895-го в Парижі, на тому самому бульварі Капуцинок. Чому так — зрозуміло: канонічний образ кіно пов’язаний виключно з умовами колективного дійства, коли глядачі збираються разом.

Спершу, до речі, кіно (а чи й «кіношка») було незрідка включено  до ярмарково-базарного поля. Людина, часто із сім’єю, приходила на ярмарок. Скуповувалась, а потому могла й розважитись. Скажімо, позмагавшись у бігу в мішках (було таке, з дитинства пам’ятаю таку розвагу). Чи у швидкості підйому на канаті. А з тим разом можна було зазирнути і в кіношний зал, у «синематограф»,  аби передивитись із пару десятків коротеньких фільмів різного штибу — від туристичних замальовок про далекі й екзотичні країни до душеспасительних історій про дівчат, які «на личку прекраснії, але з червоточинкою унутрі».

Вам, читачу, це нічого не нагадує? Ну, звичайно — нині ми повернулись до тієї вихідної точки. Ви так само приходите сьогодні у торгівельний комплекс, скуповуєтесь, а потому можете й розважити — і себе, і діточок, завітавши до кінотеатру, який є складовою отого торгівельного дива. З відповідною фільмовою начинкою — розважатись так розважатись.

А тоді, у першій третині ХХ століття, кінематограф пішов іншим шляхом — кінотеатральним. Звідси й сама назва — кіноТЕАТР. Тобто саме видовище асоціювалось передусім з видовищем театральним й відтак театральною коробкою. То ж і не дивно, скажімо, що в Києві перші кіносеанси (у 1897-му) відбулись у Театрі Бергоньє (нині це Театр імені Лесі Українки).

Пізніше за цією подобою і виникають  перші стаціонарні «ілюзіони»  — на київському Хрещатику, до прикладу. 24 грудня 1912 року там відкрився цілий тобі палац кіно — «Кіно-Театр Шанцера». Розкішний зал, з античними колонами і ліпниною, крісла, навіть вентиляція. У фойє грав оркестр, до послуг глядачів — буфети. Нічим не гірше навіть оперного театру. Тим самим кіно стверджувало і свій статус — уже не  копійчаної «кіношки», а поважного мистецтва, поруч інших, так само шанованих.

Хоча церква й потурбувалась, аби релігійні сюжети не мали доступу на екран. Уже в травні 1898-го Міністерство внутрішніх справ розіслало циркуляр, у якому повідомило про заборону, інспіровану Святійшим Синодом, «показувати шляхом живої фотографії (кінематограф) священні зображення Христа Спасителя, Пресвятої Богородиці та Угодників Божих».

КІНО НАРОДИЛА ОДЕСА-МАМЦЯ?

Словом, кінематограф був вписаний в традицію видовищних, театральних дійств (дійств колективних!), які мають тисячолітню історію. Тим самим вивищився статус кіно, воно ствердилось як мистецтво, а не як примітивна розвага для мас. Хоча розважальна функція нікуди не поділась, звісно. Більше того, найпроникливіші аналітики ще на початку ХХ століття визначили кіно як «міський фольклор» (Корній Чуковський, який зрідка поставав і в ролі кінокритика). Тобто кіно вписалось у ряд низових літературно-мистецьких жанрів — цирку, масової пісні, ринково-орієнтована література, естрада. Разом з тим  Десята муза виявилась здатною задовольняти потреби й людей зі стабільно високими естетичними запитами.

Одначе повернемось на мить у середину 90-х років ХІХ століття. Серед винахідників кіно значиться й одеський механік Йосип Тимченко. Справді, він, разом з московським ученим Миколою Любимовим, розробив прилад, який дозволяв проектувати зображення на великий екран. Прилад було продемонстровано у січні 1894 року на з’їзді російських природознавців та лікарів у Москві.  У принципі йдеться про прототип люм’єрівського апарату.

Потому був ще кінетоскоп, створений разом з Ф.Фрейденбергом. Одначе продовження усе це не мало. Чому? Бо для Тимченка, як точно констатують автори книги про нього, Володимир Миславський і Віктор Гергеша («Механик-изобретатель Иосиф Тимченко», Харків, 2012), ця робота «зводилась лише до конструювання приладів для чергових фізичних дослідів». Про власне кіно не йшлося. Та все ж ім’я українця лишається у святцях кіноісторії...

КІНО ОБИРАЄ НОВІ ПОМЕШКАННЯ

Ну, а тим часом кіно — упродовж останніх десятиліть — поступово витісняється з кінотеатральних палаців. Характерний приклад: нині в центрі Києва залишився тільки один кінотеатр традиційного зразка — «Жовтень», решта припинили своє існування (є, правда, сподіванка на повернення «Києва»). Кінематограф, повторюю, повернувся у лоно торгівельно-розважальної індустрії. Йдеться, звичайно, про кіно комерційного спрямування. Ну, а кіно для людей, орієнтованих на високу екранну естетику, так само повернулось до джерел, до технологій, пов’язаних з індивідуальним, приватним сприйняттям.

Звісно, мова не про повернення до апаратів на кшталт Едісонових кінетоскопів. Пригадаймо, багато що починалось у 70-х минулого століття, коли з’явились відеокасети та відеоплейєри і глядач отримав можливість переглядати фільми у режимі, який нагадує читання книжок (можна зупинитись, повернутись до того чи іншого епізоду, навіть посмакувати зображення на стоп-кадрі).

На рубежі 80-90-х так само минулого століття виникли відеосалони як альтернатива кінотеатру — для невеликого гурту шанувальників кіно. Постали й інші форми показу фільмів, що тяжіли до індивідуального, особистісного перегляду. Нині отримали ситуацію, коли так зване арт-кіно, мистецьке кіно відійшло в зону домашнього, індивідуального споживання, а кіно комерційне, кіно видовищне оселилось (на законних, треба визнати, підставах),  у тих самих торгівельно-розважальних комплексах.

Серед явищ останнього часу — домашній кінотеатр, от сей комплекс звуко— та відеообладнання, який забезпечує доволі оптимальні, у чомусь співмірні з кінотетральними, умови перегляду. Йдеться передусім про технічну якість зображення та звуку.

Ну і, звичайно, з’ява нових платформ, що продукують здебільшого телевізійні серіали. Серіали, які мають очевидну культурно-інформаційну аналогію з романним жанром у літературі і забезпечують сталість  уваги глядацької аудиторії до фільмового тексту. Промовистим прикладом   є компанія Netflix, яка продукує і транслює фільми на основі потокового мультимедіа.

Нові нюанси з’явились в контексті проблем з поширенням  коронавірусної інфекції та більшого зосередження величезної кількості людей на індивідуальному фільмо-сприйнятті. У підсумку маємо картину, яка доволі радикально відрізняється від тієї, якою вона була, скажімо, у 1960-ті роки ХХ століття, коли  канонізували кіно, орієнтоване на Автора-кінематографіста і Співавтора-глядача.