Кіра ГАЄВСЬКА: Мої зустрічі з Ахматовою
Моїй співрозмовниці вже 93. Хоча вона багато років живе в Дніпропетровську, але за народженням — киянка. «Як ви мене знайшли?», — здивувалася вона при зустрічі. А я сам дивуюся з того, яким химерним виявився цей пошук. Хай це й дивно, але розшукувати землячку довелося через... польську столицю. Я дізнався, що в літературному музеї Владислава Броневського у Варшаві зберігаються довоєнні листи дніпропетровських авторів. Я попросив колегу надiслати копії. І ось отримую листа і листівку Кіри Гаєвської, датовані 1934 роком. Мій знайомий Антон Середницький із Варшави написав, що співробітники музею Броневського зацікавлені детальніше дізнатися про автора листів. Я подумав: чи можна розшукати автора, якщо з того часу минуло понад 70 років? З’ясувалося, можна. Автор, як і раніше, мешкає в Дніпропетровську. І готовий багато розповісти. Цього разу ми говоримо не про Броневського, який весною 1934 року приїжджав до Дніпропетровська разом із Борисом Пильняком, а про Анну Ахматову, з якою доля також звела Кіру Георгіївну.
— Як же це сталося? — запитую у своєї співрозмовниці.
— Моя мати Єлизавета Василівна Гаєвська навчалася на Вищих жіночих курсах у Києві разом iз Анею Горенко (майбутньою Ахматовою). Це були приватні курси. На них працювали викладачі з Iнституту шляхетних дівчат.
Аня Горенко, як відомо з її біографії, в 1906—1907 роках навчалася в київській Фундукліївській гімназії, а в 1908—1909 роках — на юридичному відділенні курсів. Курси орендували будинок на Фундукліївській вулиці (тепер — вулиця Богдана Хмельницького) під номером 51. Там нині розташована головна редакція «Української енциклопедії».
До речі, як Ахматова потрапила у Фундукліївську гімназію? Народилася Аня в Одесі в сім’ї інженера Андрія Горенка. Маленькою дівчинкою переїхала до Царського села до свого батька. Потім батько з матір’ю розійшлися. Але до революції не було розлучень. І батьки Ані просто роз’їхалися в різні міста. Аня з матір’ю приїхала до Києва до родича її тітки. Ахматова вчилася спочатку в гімназії при Левашовському пансіоні, потім вони поїхали до інших родичів в Євпаторію і через рік знову повернулися до Києва.
У Києві, подорослішавши, Ахматова вчилася на Вищих жіночих курсах. Там же вчилася моя мати. Вона, щоправда, була старша за Ахматову на п’ять років. Познайомилися та заприятелювали вони на грунті любові до Петербурга. Там Ахматова виросла. А моя мати Ліза після закінчення Київського інституту шляхетних дівчат (була з дворянського роду Дубравських, Гаєвською стала в заміжжі) навчалася в Петербурзі в художньо-промисловому інституті графа Демидова. Після закінчення інституту мати викладала в гімназії ручну працю — шиття, вишивку, випалювання, а також французьку мову. Вона жила разом зі своєю мамою і сестрою в Києві на вулиці Тарасівській. І разом із Ахматової ходили на заняття. Ця вулиця впирається в червону будівлю Київського університету. До речі, і я народилася на Тарасівській та росла у бабусі Євгенії Яківни — вдови героя оборони Севастополя в Кримську війну Василя Івановича Дубравського.
— Коли ж відбулася ваша перша зустріч iз Анною Ахматовою?
— У 1928 році. Мені тоді було шістнадцять років, я вчилася в школі в Ленінграді. Якось я вирішила піти до неї в гості як до материної приятельки. Анна Андріївна жила у флігелі палацу Шереметьєва, одного з найкрасивіших особняків XVIII століття, в квартирі свого чоловіка — відомого мистецтвознавця, теоретика авангарду Миколи Пуніна, з яким вона прожила п’ятнадцять років.
Цікаво, що моя мати й Анна Андріївна Ахматова в один рік народили дітей.
— Тобто Лев Гумільов — ваш ровесник?
— Так, але я з ним не була знайома. Адже він весь час перебував у засланні. Моя мати переважно жила в Києві, і в Ленінградi, що став рідним для Ахматової, не їздила, тож вони після того не спілкувалися. А в мене така нагода була. Я захоплювалася віршами Ахматової. У нас у Ленінграді була спільна приятелька — Валерія Сергіївна Срезневська, найближча людина Ахматової. Вона і зателефонувала Анні Андріївні: «Анночко, в тебе буде приємна зустріч iз дівчинкою, з мамою якої ти вчилася в Києві». Срезневська і розповіла мені, як потрапити до Ахматової. Будинок розташовувався у дворі палацу, куди пускали за перепустками. Цей шереметьєвський палац поетеса описує в «Поемі без героя».
Анна Андріївна прийняла мене дуже добре у величезній кімнаті з музейними стелями, з меблями червоного дерева павлівської епохи. Пам’ятаю величезний письмовий стіл і маленький диванчик, на якому сиділа Ахматова. Це був кабінет Пуніна.
Звернула увагу на те, що в неї над дверима висіли крихітні, завбільшки з пачку сірників, ікони. А мене ніхто не попередив, що вона релігійна. Тоді ж такі часи були, що не можна було вірити в Бога...
Я сиділа навпроти неї. Ми пили чай із маленьких чашечок. Вона бачила, що я соромлюся, і тому сказала:
— Знаєте, Кірочко, ваша мама була чарівницею!
— Що ви маєте на увазі?
— У неї були золоті руки. Ми з вашою мамою Лізою якось домовилися піти в Києві в ресторанчик на Михайлівській вулиці — на зустріч із якимись російськими поетами, які приїхали з Лондона. У мене, як на зло, зіпсувався капелюшок. А я ж не можу піти купити собі новий, бо в мене така голова, що жоден капелюшок не підходить... Ось Ліза й каже мені: «Аню, а у вас є коробка від торта?» — «Так, звісно». — «А якесь мереживо?» — «У мене навіть віяло зі страусового пір’я є!» І ваша мати на моїх очах створила якийсь художній витвір. Я одягла цей капелюшок, і всі на мене дивилися!»
Це Ахматова розповіла, звісно, щоб мене підбадьорити.
А потім, коли я з 1935 року почала працювати в публічній бібліотеці в Ленінграді, я знову зателефонувала їй і нагадала про себе. Ахматова каже: «Приходьте, будь ласка, я залюбки з вами зустрінуся. Для мене це повернення в ті часи, коли ми були молодими, коли ми були щасливими».
Я пригадала слова Срезневської, що Анна любить білі лілії. Тому пішла і купила їй двадцять білих лілій. Я оберемком несла їх і так прийшла до неї. Потім ми час від часу зустрічалися.
Якось у Анни Андріївни був дуже поганий настрій і мені стало її шкода. Бо в моїй присутності її чоловік, Пунін, дозволив собі сказати: «Анно, приберіть ваше барахло з крісла. Я хочу працювати!» І вона якось знiяковiла вся, а я одразу підвелася, щоб попрощатися. А наступного дня я їй зателефонувала і попросила дозволу прийти.
...Вона сиділа, підібгавши ноги, на диванчику, стара, нещасна. І я тоді вирішила подарувати їй ікону. Я тоді була одружена з членом партії і не могла зберігати її в себе. Це була ікона св. Георгія — заступника мого батька.
Буквально на моїх очах Ахматова змінилася. Спершу вона розплакалася, потім обійняла мене, розцілувала. Я навіть запишалася цим. Можливо, це неправильно. Анна Андріївна була для мене недосяжною вершиною, і я її зуміла підтримати.
А потім ми з нею спілкувалися в черзі у в’язниці, коли вона писала «Реквієм». Вона носила передачі своєму синові — Леву Гумільову. Адже його тричі висилали. Але їй допомагав... Ворошилов. Вона мала право хоч щось передати. І мені також доводилося стояти в тих самих чергах. Я могла передати лише гроші своєму арештованому двоюрідному брату Михайлу Бутовичу.
— Тобто ахматовський «Реквієм» спiвзвучний iз подiями вашого життя?
— Так, у мене в 1937-му в Дніпропетровську розстріляли матір і тітку через їхнє дворянське походження. Тож її поема «Реквієм» — про всіх інтелігентів того часу.
— Коли ж у вас відбулася остання зустріч iз Анною Андріївною?
— У вересні або на початку жовтня 1941-го. Була гарна погода. Ахматова вже розлучилася з Пуніним і жила не в кабінеті, а в маленькій кімнаті. Вона зателефонувала сама, щоб я прийшла, мовляв, має гарні новини. Виявляється, вона отримала дозвіл на відправку теплих речей своєму сину Леву Миколайовичу, який перебував у засланні. Друга новина була такою: «Я вийшла заміж за Миколу Миколайовича Гаріна. Це лікар Військово-медичної академії, який залицявся до мене в 1912 році. І ми разом виїжджаємо в евакуацію».
Вона була в гарному настрої, з красивою зачіскою. Такою вона й залишилася в моїй пам’яті...
