Книга про того, хто перейшов річку

Великий єврейський письменник України, як назвала Григорія Полянкера його давній друг і шанувальник Лариса Скорик, котрий писав на ідиш, пішов у інший світ 10 років тому, пройшовши разом зі своєю країною всі кола радянського пекла. І війну — від першого до останнього дня, зберігши всі числа газети «Родина», кореспондентом якої він був. І в’язницю — рідна країна не утруднювала себе на практиці турботою про нацменшості, а оголосивши війну «космополітам безрідним», і зовсім соромитися перестала. Знищивши геніального Міхоелса, цинічно віддавши йому останні почесті за всіма правилами похоронного сталінського етикету, влада стала «забирати», не ховаючись навіть під покривом ночі, вдень, при всьому чесному народі, прямо на вулиці, дорогою додому чи на роботу. Григорій Полянкер не уникнув цієї сумної долі, але, реабілітований у світлу пору «відлиги», не озлобився, не розчарувався в людях, знайшов у собі сили вірити в свою країну, зберіг здатність ніжно любити й міцно дружити.

Прямий спадкоємець Шолом-Алейхема, — і за національною приналежністю, і за мовою, і за дивовижним сумно-веселим, мудрим та іронічним сприйманням життя, Григорій Полянкер, перша книга якого вийшла в світ 1932 р., останню тримав у руках 1996 р. Щоправда, переважна більшість із них було опубліковано російською мовою в авторизованих перекладах у майже втраченої сьогодні мови ідиш. Книги письменника зберігаються не лише у великих книгозбірнях колишнього СРСР, але й у Англії, Америці, і, звичайно, на історичній батьківщині — в Ізраїлі. Хоч і там сьогодні ідиш не є побутовою розмовною мовою, незважаючи на те, що його носії й їхні нащадки будували цю країну.

Життя — це пам’ять, а пам’ять — життя. Шлях до книги «Перешедшего реку», присвячений пам’яті письменника, був довгим — довжиною в 10 років, тернистий і непростий. Без людського чинника та особистої ініціативи, вона б просто не відбулася. Її ідеологом став син письменника, Олександр Полянкер, а колективним автором — друзі й соратники, які зібралися разом у Ізраїльському культурному центрі, щоб презентувати її світові.

— Назва книжки, ймовірно, для деяких читачів потребує пояснень, — говорив на презентації Олександр Полянкер, повторюючи написане ним у передмові. — Воно пов’язане з історією єврейського народу, на зорі якої якась людина на ім’я Терах (Фарра) одного разу разом зі своїм сином Авраамом і його дружиною Сарою, племінником Авраама — Лотом, покинула космополітичне місто Ур у Вавилонії. На своєму шляху родина подолала безліч перешкод і, в тому числі, перейшла річку Євфрат. Завдяки цій події — переходу через річку Євфрат, — Терах і його родина стали першими людьми, яких Біблія називає словом іврим (євреї). Воно, це слово означає «той, хто перейшов річку» або «люди з іншого берега». Тішу себе надією, що цей короткий екскурс до історії дасть майбутнім читачам простір для уяви та фантазії.

«Перешедший реку» — величезний, з великою любов’ю виданий у видавничому будинку «АДЕФ-Україна», фоліант, що прийшов до читача завдяки фінансовим зусиллям автора ідеї, за підтримки американського комітету «Джойнт», Посольства держави Ізраїль, Ізраїльського культурного центру та Спілки письменників України. Книгу так наповнено фактажем і доброю енергетикою всіх, без винятку, її творців, що розповідати про неї — річ невдячна. Краще самому взяти до рук, прочитати маловідомі рядки самого Григорія Полянкера, спогади і есе Лариси Скорик і Юрія Каплана, Леоніда Вишеславського та Дори Хайкіної, Тетяни Іонової та Абрама Кацнельсона, Миколи Руденка, Фаїни Браверманн, Анатолія Дімарова та багатьох інших, уважно вдивляючись у обличчя на численних світлинах із архіву самого Григорія Полянкера, його родичів, друзів і колег. Довоєнний Київ, щаслива родина, де панує любов і злагода, довгі роки війни, парад Перемоги, в якому брав участь наш герой, і ще більш довгі роки ГУЛАГу. І знову Київ і друзі, які ними бути не перестали.

Оформлення книги взяли на себе чудові митці, дуже вірні друзі Полянкера і просто чудові люди — Ада Рибачук і Володимир Мельниченко. До речі, їх есе «Продолжение... — следут» органічно замикає книгу. Хоча свій пам’ятник — в прямому значенні цього слова, — вони вже давно поставили Григорію Полянкеру. На суперобкладинці — рідний Полянкеру куточок Києва, а в книзі — ретельно відібрані світлини, в основному, чорно-білі, (їхніми пошуками і переведенням у цифру займалися Галинський і сам Мельниченко), скомпоновані, як у доброму домашньому альбомі.

На презентації була групка студентів-філологів одного з університетів Києва. Вони потрапили сюди «самопливом», особистість письменника Григорія Полянкера відкривали для себе з великою зацікавленістю: адже його твори, на жаль, не входять ні до шкільних, ні до інститутських програм. Немає там і імені його великого попередника Шолом-Алейхема, будинок якого нещодавно знесли при потуранні й жадібності манкуртів із мерії, які по-своєму несуть «культуру — в маси».