“Конструкція”: фрагменти

У неділю відкривається виставка дніпрянина  Даніїла Галкіна “Салют. Перемога”. Для місцевих тут пояснення зайві: “Салют” – це побудований на 200-річчя міста в 1976 кінотеатр на 800 місць, єдиний на весь прибережний масив під назвою “Перемога”. “Салюту” більше немає: знесли, побудують житлову висотку з дитячими майданчиками. Проєкт Галкіна – акт жалоби. Виставлені елементи декору – масивні сіро-металеві квадрати, що кріпилися на фасаді, рештки трубчатої люстри з фойє, яка символізувала спадаючі вогні від салюту (кілька цілих труб, під ними гора битого скла), лайтбокси, розписані молодіжним фольклором, і відео, як “Салют” зносили.

Взагалі, у візуальній частині “Конструкції” пануючий мотив – рефлексії над естетичним спадком радянського минулого. Словенська Nonument Group виставила “З ніде в нікуди. Піонерська залізниця та Бузлуджа» - фото і відео про покинутий палац з’їздів болгарських комуністів Бузлуджа та про піонерську залізницю часів Тіто. В галереї “Артсвіт” – хай і не на фестивалі, але в тій же будівлі - «Дисципліноване бачення. Школа»  – персональна виставка Лади Наконечної, де за основу правили радянські ліногравюри 1950-1970-х рр. Культура так чи інак працює з минулим, а найбільш видиме, хоча вже й відсторонене часом минуле, надто ж у Дніпрі – саме оце, червонопрапорне, (анти)утопічне. Але з усіх наведених прикладів у Даніїла, мабуть, вийшло найбільш сумний: “Салют” таки був улюбленою частиною міського простору, чи не єдиний прибережний кінотеатр.

У той час, як релігійно сумлінні громадяни йдуть на святкові меси, в Синій залі виступає Богдан Конаков. Він діджей, він з Полтави, але радше з Києва, у дитинстві співав сам собі пісень перед сном, мріяв стати механіком, у поїздах дальнього слідування не спав, бо слухав стукіт коліс, трохи мізантроп. Богдан спростовує уявлення про діджея як про джерело стрімкого рівномірного ритму для танців: у своїй музиці він цей ритм регулярно ламає. По суті, його сет скидається на звукову мозаїку з доволі різних фрагментів, прошитих не надто очевидними зв’язками; це для слухання не менше ніж для танців, хоча люди все одно танцюють.

Я повертаюсь додому, думаючи, що сьогодні і є час фрагментації – примусової, як зі старими кінотеатрами, чи наміреної – як мистецького прийому.

“Конструкція” робить протилежне – створює цілісності. В місті й у людях.

***

Про підсумки фестивалю читайте найближчим часом у нашому виданні.