“Конструкція”: в Дніпрі, в четвер, у дощ

На фестивалі “Конструкція” я раніше не був, лише чув про нього. Якісні параметри до певної миті не мали значення: фестиваль у цілковито нефестивальному, в моєму уявленні, Дніпрі, був уже достатньо хвилюючим фактом. Доїхав я лише цьогоріч, подивитися перші 4 дні з десятьох.

ЗОНИ

Четвер, 17 червня. Приходжу раніше. Центр сучасної культури Дніпра – нерівний периметр двоповерхових будівель внизу Крутогірного узвозу. Частина – ще  ХVІІІ століття, що в місті рідкість. Усередині розкішні мармурові сходи зі справжніми насупленими атлантами на другому поверсі, поруч з атлантами найбільша окраса локації – Блакитна зала з рясною історичною ліпниною і високими вікнами. Двір у рамці червоної цегли (поновили оригінальну фактуру стін) може вмістити не одну сотню ба навіть тисячу людей. Збоку гаражі, там має стати красиво, але поки панує нервовий охоронець, який забороняє фотографувати.

Все відкривається о пів на восьму. Найбільше обжилася галерея “Артсвіт”. Три зали з білими стінами, на стінах  «Дисципліноване бачення. Школа»  – персональна виставка Лади Наконечної. 

Лада народилася й виросла в Дніпрі. Малює олівцями. Для серії “Замість сонця” взяла за матеріал радянські ліногравюри 1950-1970 рр. з колекції “Артсвіту”. Перефотографувала суворі сюжети про натхненну працю, потім зняла верхній шар світлин і лишила на кожному аркуші тільки одне чітке коло, яке так чи інак присутнє у всіх композиціях, але при цьому зовсім необов’язково зображає там сонце. Тобто ось аркуш, на якому ледь помітні контури зниклого краєвиду, і графічне сонце посеред візуальної пустелі. В окремому залі ці сонця складаються в лайтбоксі в справжнє сузір'я. Згадується принагідно знущальний радянський віршик “Нам не солнце, нам партия светит, нам не хлеб, нам работу давай”. Наглядний прийом, аби вивернути соцреалізм у чистісіньку метафізику.

В залі на другому боці подвір’я – протилежна за формою та змістом інсталяція: “Зона” шведки Лізи Стенберг. Звуки субарктичної природи були записані, оброблені, запущені в квадрофонії через чотири динаміки. Спочатку це крутили в біологічному музеї у Стокгольмі, коли наставали сутінки. У Дніпрі  просто входиш у загрозливий гуркотливий ембієнт, лампочка підсвічує замість сонця голу цеглу. Думаєш більше про Прип'ять, ніж про Арктику.

Головна презентація – на другому поверсі, виставка «Nonument Group: З ніде в нікуди. Піонерська залізниця та Бузлуджа». Nonument Group – це фактично Мартін Брицель Барага, художник зі Словенії, рудий, жвавий і одержимий соціалістичними руїнами. Бузлуджа – давно покинутий палац з’їздів болгарських комуністів, схожий на НЛО на вершині гори. Барага фільмує бетонну химеру на трьох екранах в стилі, що нагадує “Соляріс” Тарковського. Піонерську залізницю побудували в 1948 в Любляні, відкривали з помпою та портретами Тіто, через 6 років закрили і демонтували з причини абсолютної непотрібності та безглуздості. Через 71 рік Мартін зібрав групу у сріблястих обтягуючих костюмах і влаштував низку перформансів уздовж маршруту залізниці. Вийшли - фільм, низка ландшафтних і постановочних фото, довжелезний сувій з історією питання та написами на кшталт “Ми будуємо залізницю, залізниця будує нас”, щось подібне кажуть у фільмі: “Де закінчується майбутнє і починається пам’ять?” Загалом це схоже на те, наче прибульці з майбутнього (а колись давно про них і буле таке уявлення – сяючі костюми та дивні прилади) наново відкривають ідею залізниці. Яка з комуністичного безглуздя стала цілком жвавою виставковою концепцією.

Міська богема і субкультурна молодь переміщається між локаціями, сьорбає алкоголь, робить селфі. На залізничній виставці в супроводі двох дуже масивних охоронців з’являється один відомий (регіт за кадром) дніпровський бізнесмен і політик, якому пояснюють, що тут відбувається. Вислуховує без помітних емоцій. Гроші вкладені, видно, куди вкладені – чого переживати?

ОДИН ГОРДЄЄВ

Музика починається о 21:00. Звісно, в блакитній кімнаті. Першим стає той, хто першим і є: Євген Гордєєв. Він з мікрофоном, на задньому плані ансамбль з двох молодих людей у піджаках і чорних окулярах, Євген теж у піджаку й окулярах і якихось чорних галіфе, всі троє урбаністичні, технократичні й відсторонені. Гордєєв діє завжди концептуально: робить музику не від альбому до альбому, а від проєкту до проєкту: “Курс Валют” – це одне, “Кшталт” – друге, “МС Брехунець” –третє, але це все Гордеєв, сухопутний Протей степів дніпровських. Те, що він показує зараз, має умовну назву “Розбудова”. З кожним новим проєктом “я потроху підвищую градус фріковості” – каже Євген; “Розбудова” – це як наче “Крафтверк” заспівав би про кохання, тобто це є співи про кохання, очищені від неврозу закоханості. Сяє електричне світло, з динаміків б’ють рівномірні низькі частоти, андроїди в окулярах стоять за пультами, Євген, голомозий, з його трохи пташиним обличчям, танцює дивного танця, чеканячи німецькою “Одна мова. Один бог. Один чоловік. Одна жінка”; у вікні над ним у цю мить по хмарочосу пропливають величезні чорно-білі літери “Будуємо”, після чого їх поглинає стіна полум’я. Розумію, що опинився  всередині «Того, хто біжить по лезу».

ТІЛО ЯК ПОЛОТНО

Переключення реальності: Мар’яна Клочко, львів’янка з Києва. Її пісню чув і запам’ятав у “Стоп-Землі” – найніжнішому українському фільмі, який я бачив за останні 5, чи 7, чи 10 років.

Немає більшого контрасту, ніж слухати Мар’яну після Євгена.

Немає більшої загадки цього вечора, ніж Мар’яна.

Вона  повністю вливається в музику, майже не рухається, інколи схиляється над ноутбуком, щоб увімкнути потрібний ефект або переключити композицію, сама собі оркестр, аплодисменти сприймає з дещо сором’язливою посмішкою.

За вікном злива з блискавками.

На екрані з неба падають дерев’яні будинки і танцюють індійські богині.

Мар’яна, заплющивши очі, неквапом виспівує:

Тело, как текст,

тело, как полотно

Тело как текст

Тело как полотно.

В границах предметности слово выражается значением изображений.

Что значит жить?

интересно жить?

интересно и сложно?

Міняє голоси, інколи цілком по-джазовому,  і це не дратує (зазвичай дратує), ламає ритми.

Я критик, я маю розкладати все по поличках. Мар’яна висковзує, тікає; нарешті старий добрий костур аналогії спадає на думку. Те, що робить Мар’яна, можна назвати індустріальний шансон. Так, слово скомпрометоване; але шансон і перекладається як “пісня”. Як співати у ХХІ столітті? Серед наших машин, хмарочосів, інформаційних галактик?  Як, з якими мелодіями має звучати журба після того, як ми всі пробігли по лезу і зробили це вже не раз?

Мар’яна - меланхолік. Це не стиль, а погляд, який рівним чином додає глибини і найскладнішому експерименту, і дохідливому приспіву.

Що значить жити?

Що значить співати про це життя?

ПОДВИГ ЖУРНАЛІСТА

Концерт закінчено, зливу – ні. Афтерпаті – в незмінному й улббленому “Модулі”. Викликаємо з друзями машину (парасольок, аякже, немає), поки добігаємо до неї – намокаємо як хлющі. Біля “Модуля” церква, навпроти церкви, недбало піднявши важкий люк, з підземного царства б’є могутній фонтан. Можливо, навіть мироточивий – але це неточно.

В “Модулі” світло, сухо, музика, але нема чого їсти, а їсти хочеться. Хто ж урятує мене, а також відому українську режисерку Надію Парфан, її подругу Оксану та її чоловіка Іллю від голоду?

Я! Я накину на себе куртку Іллі і з криком “Шоб я так жив!!!” кинуся в бурхливу ніч! Я мчатиму крізь морок і бурю, хлюпаючи мокрими кросівками! Я побачу рятівний острівець прямокутного світла з написом “Ми не спимо”! Мені спритна й уміла продавчиня Катя скаже: “Ви не пожалкуєте”! Я повернуся назад і врятую трьох хороших людей, бо їжа – це життя, а жити - цікаво!

ЦІКАВО

Спати, на жаль, теж треба.

Додому.

Промите місто іскриться наче присипане сріблом.

На проспекті Яворницького о пів на другу ночі співають птахи.

В межах предметності щастя виражається значенням зображень.