Конструювання цілісності

З 17 по 27 червня кілька найпомітніших об’єктів міста стали майданчиками для інтерактивних медіа-інсталяцій, аудіовізуальних перформансів, концертів електронної музики, дискусій та освітніх подій. 20 митців та музикантів з України та країн Євросоюзу презентували свій погляд на особливості міста та життя людини в ньому: взаємодію особистого і спільного, минулого і теперішнього, індустріального і пострадянського.

Далі викладаю свої враження від фестивалю.

ЗОНИ (БЕЗ) ТРАВМИ

Центр сучасної культури Дніпра, де проходили основні події “Конструкції” – нерівний периметр двоповерхових будівель внизу Крутогірного узвозу. Частина – ще  ХVІІІ століття, що в місті рідкість. Усередині розкішні мармурові сходи зі справжніми насупленими атлантами на другому поверсі, поруч з атлантами найбільша окраса локації – Блакитна зала з рясною історичною ліпниною і високими вікнами. Двір у рамці червоної цегли (поновили оригінальну фактуру стін) може вмістити не одну сотню ба навіть тисячу людей. Збоку гаражі, там має стати красиво, але поки панує нервовий охоронець, який забороняє фотографувати.

Все відкривається о пів на восьму. Найбільше обжилася галерея “Артсвіт”. Три зали з білими стінами, на стінах  «Дисципліноване бачення. Школа»  – персональна виставка Лади Наконечної.  Вона не має прямого стосунку до фестивалю, але по суті перебуває в одному полі з ним.

Лада народилася й виросла в Дніпрі. Малює олівцями. Для серії “Замість сонця” взяла за матеріал радянські ліногравюри 1950-1970 рр. з колекції “Артсвіту”. Перефотографувала суворі сюжети про натхненну працю, потім зняла верхній шар світлин і лишила на кожному аркуші тільки одне чітке коло, яке так чи інак присутнє у всіх композиціях, але при цьому зовсім необов’язково зображає там сонце. Тобто ось аркуш, на якому ледь помітні контури зниклого краєвиду, і графічне сонце посеред візуальної пустелі. В окремому залі ці сонця складаються в лайтбоксі в справжнє сузір'я. Згадується принагідно знущальний радянський віршик “Нам не солнце, нам партия светит, нам не хлеб, нам работу давай”. Наглядний прийом, аби вивернути соцреалізм у чистісіньку метафізику.

В залі на другому боці подвір’я – протилежна за формою та змістом інсталяція: “Зона” шведки Лізи Стенберг. Звуки субарктичної природи були записані, оброблені, запущені в квадрофонії через чотири динаміки. Спочатку це крутили в біологічному музеї у Стокгольмі, коли наставали сутінки. У Дніпрі  просто входиш у загрозливий гуркотливий ембієнт, лампочка підсвічує замість сонця голу цеглу. Думаєш більше про Прип'ять, ніж про Арктику.

Головна презентація – на другому поверсі, виставка «Nonument Group: З ніде в нікуди. Піонерська залізниця та Бузлуджа». Nonument Group – це фактично Мартін Брицель Барага, художник зі Словенії, рудий, жвавий і одержимий соціалістичними руїнами. Бузлуджа – давно покинутий палац з’їздів болгарських комуністів, схожий на НЛО на вершині гори. Барага фільмує бетонну химеру на трьох екранах в стилі, що нагадує “Соляріс” Тарковського. Піонерську залізницю побудували в 1948 в Любляні, відкривали з помпою та портретами Тіто, через 6 років закрили і демонтували з причини абсолютної непотрібності та безглуздості. Через 71 рік Мартін зібрав групу у сріблястих обтягуючих костюмах і влаштував низку перформансів уздовж маршруту залізниці. Вийшли - фільм, низка ландшафтних і постановочних фото, довжелезний сувій з історією питання та написами на кшталт “Ми будуємо залізницю, залізниця будує нас”, щось подібне кажуть у фільмі: “Де закінчується майбутнє і починається пам’ять?” Загалом це схоже на те, наче прибульці з майбутнього (а колись давно про них і буле таке уявлення – сяючі костюми та дивні прилади) наново відкривають ідею залізниці. Яка з комуністичного безглуздя стала цілком жвавою виставковою концепцією.

Міська богема і субкультурна молодь переміщається між локаціями, сьорбає алкоголь, робить селфі. На залізничній виставці в супроводі двох дуже масивних охоронців з’являється один відомий (регіт за кадром) дніпровський бізнесмен і політик, якому пояснюють, що тут відбувається. Вислуховує без помітних емоцій. Гроші вкладені, видно, куди вкладені – чого переживати?

ОДИН ГОРДЄЄВ

Музика починається о 21:00. Звісно, в блакитній кімнаті. Першим стає той, хто першим і є: Євген Гордєєв. Він з мікрофоном, на задньому плані ансамбль з двох молодих людей у піджаках і чорних окулярах, Євген теж у піджаку й окулярах і якихось чорних галіфе, всі троє урбаністичні, технократичні й відсторонені. Гордєєв діє завжди концептуально: робить музику не від альбому до альбому, а від проєкту до проєкту: “Курс Валют” – це одне, “Кшталт” – друге, “МС Брехунець” –третє, але це все Гордеєв, сухопутний Протей степів дніпровських. Те, що він показує зараз, має умовну назву “Розбудова”. З кожним новим проєктом “я потроху підвищую градус фріковості” – каже Євген; “Розбудова” – це як наче “Крафтверк” заспівав би про кохання, тобто це є співи про кохання, очищені від неврозу закоханості. Сяє електричне світло, з динаміків б’ють рівномірні низькі частоти, андроїди в окулярах стоять за пультами, Євген, голомозий, з його трохи пташиним обличчям, танцює дивного танця, чеканячи німецькою “Одна мова. Один бог. Один чоловік. Одна жінка”; у вікні над ним у цю мить по хмарочосу пропливають величезні чорно-білі літери “Будуємо”, після чого їх поглинає стіна полум’я. Розумію, що опинився  всередині «Того, хто біжить по лезу».

ТІЛО ЯК ПОЛОТНО

Переключення реальності: Мар’яна Клочко, львів’янка з Києва. Її пісню чув і запам’ятав у “Стоп-Землі” – найніжнішому українському фільмі, який я бачив за останні 5, чи 7, чи 10 років.

Немає більшого контрасту, ніж слухати Мар’яну після Євгена.

Немає більшої загадки цього вечора, ніж Мар’яна.

Вона  повністю вливається в музику, майже не рухається, інколи схиляється над ноутбуком, щоб увімкнути потрібний ефект або переключити композицію, сама собі оркестр, аплодисменти сприймає з дещо сором’язливою посмішкою.

За вікном злива з блискавками.

На екрані з неба падають дерев’яні будинки і танцюють індійські богині.

Мар’яна, заплющивши очі, неквапом виспівує:

Тело, как текст,

тело, как полотно

Тело как текст

Тело как полотно.

В границах предметности слово выражается значением изображений.

Что значит жить?

интересно жить?

интересно и сложно?

Міняє голоси, інколи цілком по-джазовому,  і це не дратує (зазвичай дратує), ламає ритми.

Я критик, я маю розкладати все по поличках. Мар’яна висковзує, тікає; нарешті старий добрий костур аналогії спадає на думку. Те, що робить Мар’яна, можна назвати індустріальний шансон. Так, слово скомпрометоване; але шансон і перекладається як “пісня”. Як співати у ХХІ столітті? Серед наших машин, хмарочосів, інформаційних галактик?  Як, з якими мелодіями має звучати журба після того, як ми всі пробігли по лезу і зробили це вже не раз?

Мар’яна - меланхолік. Це не стиль, а погляд, який рівним чином додає глибини і найскладнішому експерименту, і дохідливому приспіву.

Що значить жити?

Що значить співати про це життя?

МУЗИЧНА П’ЯТНИЦЯ

Цей день на “Конструкції” - цілком музичний.

Починаючи з 19:00 в Блакитній залі - всі відтінки й переливи електронного звуку, які тільки можна уявити. Ну майже всі.

Ujif_notfound, перформанс CUBIK control. Prototype 1.3. Ujif_notfound – то є Георгій Потопальський, паралельно засновник школи медіа-арту BLCK BOX та арт-простору Kontrapunkt, учасник колективу “Нова Опера”, гість ще першої “Конструкції” в 2014. Втік до Києва з Росії через несумісність з тамтешнім способом життя.

Його творчий профіль, доволі рідкісний в Україні – поєднання науки з мистецтвом. Так і називається – science art. Наприклад, у 2018 він встановив секвенсор на мосту над дорогою в Києві. Кожного разу, коли транспортний засіб проходив під мостом, створювалася певна музична подія. Кожна смуга дороги мала свою доріжку секвенсора. Тобто він зіграв на дорозі, чи краще сказати видобув музику з неї.

У Блакитній залі Георгій стоїть з чималим кубиком Рубіка в руках, збираючи його. Куб під’єднаний до секвенсора, тож кожний рух стає звуком, а також змінює анімоване зображення на екрані за спиною в автора. Виходить заворожуючий звуковий краєвид. У ту мить, коли куб збирається, настає кода: з динаміків звучить хор голосів – цитата з фільму “Досконала людина” Йоргена Лета, потім перезнятого Летом разом із Трієром: “Сьогодні я пережив новий досвід, який я сподіваюся зрозуміти за кілька днів”.

Feldermelder, він же Мануель Обергольцер, Швейцарія. Перформанс Holy Oscillator. Грає гучно, густо, місцями навіть патетично, заливає зал прорахованим штормом, закінчує уривчасто, трьома крапками. Спокуса  Святого Осцилятора, сказав би я. Чи прогрішення.

А потім о 21:00 виходить киянин Андрій Кириченко та дає всім потанцювати. Рубає румбу, наганяє ритми, але накидає на веселощі маленькі й кусючі спотворення. Можна танцювати, а можна слухати. Я, наприклад, слухаю, причому сидячи, бо я, зрештою, на роботі, а ноги не залізні, а довкола мене хай танцюють дівчата з довгими ногами, багато молодих і красивих дівчат, і навіть чудова Мар’яна Клочко серед них. Я теж танцюю. Всередині.

  ПОПУЛЯРНА  МЕТАФІЗИКА

Для суботи – суботня музика. Георгій Потопальський, майстер секвенсорів і складних звукових побудов, стоїть за пультом весь у білому, включаючи кардинальський капелюх. До мікрофонів синхронно виходять двоє дівчат у білих перуках, чорних окулярах, чорних плащах і чорних черевиках.  На спині в однієї написана популярна останнім часом абревіатура А. С. А. В. (All Cops Are Bastards, укр. «Всі копи — виродки»). Все тріо з Києва і називається Maria & Magdalena feat. Gosh (не менш провокативно – “Марія і Магдалена спільно з Богом).

Те, що відбувається далі, сяє захопливою амбівалентністю. Співають тексти з популярної книги під назвою “Біблія”. Співають серйозно, жорстко, місцями навіть агресивно, музика тому сприяє: Георгій заряджає такі потужні біти, що стіни дрижать. На задньому плані спалахують хрести й анімовані мандали. Нагірна проповідь, десять заповідей, казні Єгипетські, повний пакет, все включене. Нам капець? Нас порятують? All Christians Are Boring? All Charlatans Are Beautiful? Насолоджуйся моментом!

Марія і Магдалена озвучують і протанцьовують передбачені першоджерелом накази, настанови і прокляття, щоб у фіналі, спалахнувши посмішками, заспівати “Пісню пісней”. Майбутнє – це не Апокаліпсис. Майбутнє – це жінка.

ФРАГМЕНТИ

У неділю відкривається виставка дніпрянина  Даніїла Галкіна “Салют. Перемога”. Для місцевих тут пояснення зайві: “Салют” – це побудований на 200-річчя міста в 1976 кінотеатр на 800 місць, єдиний на весь прибережний масив під назвою “Перемога”. “Салюту” більше немає: знесли, побудують житлову висотку з дитячими майданчиками. Проєкт Галкіна – акт жалоби. Виставлені елементи декору – масивні сіро-металеві квадрати, що кріпилися на фасаді, рештки трубчатої люстри з фойє, яка символізувала спадаючі вогні від салюту (кілька цілих труб, під ними гора битого скла), лайтбокси, розписані молодіжним фольклором, і відео, як “Салют” зносили.

Взагалі, у візуальній частині “Конструкції” пануючий мотив – рефлексії над естетичним спадком радянського минулого. Словенська Nonument Group виставила “З ніде в нікуди. Піонерська залізниця та Бузлуджа» - фото і відео про покинутий палац з’їздів болгарських комуністів Бузлуджа та про піонерську залізницю часів Тіто. В галереї “Артсвіт” – «Дисципліноване бачення. Школа» Лади Наконечної, де за основу правлять радянські ліногравюри 1950-1970-х рр. Арт-колектив Known Cages, очолюваний американським художником Клеменсом Пулом, який живе й працює в Києві, представив виставку «Обмежене майбутнє: втрачена історія Дніпропетровського музею сучасного мистецтва». Автори стверджують, що такий музей був відкритий критикинею та кураторкою Катериною Білоножко у 1974 і проіснував близько двох років, але зусиллями радянської цензури був знищений, а його історія - майже повністю втрачена. Пул разом зі своїми однодумцями здійснив спробу реконструкції тої напівміфічної колекції – від радянського радіоприймача-“брехунця” на стіні до реальних графічних творів тих часів.

Культура так чи інак працює з минулим, а найбільш видиме, хоча вже й відсторонене часом минуле, надто ж у Дніпрі – саме оце, червонопрапорне, (анти)утопічне. Але з усіх наведених прикладів у Даніїла, мабуть, вийшло найбільш сумний: “Салют” таки був улюбленою частиною міського простору, чи не єдиний прибережний кінотеатр.

У той час, як релігійно сумлінні громадяни йшли на святкові меси на честь свята Трійці, в Синій залі виступав Богдан Конаков. Він діджей, він з Полтави, але радше з Києва, у дитинстві співав сам собі пісень перед сном, мріяв стати механіком, у поїздах дальнього слідування не спав, бо слухав стукіт коліс, трохи мізантроп. Богдан спростовує уявлення про діджея як про джерело стрімкого рівномірного ритму для танців: у своїй музиці він цей ритм регулярно ламає. По суті, його сет скидається на звукову мозаїку з доволі різних фрагментів, прошитих не надто очевидними зв’язками; це для слухання не менше ніж для танців, хоча люди все одно танцюють.

Я повертався до Києва, думаючи, що сьогодні і є час фрагментації – примусової, як зі старими кінотеатрами, чи наміреної – як мистецького прийому.

“Конструкція” робить протилежне – створює цілісності. В місті й у людях.

***

Фестиваль «Конструкція» реалізується в межах партнерської програми «Культура. Туризм. Регіони» Українського культурного фонду, програми USAID «Конкурентоспроможна економіка України» (КЕУ) та Державного агентства розвитку туризму.

Партнерами фестивалю також є Дніпровський коледж культури та мистецтв, Австрійський культурний форум, Pro Helvetia, Cryptic/Sonica, SHAPE, Британська Рада в Україні, програма «Культурна столиця», Центр сучасної культури в Дніпрі.

«Конструкція» проводиться з 2014. Протягом семи років у фестивалі взяли участь митці та музиканти з більш ніж 20 країн, було задіяно понад 30 різних міських локацій. За час існування «Конструкцію» відвідали понад 15000 людей.