Король оперети

Упевнений, що багатьом українцям, особливо, слава Богу, ще молодим, навіть важко собі уявити рівень почесного звання «Народний артист СРСР» і тим більше справжню сенсацію 1976-го року, коли - вперше в історії радянського мистецтва - найвище звання присвоїли першому серед артистів оперети! Адже цей жанр був не в пошані у влади, яка вважала його навіть «ідеологічно шкідливим». Але публіка так обожнювала актора, якого журнал «Театр» в одній зі своїх публікацій назвав «королем оперети», що чиновникам довелося поступитися перед справжньою народною любов'ю і Михайло Григорович ВОДЯНИЙ, якому 23-го грудня 2014-го року виповнилося б 90 років, став першим у своєму жанрі народним артистом СРСР...

Одразу повинен розвіяти одну з найпопулярніших одеських легенд про те, що Водяний народився в Одесі. До слова сказати, у своєму рідному місті сам не раз зустрічав тих, хто «сидів із Михайлом за однією партою» або «ріс із ним в одному дворі». На жаль, Водяний не був корінним одеситом. Він народився в Харкові 23 грудня 1924, був другою дитиною в забезпеченій єврейській родині начальника з постачання і домогосподарки.

Для стислості викладу дозволю собі рядки з Вікіпедії.

1938 року родина переїхала до Кисловодська.

1941 року Михайло вступив одразу на 2-й курс акторського факультету Ленінградського театрального інституту, де навчався до 1943 року. Під час війни інститут був евакуйований до Томська.

Актор П'ятигорського театру (1943-1945), Львівського театру музичної комедії (1947-1953), який пізніше переїхав до Одеси і став Одеським (з 1954 року) театром музичної комедії.

1952-го одружився з актрисою Маргаритою Дьоміною, з якою прожив 35 років... Вони разом виконували провідні партії у виставах, разом гастролювали з концертними програмами.

За родом своєї професії мені довелося не раз брати в актора інтерв'ю і наше знайомство поступово переросло в міцну чоловічу дружбу. Пам'ятаю, як під час першої ж зустрічі, що відбувалася ще в старій будівлі театру, в його маленькій задушливій гримерці, розмовляли з Водяним про спорт і культуру фізичну.

- Не уявляю собі нашого брата, актора, без спорту, - говорив Михайло Григорович.- Ми його не тільки любимо, але й багато чим йому зобов'язані. Адже щодня доводиться працювати на сцені по одинадцять-дванадцять годин. Репетиції, вистави. Упродовж дня здійснюєш сотні стрибків, поворотів, різних рухів. Як би це все можна було витримати без хорошого тренінгу?!

У день нашої тієї ж першої зустрічі запитав його:

- А на сцені вам доводилося грати спортсменів?

- Так, ще 1946 року, коли наш театр розпочав свою діяльність виставою «Одинадцять невідомих», я грав короля футболу сера Стенлі Макплюта. Ця оперета була написана після повернення московських динамівців з Англії. Мені тоді на сцені непогано вдавалося виконувати «ножиці».

- Між іншим, ця роль стала мені у нагоді, коли я брав участь у справжньому футбольному матчі, - посміхаючись, продовжував Водяний. - 1957 року актори Одеси вирішили зібрати кошти в фонд Московського фестивалю. Матч відбувався при переповнених трибунах стадіону в парку імені Шевченка. Тоді я показав одеситам, як виконується «сухий лист», і пишаюся, що зробив це раніше за Валерія Лобановського. Поставивши м'яч на кутову позначку, я вдарив по ньому просто в полі. М'яч високо злетів і звідти кулею влетів у ворота. Трюк пояснювався просто: м'яч був на довгому нейлоновому шнурі. Ми тоді ледве-ледве зрівняли рахунок завдяки одній «тактичній новинці». Коли я опанував м'ячем, мене щільним кільцем оточили партнери. Взявшись міцно за руки, кружляючи навколо мене, вони почали просуватися до воріт. Нас тоді б, напевно, не зміг зупинити жоден захист світу. Весело наспівуючи «ладушки-ладушки», команда оперети разом із м’ячем вкотилась у ворота суперників.

- До слова, Михайле Григоровичу, я очевидець того матчу, але це футбол комічний, а як ви ставитеся до справжнього?

- Я рядовий уболівальник, - відповів Водяний.- Люблю бувати на стадіоні, іноді подобається перебувати в самій гущі одеських уболівальників, де стаєш свідком народження анекдотів...

І Водяний розповів одеську «хохму» ще тих часів, коли він сидів на матчі разом із Юрієм Тимошенком (на жаль, і цього актора вже немає серед нас).

- Було це ще в ті часи, коли улюбленець одеситів Котя Фурс вважався грозою воротарів, - розповідав Водяний. – Однієї миті кумир трибун опанував м'ячем, пройшов уперед, при цьому втратив дорогою бутсу, в долі секунди обробив м'яч і красивим ударом забив гол. Огрядний чоловік, який сидів попереду нас, схопився і почав кричати: «Перевірте паспорт! Паспорт перевірте!». Ми не розуміли, в чому справа. А він продовжував: «Паспорт перевірте! Це ж бразилець!». Ну, хіба можна не любити такого вболівальника?! Я іноді по-доброму заздрив футболістам, які мають багатотисячну аудиторію прихильників.

У липні 1987-го Одеський театр оперети був на гастролях у Києві. Я в цей час працював над рукописом книги про футбол, коли ми з Водяним зустрічалися або передзвонювалися, багато на цю тему говорили. Іноді читав йому готові окремі фрагменти і з цікавістю вислуховував його думку про прочитане. Він любив бувати на футболі. Вболівав, природно, за одеський «Чорноморець» і симпатизував київському «Динамо».

Одного разу прочитаний мною епізод розповідав про матч в Одесі, на якому ми разом з Михайлом Григоровичем виявилися свідками «договірної» гри. Навіть веселий рахунок 3: 3 не обдурив тоді одеситів. Освиставши обидві команди задовго до фінального свистка, вони покидали трибуни. Був у тому вже написаному набіло фрагменті і наш діалог щодо побаченого.

- Це дуже серйозно, - з сумом у голосі сказав Михайло Григорович, коли я закінчив читати уривок з рукопису. - Тому, думаю, весь гумор і деякі жаргонні слівця з репертуару Мішки Япончика краще прибрати. Залиш тільки Водяного-людину, якого все побачене обурило до глибини душі. І це буде правда, яка дуже потрібна нам усім...

Він не кривив душею, коли говорив, що в будь-якій виставі справжній актор грає з повною віддачею, викладаючись на всі сто. Михайло Григорович Водяний зіграв понад ста ролей і кожну з них (в будь-якій виставі або кінофільмі!) - на межі. Так він грав і в липні 1987-го на гастролях у Києві в мюзиклі Джеррі Бока «Скрипаль на даху» роль Тев'є-молочника. За одностайною думкою критиків, ця роль була вершиною у творчості актора.

У Києві за п'ятнадцять днів він зіграв у шести виставах (зауважу, що після перенесених ним інфарктів лікарі дозволили лише чотири вистави на місяць...). І серце, частку якого у кожній своїй виставі він щедро віддавав людям, не витримало: погожого вересневого дня, коли він уже був у відпустці, трапився третій інфаркт. 11 вересня 1987 року його не стало.

«Треба було себе поберегти!» - чув я від багатьох у день похорону друга. А як? Не грати? Але ж на сцені й було його життя! Хіба ж міг хтось заборонити йому жити?!

Коли М.Г. Водяного вже не було в живих, глядач Олександр Антоновський прислав «Вірші запрошеного на «Бал на честь короля» в день відкриття сезону 29 вересня 1995 року»

Вони закінчуються такими рядками:

«...Вот кончен бал,

Погасли свечи...

Аплодисментов шум умолк.

А он остался вместе с нами,

Как будто вышел на часок...»

Залишився разом із нами...

Дивовижно точно сказано! Перечитую це в найскладніші для України дні, коли війна на Донбасі, анексований Крим, важка економічна криза, на українців звалилися надзвичайно важкі випробування... Але життя, слава Богу, продовжується, і на офіційному сайті Одеського академічного театру музичної комедії імені Михайла Водяного я радий був побачити барвисту афішу на 22 грудня 2014 року - напередодні 90-річчя Майстра! Природно, державною мовою: : «БАЛ НА ЧЕСТЬ КОРОЛЯ» - У пам'ять великого артиста - народного артиста СРСР Михайла Водяного, ім'я якого носить театр...