Краса з великої літери

Кажуть, у Грузії є прислів’я: «Боже, дай мені щасливе життя, доброго чоловіка й зроби мене такою вродливою, як Софіко Чіаурелі». Що цікаво, сама Софіко не надавала великого значення своїй зовнішності. Навіть у юності вона не любила крутитися перед дзеркалом. А у 18 років погодилася грати в дипломній роботі Отара Іоселіані занепалу немолоду жінку, що спилася. Мабуть, гримерам довелося неабияк попрацювати, щоб надати юній витончено-елегантній актрисі вигляду, що відповідає цьому образу. Аристократичну зовнішність Софіко успадкувала від мами. Відома трагедійна актриса Веріко Анджапарідзе походила з древнього роду кутаїських князів. Батько Михаїл Чіаурелі, хоч і не міг похвалитися титулами, але був також дуже відомою людиною — режисером. Крім того, він чудово грав на всіх музичних інструментах, знав багато мов. У такій видатній у творчому плані сім’ї легко було зневіритися у власних силах. Або спробувати реалізувати себе в інших сферах, щоб уникнути свідомо програшного порівняння. Або навіть намагатися самостверджуватися через бунт, зухвалі витівки. Але Софіко навіть не думала про це, її не лякали труднощі. Вона твердо йшла до мети, пише Nashfilm.ru.

Після закінчення Тбіліської жіночої середньої школи 1955 року вона поїхала до Москви і вступила до ВДІК. Їй пощастило з педагогами. Акторської майстерності її навчали Ольга Іванівна Пижова та Борис Володимирович Бібіков — послідовники й учні Станіславського. Уже наступного року відбувся дебют Софіко в кіно. Резо Чхеїдзе запросив її до стрічки «Наш двір», що згодом отримала золоту медаль Московського міжнародного кінофестивалю.

А загалом Софіко виконала понад сто ролей у театрі та кіно. Найвідоміші фільми з її участю: «Блукаючі зірки», «Я обіцяла, я піду...», «Мільйон у шлюбному кошику», «Шукайте жінку», «Мелодії Верійського кварталу». У кожній ролі вона була пізнавано переконливою, але в той же час різною. Її героїні — це жінки, які могли бути зовні несерйозними і навіть легковажними, але завжди доводили, що видимість оманлива, вони зовсім не такі прості, як здається на перший погляд. І, звісно, неможливо забути ні характерний, дуже зворушливий акцент актриси, ні її тонке розуміння гумору. 1960 року Софіко на відмінно закінчила ВДІК і повернулася до Грузії. Вона вступила до Тбіліського академічного театру ім. Коте Марджанішвілі, де сяяла на сцені її мати Веріко. Віднині її доля — це постійні поневіряння між цим театром, театром ім. Ш.Руставелі та кіно. Знаменитий режисер Сергій Параджанов називав Софіко своєю музою й завжди наполягав на її участі в стрічці. Він стверджував, що лише разом з нею до фільму входить Краса з великої літери. І Софіко виправдовувала сподівання майстра, прикрашаючи собою і своєю грою його твори. Утім, вона ніколи не була заручницею одного образу, актрисою одного типажу. Легко перевтілювалася, ставала то смішною і зворушливою, то драматичною, то мудрою й епічною. Сама себе Софіко називала «народною актрисою зниклої цивілізації». Під зниклою цивілізацією вона розуміла і ту прірву, що розросталася в грузинсько-російських відносинах, й нові цінності, що відрізнялися від часів її молодості. Вона не побоялася у віці 65 років уперше стрибнути з парашутом. Цьому стрибку аплодував весь пляж у Кобулеті, над яким вона летіла. Найбільше в житті їй допомагали друзі. Дружба в Грузії — це особливий інститут, більше такого ніде немає! Для друзів Софіко стала справжнім випробуванням звістка про онкологічне захворювання актриси. Вона стійко протистояла хворобі. Виїжджаючи до Парижа на лікування, взяла з собою викрійки і вирізки, щоб не сидіти без діла, а займатися давнім захопленням — шиттям. 2 березня 2008 року Софіко Чіаурелі пішла від нас. Її поховали в Дідубійському пантеоні громадських діячів Грузії в Тбілісі поряд із могилою її чоловіка, актора і спортивного коментатора Коте Махарадзе (1926—2002 рр.) Нині ім’ям Софіко Чіаурелі названо одну з вулиць у центральній частині Тбілісі.