«Крихти — це сльози різаного хліба»

Минулого тижня Е.-Е. Шмітт побував у Київському академічному Молодому театрі й дивився свою п’єсу «Маленькі подружні злочини» у постановці театру «Розо» — ця вистава увійшла до театральної частини програми ювілейної «Французької весни в Україні». До того я бачив його в подвір’ї директорського комплексу Авіньйонського фестивалю на зустрічі з шанувальниками-театралами. Мені було дуже весело. Не розуміючи мови, я тішився зі схвального сміху аудиторії, яким закінчувалися його короткі відповіді на розлогі запитання. Побачивши людину, яка творить театр на виставі, серед публіки, можна багато про неї дізнатися.

Актриси намагаються бути стильними і святковими; режисери одягом, шлейфом напруженого дня демонструють буденно-робоче ставлення до урочистого акту мистецтва; актори вібрують між двома названими моделями поведінки; сценографи помічають, оцінюють і, як видається, обрамляють для власної галереї все й усіх.

Драматург Шмітт під час мого представлення йому намагався відгадати, хто ж такий перед ним? Він по-дитячому зрадів подарованому пейзажу українського села і, мені видалося, був дещо здивованим тим, що за мною не утворилася черга, щоб узяти автографи. Не впізнати його дійсно неможливо, якщо хоч раз бачив навіть на газетній світлині.

Проте уявити собі, що спортивний чоловік середнього віку з молодецькою моторикою, в простій і дорогій білій сорочці, виважено (у модному піджаку та камізельці мольєрівської моди), святково-діловий і неудавано радісний є мистецькою постаттю планетарного масштабу, без будь-якої помпи так запросто серед нас — було непросто.

Після вистави драматургові вручили вищу нагороду Міністерства культури України. У подячному слові він попросив не засипати його похвалами і компліментами, позаяк боїться, що почне в них вірити. Ідентифікація особи героя відбулася...

П’єса і вистава завжди не одне й те саме. Для глядача історія розпочинається з повернення сімейної пари з лікарні, де чоловік (Манюель Олінжер) приходив до тями після травми голови, від якої втратив пам’ять. Дружина реабілітує його спогадами про те, яким чудовим чоловіком він був, підтверджує цитатами з написаних ним книжок образ мудреця, сім’янина, ідеального члена сім’ї. Жіль відмовляється від себе такого в минулому і майбутньому, бо певен, що ідеального чоловіка неможливо кохати.

Дискусія про розуміння кохання виявляє далеко не філософський конфлікт між подружжям сорокарічних людей, які за 15 років спільного життя вичерпали запас порозуміння і на крихти пошматували свій весільний коровай. Магія цифри «40» нагадує і про народ Мойсея, і про сорокаденний плач Христа, і про карти Таро, в яких старший Аркан «Смерть» — має саме таке цифрове значення.

Поступово стає зрозуміло, що чоловік не починає пригадувати минуле, а просто грає в безпам’ятство. Залишається відтворити сам момент травмування. Ліза (Марі Брош) стверджує, що вимушена була вгамувати безконтрольний напад жорстокості чоловіка ударом статуеткою по голові. Він доказово нагадує, що, тихо підійшовши з-за спини, саме вона свідомо нанесла жорстокий удар. Обвал сповідей та обвинувачень раптом оголює не кохання, а обопільну пристрасть, яка насправді не загубилась, а запорошилася численними непорозуміннями. Болісне очищення повертає кохання.

Для режисера все розпочинається з так званої вихідної події. Режисери Марі-Франсуаза і Жан-Клод Брош трактують з оцінкою: «добре, що не вбила». Польський режисер — Кшиштоф Зануссі у виставі Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка, де головні ролі виконують Ірина Дорошенко та Олексій Богданович (у тій самій спробі вбивства) надає трагічного змісту: «Краще вмерти, ніж так жити!» Обидві вистави досліджують мотиви злочину, але з різною температурою почуттів, амплітудою емоцій та мірою іронії.

Порівняння трактувань тексту нагадує вправу з фізіономіки. На поділене по осьовій особисте фото перпендикулярно ставлять дзеркало. Половина фото і його відображення у дзеркалі являють вам одне обличчя, а коли перевернути люстерко, то ви побачите ще одне, і теж незнайоме... Порівняйте їх і складіть думку про себе, а потім те саме повторіть уявним оком добре знайомої людини.

Крім «Маленьких подружніх злочинів», Ерік-Еманюель Шмітт залишився дуже задоволеним виставою Львівського національного академічного українського драматичного театру ім. М. Заньковецької «Загадкові варіації» (режисер Вадим Сікорський, а головні ролі виконують Богдан Козак та Олег Стефанов).

Зізнання драматурга: «Я відчуваю себе слов’янським автором», — набуло тлумачення як симпатія до більшої відвертості або, як казав Захер-Мазох, «одвічної наївності слов’ян».

Французька вистава явила інакшу природу почуттів. Висока майстерність виконавців та постановників завдяки глибокому і не демонстративному психологізму довела її самоцінність. Чи так само грала б сьогодні геніальна Адрієна Лекуврер, пам’ять про яку живе третє століття? Зірка і сосьєтер (із французкого societaire, від societe — товариство) «Комеді Франсез» залишається легендарною виконавицею ролей Андромахи, Федри, Антігони... В особистому житті вона мала близькі взаємини з видатними особистостями своєї доби, знаменитостями й аристократами. Та одного дня вона зібрала всі їхні коштовні подарунки, виторгувала за них понад сорок тисяч ліврів і подарувала палко коханому Морісу Саксонському, котрий швидко витратив їх на боротьбу за престол. Грошей не вистачило, і граф став коханцем герцогині Бульйонської. Трикутник розв’язався отруєнням актриси, піднесеними в антракті квітами й цукерками. Вона померла на руках Вольтера, у п’єсі котрого грала того вечора...

На моє переконання, п’єси Еріка-Еманюеля Шмітта дають унікальну можливість створювати незабутні образи, являти висоту почуттів, глибину роздумів.

Пропоную киянам переконатися в цьому на виставах за його творами «Оскар-Богу» в Київській академічній майстерні театрального мистецтва «Сузір’я» (постановка грається з 2006 року), «Розпусник» у Новому театрі на Печерську (йде з 2009 року), «Загадкові варіації» в Київському академічному Молодому театрі (прем’єра відбудеться у травні).