Кшиштоф ЗАНУССI:

Свій 87-й театральний сезон Національний театр ім. І. Франка завершив у Києві показом прем’єри «Маленькі подружні злочини», а з 16 до 29 червня прославлений колектив гастролює в Севастополі.

У цьому сезоні в театрі попрацювали цікаві запрошені режисери: Володимир Кучинський, який поставив виставу «Посеред раю на майдані...»; Юрій Кочевенко («Віват, королево!»); Лінас Зайкаускас («Кавказьке крейдяне коло»). Продовжуючи лінію орієнтування на європейські цінності мистецтва, художній керівник франківців Богдан Ступка запросив до співпраці знаменитого польського режисера, майстра зі світовим ім’ям Кшиштофа Зануссі. Глядачі побачили в його постановці психологічний детектив «Маленькі подружні злочини», поставлений за п’єсою французького драматурга Еріка-Емануеля Шмітта (переклад Надії Нежданої).

Роботу над виставою проводили в стислі терміни й досить незвичайним чином. Так, виконавці цієї дуетної вистави — Ірина Дорошенко і Олексій Богданович, разом із другим режисером постановки Дмитром Чирипюком поїхали до Польщі, до Кшиштофа Зануссі. У його маєтку під Варшавою вони жили й вели інтенсивні репетиції протягом двох тижнів. Працювати доводилося по 10—12 годин на добу, але ці зусилля мали добрий результат (в основному в Польщі виставу було зроблено). Потім репетиції тривали в Києві, де під керівництвом Зануссі актори вийшли на сцену. Звичайно, у нас так вистави не репетирують, і акторам було непросто ввійти в такий інтенсивний ритм, який диктується величезною зайнятістю й запитаністю режисера, але в подібній концентрації відкрилися нові грані та приховані можливості акторських індивідуальностей Ірини та Олексія. Кшиштоф Зануссі був настільки задоволений їхньою роботою, що після одного з перших прогонів вигукнув, звертаючись до акторів: «Я вас люблю!»

Характерна риса Зануссі — його доброзичливість, щирий інтерес до будь-якої людини, яка спілкується з ним, готовність відкрити свій найбагатший духовний світ. Його особливiстю є аристократизм, інтелектуальна інтелігентність. А ще — завжди присутня приємна усмішка... Нам вдалося поговорити з режисером та виконавцями головних ролей.

— Ваше ім’я частіше пов’язане з кінематографом, ви, передусім, кінорежисер. Яке місце у вашій творчості займає театр, ви багато ним займаєтеся?

— Театром я займаюся досить давно, але звичайно не так багато, як кіно. Повнометражних картин я зняв близько 40, а театральних постановок можна нарахувати десь 30 (різні п’єси ставив у різних театрах, навіть оперні вистави робив). Театр — це лабораторія. Мені дуже подобається, що при постановці вистави є час, я можу докопатися з моїми акторами до дуже важливих, цікавих глибин. Я можу спокійно сидіти, працювати, думати. У театрі, образно кажучи, на голову не капає, тут комфортно. Це не те, що зйомка картини. У кіно я повинен брати акторів такими, які вони є і за декілька хвилин зняти епізод. Театр передусім мене захоплює роботою з акторами. Як глядач я обожнюю театр і мені сценічна мова дуже цікава. Я роблю театр, близький до кіно, психологічний, камерний, це мій жанр, тобто те, що я добре вмію робити. А сам люблю дивитися великі видовища, величезні сцени з сильними театральними ефектами, якщо це робить хтось інший, але мені це цікаво, як глядачеві, як режисер, сам таких постановок я не робитиму.

— Яким чином виникла ідея постановки вистави в Театрі ім. І. Франка?

— Якось я зайшов до пана Богдана Ступки, що знімався в мене в телевізійній театральній роботі в Польщі (це було десь у січні). Тоді виникла розмова про спільну роботу і за десять хвилин ми домовилися. Коли з’явилося в мене «віконце», то я запросив акторів Ірину Дорошенко і Олексія Богдановича приїхати до Польщі, тобто сам не міг вибратися до Києва на цілий місяць. Ми активно попрацювали й начорно вистава народилася в мене вдома.

— Вибір п’єси Е.-Е. Шмітта був ваш? — Так. Цю п’єсу я вже ставив у Німеччині і мені захотілося знову повернутися до цього сюжету, але вже в новому його «прочитанні» з українськими акторами. І потім, дві людини на сцені, певна камерність постановки — все це мені, як режисерові, близько. Мені здається, що ця п’єса зрозуміла сьогоднішній публіці в Україні, людям, які почали відкривати для себе свободу, але, на жаль, і втрачати деякі цінності, що існували в наших країнах раніше. Складність взаємовідносин людей, криза шлюбу — все це наступає... і п’єса Шмітта саме про це. Виставу в Києві зроблено зовсім по-іншому, аніж у Німеччині, інші інтонації, акценти, акторська харизма вплинули на постановку.

— Ви задоволені результатом роботи з українськими акторами? — Ніяких зауважень до акторів я не маю. Я дуже добре й комфортно почував себе в Києві. Працюючи над виставою і спілкуючись з акторами ми навіть забували про спеку, яка навалювалася на нас — варто було лише вийти із зали театру.

— Чи відрізняються принципи роботи наших акторів, їхня школа, підхід до репетицій?

— Звичайно, різниця є й величезна. Традиції слов’янських країн інші, ніж, наприклад, у Німеччині. В українців підхід набагато емоцiйнiший, а в німців більш прагматичний, технічний. Наприклад, у Італії також своя специфіка. Звичайно, відмінності культур, людської поведінки в різних країнах позначаються, адже головний результат — народження вистави. Мені поталанило, що я завжди працюю з професіоналами екстра класу. Так, західноєвропейська школа мені ближча за духом. В Україні для мене стало відкриттям наскільки самовіддано працювали ваші актори. Часом на репетиціях ми були дуже емоцiональними.

— Але для сцени перебільшена акторська емоційність — непогано.

— Мені здається, що це не так. Завжди є небезпека істерики, того стану, коли на сцені люди плачуть, а в залі публіка сидить байдужа. Я вважаю, що акторам потрібно домагатися того, щоб глядачі співпереживали та плакали.

— Ви досить частий гість у Києві, то чи подобається вам українська столиця?

— Київ — дуже цікаве, приємне місто. Він — справжня легенда краси, яка, щоправда, зараз трохи псується хаосом молодого капіталізму. Коли прийде час, що цей капіталізм, який народжується, трохи цивілізується, можливо, станеться певна дисциплінізація архітектури. Бо зараз видно, що будується багато будинків, які абсолютно вибиваються із загального виду, так би мовити неорганічних стилеві вашого міста. Але це хиби часу і таке спостерігається не лише в Києві. Я впевнений, що доцільно виробляти систему захисту краси міст.

— А в творчому значенні Україна вас цікавить?

— Україна, як наш близький сусід, мене не може не цікавити. Зв’язок поляків із українцями органічний, у багатьох наших родинах є хтось із українців, є якісь точки дотику. Я не можу уявити собі поляка, якому Україна байдужа, звичайно ж, і її мистецтво також.

— Вас знають як людину, яка живе просто в шаленому ритмі...

— Я вважаю, що в нормальному.

— І дуже багато що встигаєте. Як філософ, ви вивели для себе формулу сенсу життя?

— Якби я міг висловити це, я б більше не знімав картин, а мабуть лишень листувався з усіма через інтернет або писав повідомлення на мобільному. Ні, винайти таку формулу — це навіть небезпечно. Вигадавши її, ти потім лише обмежуватимеш себе. Мудрість, вона завжди прихована і висловити її сутність одним реченням неможливо. Тому краще цього не робити.

— Пане Зануссі, коли ви були в Києві на Булгаковському фестивалі, ви сказали, що Булгаков — не ваш письменник. А хто — ваш?

— Томас Манн. Відчуваю величезний інтерес до Джозефа Конрада, він мені близький, Кафка. А Михайла Булгакова я дуже високо ціную, як письменника, але його творчість мені, як читачеві та режисерові, неблизька.

— Одна з ваших книг називається «Час умирати» і найбільш відомий фільм у своїй назві має сумний підтекст «Життя як смертельна недуга, що передається статевим шляхом». Ваша книга про смерть?

— Ні, її зміст до смерті не має ніякого стосунку. У книзі я все пояснюю. І потрібно сказати, це досить весела назва. Мені дуже імпонує висловлювання Апостола Павла, який говорив: «Нехай вмирає у мені стара людина, щоб народжувалася нова». Я мав на увазі відродження людини, те, що сталося в нас у Польщі після падіння влади комуністів, відродження людської душі. Про це я спробував розповісти в книзі, твердячи, що час умирати старій людині, тому «совку», який нас давив, а в деяких людях досі ще живе, чи його потворні риси часом у нас проявляються.

— Що вас зараз більше за все хвилює в творчості і в житті?

— Постійний конфлікт, той, який завжди існуватиме, конфлікт між високою культурою і хамством, яке зараз піднялося високою хвилею і стало сміливим. Воно раніше існувало в тій же самій мірі, але тільки не мало такої сміливості, а зараз розквітло пишним цвітом на наших очах. Особливо в пострадянських країнах, де сталися серйозні перевороти. Там особливо виразно видно піднесення людей низької культури, низької освіти, духовного рівня, які під впливом свободи відчули, що мають право повчати інших, а самі залишатися на найнижчому рівні. Ось у цьому, по-моєму, нещастя.

— А чи мистецтво може якось впливати на зміну такого стану?

— Безсумнівно. Мистецтво створює нові еліти і вони повинні впливати на суспільство. Народ ніколи не впливає на хід розвитку, це — доля еліт. Створені народом, вони потім і його тягнуть за собою. І головна проблема в тому, хто стане елітою наших днів. Звичайно, це будуть не ті нувориші, яких ми бачимо сьогодні, це лише перше покоління, воно звичайно зникає, ці мільйонери ненадовго, потім прийде друге, третє покоління і так десь зажевріє надія.

— Для вас важлива національна приналежність чи ви, що називається, громадянин світу?

— Громадянин світу — це людина, яка передусім любить усі нації. Але свою націю вона повинна мати й зобов’язана її любити й визнавати. Національність повинна мати свою адресу, у мене вона чітка — я поляк. Є країни, які мені близькі, це Італія, Франція. Але за Польщу я відчуваю відповідальність. Мені соромно, коли я чую, що польські прикордонники ошукують або беруть хабарі. Якби я знав, що таке роблять французькі прикордонники, я б злився, але мені не було б соромно, і в цьому різниця і сенс національної приналежності для мене.

— Чи немає у вас ідеї запросити зніматися в кіно Богдана Ступку?

— Ми вже навіть обговорювали цю тему. Є в мене один задум. Щоправда, для картини, яку я хочу зняти, Ступка ще молодий, потрібно його трохи постарити.

— Ви викладаєте, проводите безліч майстер-класів, зустрічаєтеся з молодими акторами, режисерами, про що головне ви їм говорите?

— Потрібно спитати в них, що вони запам’ятали та зрозуміли з того, що я їм говорив, боюся, що не так багато запам’ятали. Я проводжу дуже багато зустрічей, майстер-класів на різних рівнях, і це не любительська діяльність, а серйозна професійна робота. Якщо я розмовляю із зовсім молодими акторами, це один підхід, якщо ж це майстер-клас для вже зрілих професіоналів, моя розмова будується по-іншому. Раз на рік я веду майстер-клас на Вищих режисерсько-сценарних курсах у Москві, це вже майже практичні заняття. Я намагаюся сконцентрувати увагу слухачів на конкретних моментах, зокрема, на драматичному напруженні (на цьому роблю акцент, бо нині в професії сценариста зник аспект розповіді). Так що в кожній аудиторії я знаходжу свою актуальну тему. Цікаве спілкування виникло в мене в Китаї. Там ми обговорювали елементи поведінки європейців, які для китайців зовсім не зрозумілі. Ось, наприклад, що означає людина із засмаглою шкірою, хто може бути засмаглим, а хто — ні? Навряд чи більшість європейців над цим задумується. Але, як не дивно, засмага свідчить про належність до того чи іншого класу. Пані з вищого світу не може бути засмаглою, секретарка — так. У кого будуть довгі нігті? У дами їх не буде, а в офіціантки — напевно. Ось такі тонкощі...

— Над чим ви маєте намір працювати після закінчення роботи в Києві?

— У мене є телевізійний проект у Варшаві, влітку зніматиму. Готую велику повнометражну картину в Польщі. А з Києва поїду на прем’єру своєї останньої італійської картини «Чорне сонце» до Рима.

ВРАЖЕННЯ

Своїми враженнями від роботи з Кшиштофом Зануссі поділилися актори, зайняті у виставі «Маленькі подружні злочини».

Ірина ДОРОШЕНКО :

— Ім’я цього знаменитого режисера для мене було відоме ще з часів навчання в театральному інституті, тоді знаковими особистостями в кіно були Тарковський, Зануссі та Бергман. Ми, студенти, дуже цікавилися їхньою творчістю, переглянули всі їхні фільми. І ось нині в моєму житті сталося те, про що я навіть не могла мріяти. Коли Богдан Сильвестрович Ступка запропонував мені попрацювати з Кшиштофом Зануссі, то ніяких сумнівів не було. Я з радістю погодилася. Спілкування з майстром і просто людиною — подарунок долі для мене. У процесі роботи нам доводилося спілкуватися на різних рівнях: чи то побут, творчість, чи просто розмови про літературу, музику, мистецтво. Мені було надзвичайно цікаво, я все прагнула увібрати, зрозуміти. Відбувався процес справжнього духовного, інтелектуального збагачення з цікавим співрозмовником і режисером.

У Польщі ми жили в замку Зануссі під Варшавою. Це дуже гарний великий маєток. Нас чудово приймали, його дружина Ельжбета піклувалася про нас, як про рідних людей. Вона дивовижна жінка, яка має шляхетське походження, але як істинна аристократка, ніколи не давала зрозуміти, що чимось вища або значніша за нас. Пані Ельжбета багато працює, весь дім на її плечах. Знаєте, спільна особливість подружжя Зануссі — вміння знаходити позитивні риси, радіти навіть дрібницям. Їхній дім відкритий для всіх друзів, родичів і знайомих. Життя Кшиштофа Зануссі розписане в буквальному значенні за годинами, він дуже зайнята людина. На репетиціях бувало Кшиштоф вибачався й попереджав нас, що буде телефонний дзвінок і доведеться перерватися на 15 хвилин чи півгодини. І що цікаво, він був відсутній саме ці хвилини, і ми продовжували роботу. Режисер поставив перед нами завдання: «Грайте від протилежного і фальшиво»... Він довіряв нам, ми щось вигадували, пропонували й разом шукали вирішення. Зануссі тонко спрямовував нас у акторських пошуках. Знаєте, дуже важливо відчувати, що ти творець своєї ролі. Ми вирішували передусім психологічні завдання своїх образів. Зануссі займається інтелектуальним театром і своїми фільмами та виставами звертається до людей, що вміють мислити, роздумувати й відчувати. На мізансценах режисер не зосереджувався, а говорив: «Вірно поставлене внутрішнє завдання поведе ваше тіло в потрібному напрямкові і ви на сцені не зіткнетеся з партнером. Головне, ось це завдання правильно визначити». Знаєте, репетируючи в шаленому ритмі, я зрозуміла, що ми дуже багато свого часу розтрачуємо даремно, а життя таке недовге, що потрібно встигати побільше побачити, почути, збагнути.

Олексiй БОГДАНОВИЧ :

— Робота з Кшиштофом Зануссі стала солідним капіталом у моїй акторській «скарбничці». Про цього режисера я знав із преси, бачив декілька його фільмів, побував на прем’єрі його фільму «Персона нон грата», яка проходила в Україні, але особисто ми не були знайомі. Що мене вразило в спілкуванні з Зануссі? Він досягнув вершини успіху, має славу, становище, гроші, достаток, але жодної хвилини не стоїть на місці. У Кшиштофі немає ніякого самозаспокоєння, самолюбування, почування на лаврах. Він весь час продовжує власне вдосконалення, і постійно кудись їде, летить, вчить, допомагає, створює свої творчі проекти. Зануссі своїм прикладом показав і задав нам такого темпоритму життя, що я зрозумів — лише так, а не інакше і потрібно жити. Такий чудовий спосіб життя найбільш цікавий передусім для творчої людини. Його дім — це стан якоїсь пожвавленої комуни. У Зануссі постійно крутиться справжній калейдоскоп різних людей. До нього їдуть люди з різних соціальних шарів, професій, національностей і вони всі начебто підживлюються його позитивною енергетикою. Когось він годує, комусь виплачує стипендії, вчить молодих режисерів і акторів, утримує школу для глухонімих дітей, проводить усілякі добродійні акції. Таке враження, що Зануссі одержимий бажанням зробити наш світ трохи кращим, делікатнішим, інтелігентнішим, розумнішим і він без жалю віддає цьому всі свої сили й час. Я, як заворожений, спостерігав цей його ритм існування, думав, коли він спить? У будь-який час: увечері, вночі, вранці він постiйно чимось займається, пише, телефонує, спілкується. Кшиштоф — ерудит, знає декілька мов і вільно переходить на будь-яку при бесіді з людиною. Для мене, окрім найцікавішої роботи над виставою, Зануссі дав справжній життєвий урок: потрібно розумiти світ, професію і себе.

Коли ми з Іриною прочитали п’єсу Шмітта, нам вона здалася дуже сентиментальною, емоційною, такою, що добре лягає на нашу природу вираження відвертих почуттів. Але коли почали репетирувати, то зрозуміли, що Зануссі розуміє матеріал інакше. Він запропонував вирішення більш скупе щодо почуттів, навіть аскетичне. Для нього еталон актора, коли той відчуває на 100%, а видає на 10, а все інше глядач повинен відчувати сам, якщо воно закладене, то це дійде до зали для глядачів. З дисбалансом нам доводилося справлятися. Потрібно сказати, що в Польщі глядач інший, якщо в нас насамперед емоції, то там ми бачили, як вони тихо сидять і слухають найскладніші інтелектуальні міркування зі сцени та поводяться абсолютно адекватно, а наш глядач потребує, щоб його розважали. Пан Кшиштоф пропонував не намагатися сподобатися публіці, не задобрювати її, а зіграти так, щоб глядачі зацікавилися виставою. Це ох як складно, тим більше, що нас на сцені лише двоє: ми весь час на ній присутні і ніде ні сховатися, ні передихнути...