Київські прозріння Аттили Могильного

Рівно два роки тому, 19 квітня 2018 року, рішенням Київської міської ради одну з вуличок столиці було названо іменем київського поета-вісімдесятника Аттили Могильного (1963 — 2008). Вона з’явилась у Солом’янському районі, неподалік бульвару Вацлава Гавела, — там, де поет прожив більшу частину свого життя. Університетський товариш, а згодом і видавець його поетичної збірки Іван Малкович вважає Аттилу Могильного одним із найприкметніших представників покоління вісімдесятих, якому «випало пройти свій творчий шлях у звичній для українського митця шапці-невидимці». На жаль, незвичайно талановитий поет аж дотепер залишається маловідомою постаттю в українському літературному процесі й щойно тепер потрапляє до поля зору науковців. Пропонуємо заповнити цю лакуну. В основу статті лягла магістерська робота, захищена М.Стукановою в Львівському національному університеті 2017 року.

Аттила Могильний — київський династійний поет; його батько, Віктор Могильний, відомий широкому загалу як дитячий поет Віть Вітько. Аттила закінчив філологічний факультет Київського університету. Згодом викладав у Альма-матер, а також — на україністиці у Варшавському університеті. Захоплювався перською мовою та культурою, яку вивчав у Таджикистані, — перські мотиви подеколи виринають в його поезії. Аттила Могильний є автором двох поетичних збірок: «Турмани над дахами» (1987) та «Обриси міста» (1991), а також незвичайної дитячої повісті «Мавка і Мурашиний князь» (1988, 2006).

У 1990-ті Аттила поволі відійшов від активної творчості. Поет і перекладач Ігор Маленький характеризує Аттилу Могильного як людину, що мала «надто низький поріг вразливості, що кидала його від розсердженої меланхолії до майже жіночої істерії. Це дозволяло йому починати кохання, як революцію, а в тиху українську революцію початку дев’яностих вдихнути інтимність любові до власного міста, України та народу настільки кришталево-прозору, мов почуття до юної коханої...». Поет несподівано помер у віці 45 років, відійшов уві сні. У 2013 році вийшла найповніша збірка його поезій «Київські контури».

КИЇВСЬКИЙ МІФ

Проживши все своє життя в Києві, Аттила Могильний відчував глибокий, інтимний зв’язок та спорідненість з містом. Одна з його збірок невипадково мала назву «Турмани над дахами». Турмани — це порода голубів, які були популярними серед киян, — практично в кожному дворі були голуб’ятники. Піднесений у вишину голуб символізував для Аттили Могильного порив до свободи, а також — зв’язок між горішнім (духовним) та долішнім (буденним) світами. Таким      — багатошаровим — постає Київ у поезії київського літератора.

У своїй творчості Аттила Могильний ніби досліджує Київ — й розгортає його в часі та просторі. Київ Аттили Могильного виступає самодостатнім світом («життєвим світом», як його визначав німецький філософ Е.Гуссерль). Особливістю «життєвого світу» є те, що його неможливо описати науковими поняттями; його можна лише «схопити» (осягнути) інтуїтивно. Для цього осягнення Аттила Могильний вдається до влучних епітетів, кольорів, «запашного слова».

Київ Аттили Могильного не є пласким, однорідним — поет зазирає в сиву глибочінь віків. Коли читаєш вірші поета, то одразу впадає у вічі діахронічність Києва, тобто співіснування в одному творі кількох часових шарів.

Але Аттила Могильний не просто звертається до сюжетів з тисячолітньою історією міста. Ні, історичний Київ ніби існує в теперішньому Києві. Як пише Іван Малкович, «мова його віршів точна, шляхетна, рішуча і рвійна — так могли розмовляти давні українські княжичі, що, вирушивши колись у небезпечні військові чи мисливські виправи, несподівано зринули в сучасному Києві».

Наприклад, у вірші з циклу «Зима нашого міста» Аттила Могильний пише про «шеренгу русичів», що брела по коліна в снігу на битву з «половецькими зайдами», а вже в наступному реченні — повертається в теперішнє: «Схопимо десь таксівку, / і в оксамитовій тиші / наші губи стануть легкими / як сніг на ліхтарях, / а в будинках з химерами привиди мирно питимуть / з англійської порцеляни / духмяний індійський чай».

Минуле й теперішнє органічно переплітаються в поезії Аттили Могильного, надаючи Києву магічної глибини.

Ліричний герой Аттили Могильного, здається, знає безліч таємниць Києва. Поет бавиться з історією, всіляко обігруючи історичні сюжети й легенди: «доки падає сніг, / сумні дракони на будинках / пам’ятатимуть нас, / бо це тільки Річард / заскочив до Києва, / щоб побудувати замок і піти, / а ми залишаємось тут назавжди». В цьому вірші Аттила Могильний згадує англійського короля, героя роману Вальтера Скотта «Айвенго» Річарда Левине Серце, — та «замок» з Андріївського узвозу, який став відомий серед романтичних киян як «замок Річарда».

По суті, Київ у поезії Аттили Могильного виступає не так простором історії, як простором міфу. Міф, згідно з російським філософом Лосєвим, складається з чотирьох елементів: час (історія), особистість (герой), диво та слово (розповідь). З цих чотирьох елементів Лосєв виводить формулу: «міф є розгорненим в часі магічним іменем». Саме таким подає читачеві Аттила Могильний свій Київ.

Київ Аттили Могильного — це простір, у якому реалізується живе життя, в якому стаються звичайні дива (згадаймо фільм Марка Захарова «Обыкновенное чудо») і незвичайні дива. Це міф про золоту добу, проте непроминальну; вона не є спогадом про давні добрі часи, що минули, — в Києві вона триває повсякчас.

Більшість віршів зі збірки «Київські контури» були написані за радянських часів, тож україноцентричність не було висловлено поетом прямо. Втім, вона вгадується за уважного прочитання.

Безумовно, варто погодитися з Іваном Малковичем, який зауважив, що «у віршах Аттили Київ постає повнокровною україноцентричною Меккою». Україна для Аттили починається з Києва — причому з Києва не лише історичного (град Володимира й Ярослава), а й периферійного: з Відрадного, з Чати Волинської, з Чоколівки, з Сирця.

«Україна починалась з Відрадного, / оточеного пустирями, — писав поет, — де в корпусах розбитих машин / виростали ожини й легенди, / де вранці / світляки чорними стрілами / вилітали з голубників, / де курились дахи від спеки / і ходили дахами тіні, / граючи на гітарах і губних гармоніках».

Й це не випадково: на цій периферії відбувалося багато важливих подій, зокрема, під час Другої світової війни. Батько Аттили Могильного, письменник Віктор Могильний, називає Чоколівку «острівцем українського духу, бо в пореволюційні часи перед колективізацією там опинилося багато біженців, колишніх повстанців, колишніх куркулів, які просто вичислили, що їм уже не дано господарювати». Околиці такого Києва — цілком урбаністичні — сірі, розбиті, мазутні, цигаркові — однак саме звідси для поета розпочинався його ліричний світ. Звідси починалося і його кохання, тож саме час пильніш придивитися до любовної лірики київського поета.

МАДОННА ПРИМІСЬКИХ КВАРТАЛІВ

Найбільшу частину поезій у збірці Аттили Могильного «Київські контури» складає інтимна лірика, що, вочевидь, не повинно нас дивувати, зважаючи на особливості біографії та характеру поета. Як зазначав видавець Іван Малкович, Аттила Могильний, «крім поезії, був падкий на дівчат, міг закохуватися з півпогляду». Подібну характеристику письменнику дає й інший його товариш Ігор Маленький.

Інтимний світ Аттилової поезії розкривається через «обриси міста», він народжується і дозріває в міських кварталах. По суті, це світ кварталів, вантажівок, куряви й цегли. Та саме ця урбаністична атмосфера надихає поета на «намацування своєї музики». Ліричний герой Аттили Могильного закохується не просто в жінку — найчастіше цей стан є невіддільним від міського тла. Опоетизовуючи кохання, поет одночасно опоетизовує місто, і навпаки: «Якщо колись / ми покладемо наше життя на музику, / це буде музика куряви, цегли й мазуту, / де найбільшою поезією були ми».

«ВІСМІДЕСЯТНИКИ» БІЛЯ БРАМИ ЗОЛОТИХ ВОРІТ: ВІКТОР НЕБОРАК, ЮРІЙ АНДРУХОВИЧ, ІВАН МАЛКОВИЧ, ІГОР РИМАРУК, ОКСАНА ЗАБУЖКО, ВАСИЛЬ ГЕНРАСИМ'ЮК, АТТИЛА МОГИЛЬНИЙ

Любов, юність і молодечий запал прикрашає квартали київських околиць і творить у них свій оригінальний і самобутній світ поезії, почуттів та музики. Найкраще цей мотив розгортається в циклі «Бітлз», де — здавалося б — похмурі квартали виявляються, уявімо собі, королівськими: «І ми любили одне одного / в сусідньому саду, де, лежачи / у високій траві навколо стадіону / слухали, як засинає / королівський квартал». Й ліричний суб’єкт мовить до дівчини — простої, вочевидь, яку, менше з тим, величає не інакше, ніж королевою: «Я хочу тобі розповісти, / як ми любили одне одного, / королево моїх шістнадцяти».

Парадоксально, але на позір пролетарське радянське місто ошляхетнюється в поезії Аттили Могильного, тож його кохана постає королевою, панною, ба більше, Мадонною: ці три означення найчастіше трапляються, коли поет береться описувати свою героїню.

Образ королеви присутній здебільшого в поезії, де жінка ще зовсім юна. «Королева шістнадцяти» — це дівчина, з якою можна, лежачи в саду, «слухати, як засинає / королівський квартал», з якою можна бажати «переробити світ». Надзвичайно цікавим є також образ жінки Вероніки, яку ліричний герой називає Мадонною: «Мадонно приміських кварталів, / молись за наші душі». І доволі незвично, що в приміських кварталів може бути своя Мадонна. Однак цей образ близький тому, про який згадували раніше, — королеві дворів. Зрештою, образ панни присутній у циклі «Фантазії». І, знову ж таки, автор використовує його для того, щоб наділити об’єкт свого кохання незвичайними рисами. Закохані мають зовсім мало — лише «зоряний пил з чобіт», але цього достатньо, щоб опоетизовувати провінційний світ, у якому вони перебувають.

Саме в цьому світі Аттила Могильний віднаходив і сенси свого життя.

ВІД «МАНДРІВ» ДО «КАВ’ЯРЕНЬ»

Щоб зрозуміти філософські підвалини поезії Аттили Могильного, слід виокремити ключові екзистенціали, до яких він повсякчас звертається. Термін «екзистенціал», як відомо, запропонував німецький філософ Мартін Гайдеґґер. Існуванню людини властиві такі екзистенційні стани, як страх, рішучість, надія, чекання, стурбованість, відчай, спокій.

На наш погляд, ключовим архетипом для розуміння екзистенційного стану ліричного героя в поезіях Аттили Могильного є концепт дороги. Метафорично кажучи, саме життя є дорогою, а необхідність йти цією дорогою породжує суміш різних станів. Скажімо, рішучість іти (вирушити) життєвою дорогою пов’язана з екзистенціалами надії та віри — це активні стани. Дорога, на яку стають радо, рішуче, сприймається як (приємні) мандри, пригоди, як очікування дива та готовність його спіткати. Натомість страх перед дорогою породжує екзистенційні стани чекання, уникання активної дії та, як наслідок, відчаю. Така дорога постає тягарем, мало не хресною путтю. Наперед визначеність зумовлює уявлення про фатальність буття, про фатум і долю.

Виглядає на те, що образ дороги в поезії Аттили Могильного поволі еволюціонував від першого названого значення до другого, а первісний домінантний стан «рішучості» послідовно мінявся спочатку станом «надії», відтак, станом «чекання» й «стурбованості» й, нарешті, станами «відчаю» й «філософічного спокою».

Скажімо, в поезіях «Мандри» (1980) та «Імпровізація» (1981) бачимо юний, молодечий запал, прагнення щонайскоріше пуститися в подорож — дарма, куди, аби лишень рухатися. Рух сприймається як життя. Дорога сприймається як виклик долі, і то — виглядає єдиним способом кинути такий виклик. Ліричний герой пише про «подих чуда», яке відчуває молодою спраглою душею, й, здається, невипадково вдається до образу «соку з берези». Це образ, що непомильно відсилає нас до знаменитої пісні «Березовий сік» (1972) радянського білоруського гурту «Піснярі». Як відомо, в цій пісні йдеться саме про той юний стан, за якого пориви душі змушують ліричного героя, «пьянея от светлого дня», «брести наугад по весенним потокам».

Наприклад, у вірші «Імпровізація» Аттила Могильний пропонує «гайнути» в угорський Дебрецен. Його ваблять минулі легенди про «кров, грабунки і любов», яких зазнали гунни, що їх послав Аттила (!); його вабить шинок, який відвідав Ференц Ліст. Можна стверджувати, що його вабить життя за залізною завісою; вабить подих свободи, що долинає з-за її меж (про музику «Бітлз» ми вже писали). Проте вже в цьому вірші ліричний герой Аттили Могильного усвідомлює й визнає, що його прагненням ніколи не судилося збутися. Екзистенційна потреба чкурнути світ заочі й шукати незвідане розбивається об обставини (брак грошей та віз) й залишається нереалізованою мрією. Понад те, раніша надія віднайти диво обертається нотками приреченості й смутку: герой зостається в Києві, де «лише дощ, туман та осінь».

У такий спосіб неможливість пуститися в далеку подорож трансформує розуміння дороги. Тепер вона сприймається як рух у часі, а не в просторі. Рух можливий винятково в межах Києва. Отже, ареною руху (в часі) стають київські околиці та приміські квартали, а життя обертається на невтомну спробу знайти свою дорогу (чи тепер уже — своє місце) в цьому просторі; спробою пояснити собі, чому він тут і що має робити. В поезії «Я не знаю...» Аттила Могильний прямо визнає, що не знає, що саме тримає його тут й годен лише припускати, намагаючись розгадати. Намагаючись надати значення, знайти автентичні цінності.

У цьому контексті варто згадати класичний ніцшеанський бінарний поділ культури на діонісійський та аполонічний первні. Аполонічна свідомість (раціо) може скільки завгодно ставити запитання й одержувати (раціональну) відповідь, ба більше — знаходити (раціональну) істину, проте діонісійська свідомість ніколи принципово не буде такою «відповіддю», ані такою «істиною» задоволена. За великим рахунком, вона й не потребує відповіді, адже не ставить питання. Цінним для неї є щось цілковито інакше — відчуття органічної єдності зі світом, переживання злитості та повноти.

Отже, щойно минає (сіра) осінь-зима й у Київ приходить весна; щойно міські квартали заливає сонячне світло й тепло — разом із ним органічно приходять і відповіді: «але чуєш — / квартал живе, / живуть люди, коти, дерева, / живе над кварталом велике сонце, / живуть пісні». В циклі поезій «Бітлз» та у вірші «Ясний-ясний світанок» Аттила Могильний без перебільшення нагадує сонцепоклонника. Саме з вітальною силою сонця він зв’язує початок нового життя; він сміливо вигукує «Ave sol!» («Слава сонцю!») й дає читачеві зрозуміти, що саме завдяки тому, що «наш квартал лежав залитий сонцем», «в жилах його билась гаряча кров».

Ніщо інше, як сонце дає поетові можливість відчути й відкрити для себе приховану силу Києва, відчути його величезний творчий потенціал. Ми бачимо, як неможливість втекти в далекі світи зроджує в Аттилі Могильному антеїстичні інтенції (тобто любов до рідного краю); зроджує глибоке прагнення видобути той потенціал і розвинути, розгорнути його. Відтак він пише про музику та мову Києва — ще несміливу і ще недосконалу, та, головне — автентичну, «нашу». І нехай нас не вводить в оману, що цикл поезій називається «Бітлз»; і нехай нас не вводить в оману натхненне поетове зауваження: «Бітлз — це наша юність»! Адже одразу по тому Аттила Могильний із величезними сподіваннями пише про «хлопців з нашого кварталу» й на позір дещо зухвало запевняє: «Ми зачешемо ліверпульців».

Утім, ця позірна зухвалість не є пихою, ані самолюбством. Поетові важить оптика автентичності. І в ній пісні хлопців із київських приміських кварталів постають непорівнянно ціннішими: «наші гітари грають нашу музику, / а губи вимовляють наші слова / і, можливо, це ще не дуже красиво, / але це пісні про нас — / як ми любимо... і як поволі доростаємо до слів / Боротьба і Батьківщина, / і як звучать серця наших коханих, / перекриваючи музику ліверпульців, / і я думаю, / що в наших кварталах існує своя музика / і ми намацаємо її».

«Ми намацаємо її». Це класичний екзистенційний стан надії — сподівання розкрити, реалізувати закладений потенціал; розгорнути «нашу» (читай — українську) культуру; розвинути нашу музику й слово; віднайти в Києві власну «домівку буття» (М.Гайдеґґер).

На цій дорозі розгорнення київської автентичності (надто взимку, коли бракує життєдайного сонця) ліричний герой Аттили Могильного потребує супутника (супутницю), тому запрошує ліричну героїню розділити з ним його дорогу: «Дай мені руку — і підемо / вуличками Старого Києва, / бо лише взимку так сильно / руки шукають рук». Потреба розділити-з-кимось-дорогу є питанням життя та смерті, проте не завжди супутник / супутниця виявляються поряд. На жаль, з часом герой усвідомлює, що подеколи запросити «гайнути» кудись разом просто немає кого, тому відлюдні мандрівники вимушено «з усіх можливих самотностей / вибирають самотність дороги».

Ми бачимо, як урочиста невідомість дороги (таїна, диво, яке чатує та надихає) поволі перетворюється на фатальну наперед визначеність дороги. На відомість несповненості. «Я прийшов лиш таким, як є, / все, що мало збутися, — збулося», пише Аттила Могильний. Це значить — не збулося майже нічого. В такий спосіб від активної творчої позиції він рухається до пасивної й дедалі більше нагадує алюзію на людину Блеза Паскаля, яка є лишень скалкою, що хитається від подуву вітру. «Не картай мене за все зле, / бо ми тільки спориш на цих вулицях», просить Аттила Могильний. І це — закон, неминучість минущості: «Не треба винуватити, що все минає. / Біг — це закон вулиці».

Нарешті, саме на цьому етапі від концепту дороги Аттила приходить до концепту повернення. В дорозі не здобуто нічого: «Це небачено важко — повернутись, як Данте, / без маєтків і мудрості, тільки з печаллю в очах».

Саме на цьому місці ми доходим до екзистенціалу філософічного спокою, який виражається через образ кав’ярень. Йдеться про цикл «Кав’ярні», які є дуже міськими (урбаністичними) й, водночас, меланхолійними. Сюди належать, мабуть, улюблені поетові кав’ярні, про які він пише: «Кав’ярня на вулиці Паризької комуни», «Кав’ярня біля скверика з гарматами» й «Кав’ярня на розі Саксаганського». Та, зрештою, всі пошуки та блукання не приводять до щасливого кінця: «Так, наче життя скінчилось /...Так, / наче хочу вмирати, але / в кінці кожної байдужості / чекаю мети, чекаю азарту. / Дописую хеппі енд, / немов сподіваюсь отримати листа / з далекої Юності».