Лампа денного світла

Садибу зусібіч обступають кручі. Тому в хаті навіть завидна сутінки. Молода жінка сидить в інвалідському візку перед мольбертом. Правиця жодної миті не знає спокою. Щоб не заважала, неслухняну руку прив'язують до бильця візка. Відтак пензля тримає «слухняною» лівою. Піт зросив лице. Мокре пасмо впало на чоло. Одяг мокрий, хоч викручуй. Молода жінка малює. До кімнати заходить її мати. «Доню, відпочинь, завтра закінчиш. Давай, я тебе переодягну». Донька підводить очі. Дивиться у вікно. Надворі швидко смеркає. «Ще трохи, мамо. Ввімкни, будь ласка, лампу».

Художниці з Канева Ірині Литовченко 25 років. У неї немає диплома. У неї не було викладачів-професорів. Але в неї є картини.

Пишучи про її ліву руку, я перебільшив. Вона просто менш уражена недугою. А так, власне, в неї неслухняні руки, ноги, плечі — все тіло. Діагноз — церебральний параліч — не застосуєш хіба що до душі. Прив'язати, щоб не сіпалися, можна обидві руки. Душу — не прив'яжеш. Нею Ірина й малює. Не кожному професійному маляру це дано.

Утім, «професор» був. Дід Кость, теж самоук. І хоча старий вагомого малярського спадку родині не залишив, та все ж пензля онуку тримати навчив. Має Ірина й «доцента»: самодіяльного маляра Петра Домашенка, а простіше — дядька Петра. Він малює для себе, для сусідів, а нещодавно здобув «районне визнання»: настоятель однієї церкви з сусіднього села замовив йому кілька ікон для храму. Дядько Петро ніколи не витирав Ірині носа, не тужив разом з нею над її недугою, не жалів і не зітхав. Коли треба, то й гримав, щоб не розпускала нюні. Роботи оцінював критично, по-дорослому. Наразі Ірина розуміє, що суворість наставника була вдаваною. Та, очевидно, серед моря співчуття, яке оточувало дівчинку в дитинстві, їй якраз і не вистачало острівця рівноправ'я, де б з нею спілкувалися як з рівнею, а не як з інвалідом. Тож і сьогодні, якщо дядько Петро довго не навідується, Ірина вмикає свій візок з електричним двигунцем і їде на гостину до вчителя. Добре, що він живе через кілька хат.

Ми сидимо з Іриною на ганку, розмовляємо. Мати, Раїса Григорівна, раз по раз зазирає до нас, виходить, знову вертає. Видно, що хвилюється. Я теж хвилююся. Дикція в Ірини не проста для сприйняття. Я боюся щось пропустити, щось не зрозуміти.

— Дуже часто люди не вірять, що це намалювала моя донька, — каже Раїса Григорівна, показуючи через дверну пройму в сусідню кімнату. Там на стінах розвішані картини. — Кажуть, що підробка. Що замість Іри малював хтось інший.

Долі дітей, хворих на церебральний параліч, як правило, типові. Приблизно, з року-півтора батьки, завваживши, що ровесники їхніх чад починають активно рухатися, а своє дитя відстає в розвитку, починають бити на сполох. І — закрутилося-завертілося: поїздки до медичних світил, візити до екстрасенсів, сеанси у костоправів, випробування дієт, різноманітних фармацевтичних препаратів, трави, відвари, бабки-шептухи, діди-чародії, санаторії, клініки, надії, розчарування, і знову поїздки, поїздки... Усе це триває приблизно десять років. Коли ж батьки переконуються, що сподівань на краще катма, настає апатія, відчай. Заразом починає згасати й дитина. Не адаптована до самостійного життя, «заведена» батьком та матір'ю на неминуче одужання, вона, втративши останню надію, легко опускає руки...

Ірина Литовченко теж пройшла «типовий шлях». Після численних поїздок зцілення не настало. Та, либонь, недарма заронив Бог у душу дівчини зерня таланту. Потяг до живопису і став тією соломиною, яка допомогла їй стати на ноги, як не парадоксально це звучить.

— Що в тебе зараз є? — питаю я Ірину.

— Не розумію.

— Не питаю чого в тебе немає. Багато чого. Скажи, що в тебе є?

Вона подумала. Потім сказала:

— Малювання картин. І Бог.

— Ірино, а навіщо ти малюєш?

— Щоб показати людям.

— Що показати?

— Свою душу.

Авжеж, я гублюся перед нею. Ій 25. Мені 37. Я журналіст, досвідчений чоловік, чимало в цьому житті пізнав, а здається, що вона знає удвічі більше за мене. А може — вдесятеро. В її тендітному, розбитому паралічем тілі — сила, не зрівні моїй. Певен: якби навіть жодна людина не знала і не бачила Ірининих картин, вони усе б одно — у вселенському вимірі, де відмітається все наносне, тимчасове, фальшиве й зараховується справжнє, вічне — отримали б статус шедеврів.

— Ось ескіз, — каже Раїса Григорівна. Вона показує аркуш картону, де розмічені фігури людей, великий кам'яний хрест. — Іра вже намалювала одну таку картину й подарувала церкві. Тепер хоче намалювати ще одну.

— Скільки часу забере робота?

— Ту, що для церкви, вона малювала півроку, — каже Раїса Григорівна.

Картин у Ірини небагато. Набереться, можливо, півсотні. Багато із них продані, роздаровані.

Її «відкривали» кілька разів. То працівник місцевого музею випадково дізнався про Ірину, прийшов, подивився, написав до місцевої газети замітку. То фонд дітей-інвалідів у зв'язку з приїздом до Канева благодійників із Німеччини влаштував показ Ірининих картин, і німці, цмакаючи язиками, наперебій хвалили талант і пропонували за деякі роботи кругленькі суми. То якийсь столичний художник випадково почув, як читали Ірининого листа по радіо (вона полюбляє музичні та літературно-мистецькі передачі й доволі активно листується з радіожурналістами) і приїхав із Києва до Канева, щоб на власні очі помилуватися дивовижними портретами, пейзажами, натюрмортами канівської малярки...

І кожного разу «закривали». Точніше — залишали, кидали, забували. Публікації, буклети, виставки, презентації — про що мова? Все це десь там, за горами, за долами, але не в нас. Художниця-інвалід? На візку? Церебральний параліч? Вибачте, іншим разом.

Авжеж, іншим. Потрібні інші люди. Інша країна. До речі, її картини «дивилися» екстрасенси. Сказали, що від них струмує потужна енергетика і в якихось там спектрах буквально випромінюють цілюще світло. Але кому сьогодні це потрібно?

Вона мріє про майстерню. Хата ж бо справді — в глибокому яру, зусібіч оточена лісистими кручами. Воно ніби для творчості й корисно (Ірина перенесла на картон не один краєвид, що відкривається з рідних вікон), та водночас ті кручі, ставши для неї цілим світом, застилають інший світ — світло в прямому розуміння цього слова.

— Хочу, щоб у мене була майстерня з великими вікнами від підлоги до стелі.

Тим часом батьки купили їй лампу денного освітлення. Тепер день триває стільки, скільки їй хочеться. Вона вмикає лампу і завидна, і вечорами. Працює, як завжди, до сьомого поту. Ось тільки потерпає, щоб не згоріла швидко, посвітила довше.