Лариса Кадочникова: "Моє життя - ланцюг випадковостей"
- Зазвичай актори кажуть, що мріяли про театр із дитинства. А як ви прийшли на сцену?
- Я народилася в творчій сім'ї актриси й оператора, і мама була категорично проти того, щоб я пішла її шляхом. Однак, незважаючи ні на що, я все ж вступила до ВДІК, чотири з половиною роки навчання в якому досі згадую, як найкращу пору в житті! І ось одного разу маючи вхідний квиток потрапила в театр "Сучасник", який був у ті роки фантастично популярним, на виставу "Голий король"; стояла в кінці залу, абсолютно приголомшена цим театром і цими акторами - нічого подібного в житті я раніше не бачила. І цієї миті я зрозуміла: опинитися на цій сцені буде найбільшим таланом у моєму житті! А далі - щасливий випадок - моє життя взагалі ланцюг випадковостей! - одного випускника нашого інституту запросили показуватися в "Сучасник", а я йому підігравала в уривку. Наш показ дивилися осіб двадцять із трупи "Сучасника", всі дико реготали, а після показу Галя Волчек відкликала мене вбік і сказала, що вони беруть... мене!
- І в театр "Сучасник" прийшла дивна, ні на кого не схожа, талановита дівчинка, котра відразу отримала цілу купу ролей...
- Актори, котрі були на показі, - люди творчі, захоплені, в один голос твердили: "Геніальна дівчинка..." І мені це дуже завадило спочатку. У нових роботах вони відразу чекали від мене повної віддачі, а школа ж у мене хоча й мхатівська (курс Ольги Пижової), але манера була все-таки кіношна: на півтонах, приглушено, ніби для крупного плану... І спочатку я просто підірвалася... Однак це був період такого щастя! Не було жодних звань, всі були молоді, енергійні, жили свідомістю свого театру, працювали день і ніч, і була величезна радість від спільної роботи з талановитими людьми й від того, що вони вважають тебе такою ж. І вистави того часу тому й стали культовими - у них було живе життя.
- А в Києві, в театрі Лесі Українки ви як опинилися?
- Почалося все з кіно: був фільм Сергія Параджанова "Тіні забутих предків", після якого я вийшла заміж за Юрія Іллєнка і переїхала до Києва. Спочатку навіть не думала про роботу в театрі, але якось у Параджанова в гостях познайомилася з М. Ю. Рєзниковичем. Він запросив мене до театру, я прийшла на виставу, повністю була зачарована і вступила до трупи. Відтоді цей театр став для мене другою рідною домівкою, якою я дуже дорожу, який люблю, незважаючи на всі труднощі й складнощі, адже є абсолютно фантастична сцена, є зал, і якщо ти виходиш на сцену в гарній виставі, а в залі є хоча б одна людина, котрій припала до душі твоя робота - отже, ти недарма живеш на землі...
- Ваша мама, чарівна Алісова, - кумир навіть не одного покоління... Вам заважала чи допомагала її слава?
- На перших порах дуже заважала. У дитинстві я була дуже скутою й некрасивою дівчинкою і страшенно соромилася на фоні маминої сліпучої вроди. І тільки коли я побачила балет "Попелюшка" з Галиною Улановою, вирішила, що буду такою ж, і стала трохи розкутішою... Та все одно порівнювати себе з мамою, котра вся - диво, як Тарасова, Коонен, звісно, не могла... І те, що з'явився в моєму житті "Сучасник", а потім Київ, звісно, дуже допомогло - це вже не можна було порівнювати: інше покоління і трохи інший напрямок у мистецтві.
- Головна роль вашого життя?
- Таких ролей, певно, три: це Лариса у "Безприданниці" - улюблена моя роль, що пов'язує мене з мамою; Дездемона - тема дивовижного кохання і страждань жінки; Ольга Кніппер у виставі "Насмішкувате моє щастя". Мені здається, що, зігравши Кніппер, я ніби через неї доторкнулася до всіх чеховських героїнь, а що може бути прекрасніше за Чехова?
- Ви грали жінок різних епох, різних суспільних верств, різних країн... Вам не хотілося залишитися колись десь і бути кимось із своїх героїнь?
- Бути тільки собою! А залишитися... у пушкінській епосі, мабуть. Тому що був Пушкін! А якщо ближче - то в шістдесятих роках нашого сторіччя: це був якийсь неймовірний злет творчості та творчих людей. А може, просто тому, що це була наша молодість.
- Вам доводилося працювати з чудовими акторами. Хто ваш улюблений партнер?
- Я дуже любила працювати з Михайлом Казаковим. Він чудовий артист, дуже дбайливий і тонкий партнер, і я завжди з вдячністю згадую наші спільні роботи.
- Ларисо, а чого вам не вистачає останнім часом?
- Грошей (сміється). Ну, це дрібниці. Їх нині, мабуть, усій інтелігенції не вистачає. А якщо серйозно, то спілкування. Спілкування з хорошими добрими людьми. Тепер всі якось занурилися всередину себе, замкнулися у власних світах, ніби в панцері... І виходить, що основні співрозмовники мої - книжки. Це чудово, звичайно, нині багато видається вартих уваги книжок, але, звісно, живого щирого спілкування, яке було раніше, дуже не вистачає.
- Яка подія була найяскравішою, найбільше вам запам'яталася?
- Мабуть, це була поїздка до Америки з картиною "Тіні забутих предків". Коли фільм вийшов тут, лише невелике коло людей добре про неї відгукнулося. А потім ми прилетіли в Мар-дель-Плата з Іваном Миколайчуком, і після перегляду весь зал підвівся й аплодував нам, а люди плакали й казали: "Це диво, диво!" - оце й було найбільше потрясіння. Ми з Іваном - недоладні, незграбні, бідні діти - за одну мить стали зірками! Звичайно, це свято затьмарювала відсутність Параджанова та Іллєнка...
- Останнім часом ми майже не бачимо вас на екрані. Я знаю, що Олег Бійма зняв фільм "Лариса Кадочникова. Зірки, котрі не тьмяніють", прем'єра якого має відбутися найближчими днями на першому каналі телебачення. Однак це ж не ігрове кіно. Так що ж далі?
- Чесно кажучи, не знаю. З одного боку, хочеться ще щось зіграти, а з другого - вже склався якийсь певний мій кінообраз поетичної, романтичної героїні. І "тіток" грати не хочеться. І на екрані погано виглядати не хочеться. А таких ролей, щоб хотілося працювати не за гроші, а ради творчості, не пропонують. Ось так поки що в кіно. А в театрі, я сподіваюсь, все-таки Бог дасть хорошу, цікаву роботу.
- Ларисо, ви дивний художник. Ваші картини зачарували людей не в одній країні світу, наскільки мені відомо, 31 серпня відкриється ваша виставка в кінотеатрі "Київська Русь". Скажіть, що для вас малярство - хобі, медитація, відпочинок чи?..
- Чи... Це щось згори... Поштовх, натхнення, втілення снів - не знаю. Просто хочеться малювати. Раніше, коли був досить складний період у моєму житті: і в кіно не знімали, і в театрі роботи не було - було бажання малювати, щоб висловити якийсь біль, і так від нього відмежуватися. І була графіка, чорно-біла, жорстка, майже чоловіча. А потім... мені здається, я беру листок, олівець, і малюнок ніби проявляється сам. Останнім часом почали з'являтися Квіти, певно, як символ спокою. Дуже жіночний малюнок. Мені більше подобається зображати людей у кризових, стресових, нетипових положеннях... І я вирішила, якщо будуть проявлятися тільки квіти - я на деякий час припиню малювати!
