Легенда і міф

Режисер Павло Пархоменко презентує створений за голлівудськими лекалами фільм, у якому майже одразу помітний радянський зміст!

Безсонна ніч у казахській пустелі. У кімнаті, схожій на палату в піонерському таборі, на пружинних ліжках лежать двоє молодих людей і зі співчуттям тягнуть один до одного руки. Один з них — Юрій Гагарін (Ярослав Жалнін), другий — Герман Титов (Вадим Мічман). Юрій вже вранці першим в історії людства полетить у космос, Герман, найімовірніше, не полетить. Він тут про всяк випадок, запасний варіант. Молоді люди прокидаються, роблять зарядку, снідають тюбиками з їжею і їдуть на космодром. Титов спохмурніє, Гагарін хвилюється.

«Поїхали», — приречено виголошує останній на старті, і прямує в безповітряний простір...

Поки в центрі керування польотами Сергій Павлович Корольов тривожно насуплює брови, а Хрущов самовдоволено потирає руки, Гагарін, відчуваючи проблеми з тиском, згадує все своє життя — німецьку окупацію, знайомство з дружиною, перші польоти, катування центрифугою і, найголовніше, товаришів по космічній команді, яким всього лиш пощастило трохи менше, ніж йому.

«Гагарін. Перший у космосі» одразу стає в один ряд з останніми новинками російського кінопрому — фільмами «Легенда № 17» та «Метро», зауважує gazeta.ru. Постає як ще одна боязка спроба зняти кіно не гірше, ніж «у них», і відвоювати російського глядача в американців.

«Гагарін» залюбки використовує голлівудський саспенс — епічний розмах, наростання темпу подій, погані передчуття, боротьба надлюдини з космічними обставинами.

Музику замовили у Джорджа Калліса, який написав саундтреки до фільмів про вторгнення іношопланетян і жахіття британських в’язниць. Творці не поскупилися і на пристойну графіку: запуск ракети і вигляд Землі з космосу видаються майже переконливими.

У драматургії фільму також відчуваються голлівудські інтонації — персонажі космічної одіссеї подаються чітко й хвацько.

Ось Сергій Павлович Корольов — усезнаючий деміург, ось генеральний секретар Хрущов — сатрап, багатий пан. Батьки Гагаріна — позитивні селяни. Дружина — вірна, мовчазна, вагітна.

Слід зазначити, що голлівудські сценки стають привабливішими через те, що грають їх в умовах буйства радянського дизайну: гранчасті стакани, шапки з помпонами і сукні в горошок. Складається враження, ніби самі творці фільму заводяться від своїх голлівудських аналогій:

«Американцям можна знімати, а нам — зась? Наші герої не гірші, а кращі!» — виголошують начальники ЦКП з приводу присутності при злеті документаліста з камерою.

Проте вже до середини фільму стає зрозуміло, що всі натяки на популярні для драматургії масових фільмів сюжетні повороти залишаються лише натяками. Жодного обіцяного протистояння між Германом і Юрієм, обіцяних проблем з посадкою («Ви що, забули? Треба ще спуститися!») також. Хрущов через свої причуди не розносить ЦКП на друзки. Гагарін не божеволіє в космосі. З батьками, хоч як дивно, теж усе гаразд. Та це й не дивно, бо ж...

«Гагарін. Перший у космосі» — перший фільм про космонавта, проти якого не заперечувала його сім’я. Але без обіцяних сценаристами труднощів історична правда якось одразу осиротіла. У голлівудську форму ніяк не зміг укластися і головний персонаж. Замість особливого супергероя, ідола — усереднена радянська людина, продукт системи, виштовхнутий у космос самою історією.

У першому загоні космонавтів усі рівні, всі однакові, всі гідні. «Готуй майора!» — кричить в трубку збуджений Хрущов, у відповідь отримує обережну відмову: «В армії сто тисяч капітанів, їм буде прикро». Не дуже ображаються на Гагаріна і його товариші, тому що «потім тисячами літатимуть, а запам’ятають першого». Першому космонавтові лише пощастило із зростом і силою психіки трохи більше, ніж іншим.

Самовіддано відганяючи від себе думку, що він ще одна Білка чи Стрілка, Гагарін жертовно посміхається і не докладає керівництву про проблеми, що виникають в модулі.

Жертовно на себе бере Гагарін і роль «Міс Всесвіту», зобов’язаної після виграного конкурсу їздити по світу і роздавати автографи. Режисер Павло Пархоменко, що зняв 2005-го фільм «Танцюють усі!» про бідних, але добрих ленінградських сиріт після війни, тут знову вправляється у відтворенні ідеального радянського міфу.

У «Гагаріні» помітні не лише пропагандистські випади («Я готовий загинути, щоб не програти Америці!»), але й скромні спроби художнього осмислення сюжету. Дитяче личко Гагаріна в ковдрі римується з його обличчям у шоломі, а його колиска — з космосом, колискою людства. Нестандартним для патріотичного фільму про космонавта видається і класичний епізод розмови сина з батьком. На запитання  Юрія Гагаріна, чи може він поїхати до міста вчитися літати,  батько-тесляр розповідає контрреволюційну притчу про дерева. Обтесані колоди зовні гарні й благородні, а свіжозрубані корчі — неакуратні й непоказні. Перші — абсолютно однакові, але серед останніх однакових немає...