Легенда про великого містифікатора

У квітні 1911 року затятий гастролер Макс Рейнхардт здійснює свою першу поїздку до Росії, вирішивши приголомшити тутешнього глядача постановкою «Царя Едіпа» Софокла на арені цирку і заробити грошей. 

Через рік, попри вельми сумнівний успіх «Царя Едіпа» в Санкт-Петербурзі, режисер-експериментатор на чолі трупи Німецького театру знову вирушає на Схід, аби показати ту саму виставу в Москві, Києві, Одесі. Збентежені надмірною театральністю і екзальтованістю постановки, а також аж ніяк не безкорисливим ставленням Мага до мистецтва, місцеві критики, за невеликим винятком, не прийняли виставу. Але Рейнхардт, який завжди майже з безумовною точністю прогнозував і комерційну, і творчу долю свого дітища, і в разі несподіваних невдач виявлявся, як правило, у виграші, перетворюючи поразки на перемоги. Нечувано дорогі квитки і в 1911 р. (Санкт-Петербург) і в 1912 р. (Москва, Київ, Одеса) було розпродано, Сандро Моїссі, який дебютував у Росії в ролі Едіпа, примножив славу режисера своєю витонченою драматичною грою, а безліч студентів, гімназистів, які брали участь в гастрольних виставах як статисти, забезпечили легенді про Рейнхардта тривале відлуння.

Київ у ті роки не був обділений увагою гастролерів. Але видовище, показане Рейнхардтом в цирку Hippo-Palace на Миколаївській вулиці (нині вулиця архітектора Городецького), було поза конкуренцією. Від вистави, масштаби якої вражали вже навіть в анонсах — більш як 300 учасників — чекали на диво.

А втім, розмаїті голоси критичних відгуків з їхніми до безглуздя протилежними оцінками німецьких акторів справжнього враження киян від побаченого «Царя Едіпа» передати не могли. Якщо Макс Рейнхардт залишався в очах частини публіки і цього разу безперечним переможцем, бо «постановка вражала простотою і величчю своїх форм» («Киевлянин», 1912, 21.04), то для більшості очевидним був його програш у змаганні з життям: квітневі сторінки газет 1912 року сповнені скорботи за жертвами гігантської катастрофи — загибелі «Титаніка», і зіграна в ці дні на підмостках трагедія фатуму здавалася ніби недоречною в дні оплакування сотень загиблих.

Випадковість, яка звела в одному часовому просторі театральну подію року і загибель величезного пароплава, дивним чином виявила глибинний сенс рейнхардтівської постановки. Могутнє видовище з величезним натовпом здіймаючих до неба руки статистів, з гігантським бутафорським палацом чорного кольору і палаючим жертовником перед ним стало свідченням безсилля людського роду перед силою фатуму, стихії, долі, представником якої є чи то цар, чи то високоповажний буржуа, чи то вбогий емігрант з трюму «Титаніка». Узаконена долею межа людських можливостей, утопізм уявної стабільності і передбачуваності людської долі був зіграний Сандро Моїссі з тихим невтішним надривом. Амфітеатр цирку на Миколаївській, затамувавши подих, мовчав, дивлячись як Едіп-старець ішов геть, повертаючись до глядача кровоточивими очницями. Можливо, публіку вражали зовсім не театральні ефекти, вигадані театральним Магом і з такою іронією описувані критиками: темрява в залі, прорізувана променями прожекторів, натовп, що стогне... Її вразила невблаганність визначеної Богами долі.

Немов знову вступаючи у двобій із життям, на грудень 1918 року, в Європі, що вже розкололася, Макс Рейнхардт намічає великі гастролі по Україні: Київ, Харків, Одеса — не менш як 20 вистав. Поїздка, ясна річ, не відбулася, і українські театрали так більше і не побачили вистав видатного реформатора сцени, який помер майже в злиднях у Нью-Йорку восени 1943 року.