Легка нестерпність буття

Коли на стіні Сорбонни у травні 1968 року виникнув напис «Сюрреалізм живий!», сучасникам він видався подобою вмираючого Калігули (простромлений мечами, той волав: «Я живий, живи!») Тим більше, що самі сюрреалісти оголосили: рух їх вичерпано. Напрямок, колись блискучий, веселковий, стрімко линяв, стаючи надбанням музеїв та салонних віталень.

Сьогодні очевидно, що песимізм-таки був тут недоречним: сюрреалізм справді «живий», лише на теренах країн «третього світу», де нагальність руйнації мистецької форми — не найперша, але і не найостанніша з «державних проблем», як і приклад того єдиного, що ще не поруйновано вщент. Хоч як дивно, процес «переоцінки цінностей» може тривати довше від економічних реформ (самі іноземці зараховують до анналів руху 20-30-х років наших співвітчизників Моріса Баскіна та Леопольда Левицького). І на Україні це більш, ніж очевидно.

«Щось відбулося» 1996 року — остання криза надій? І це відгукнулося у живописній мові полтавчанина В'ячеслава Пелеханя, котрий до того старанно наслідував Сальвадора Далі, а ще раніше — писав абстракцію. Абетка образів звужується до рівня необхідного мистецького вжитку, а колорит, скидаючи наносну пістрявість, зсихається в мертвотно-пустельному жовтяку, і це нашому митцеві пасує. Провінція (сам учорашній провінціал, вимовляю це слово без усякої зневаги) — чутлива реєстратура підземних і наземних коливань, і в кожному з провінційних міст України, не кажучи про Київ, обов'язково знайдеться хоч один запеклий сюрреаліст, а то й два. (Справа тут не в терміні: Гейдеку з Дрогобича вільно називати свою методу «візіалізмом»). Та не в кожному знайдеться такий Пелехань з його спокійною готовністю ним же і віднайденого «театру збоченств» (визнаємо — доволі одноманітних).

З легкої руки письменника, «перверзії» стали «слівцем десятиліття». Очевидно, навіть їх найрозкішніший прояв мало кого здатен шокувати в Україні. Один із героїв Пелеханя («Сон старого графа»), розсівшись у старечому кріслі, мляво рукоблудить, наче Мелоун в Семюела Беккета чи персонаж Кортасара в «Книзі Мануеля». Мастурбація індивіда — в унісон мастурбації держави, що породжує потвор. У Пелеханя їх родовою прикметою є голомозість та апатія; не годилося б тут у 1001-й раз вдаватися до чорнобильських асоціацій (мовлено-перемовлено, а віз і нині там), але цілком обійтись без них, мабуть, також неможливо. Адже більшість натяків і ремінісценцій — відверто прозорі. (Наприклад, картина «Не дайте їй померти!» — засудження практики абортів; у «Площі» — відгомін наркопошесті). Вухасті жаби, а особливо — раки на таці — теж такі нам знайомі, ну такі знайомі — «брати наші молодші», як і змучені собаки, яких художник нерідко саджає на пуповину, як на ланцюг.

Ознака доброго митця — значущість лаштунків, часом більш захоплюючих, аніж те, що свідомо ставиться в центрі уваги; смислова напруженість маргінес — справджується і на прикладі Пелеханя. Мораль його байок доступна немовляті, а облямівка серцевини — прегарна. Мінотавр, молодик у шоломі конкістадора; стадо слонів, дударик; квіти будяка та єхидний Буратін — все це існує наче відшаровуючись від «основного зображення». Судома «останньої синтези» — нервове сплетення двох язиків, у більшості народів потрактоване як поцілунок. А тут: агресія ковтання, жага кінця самотності тощо (вперше цей сюжетний мотив з'являється шість років тому, в «Помилці ацтекського короля»). У запізнілих яблук свій непідробний смак, у «недоречного», як french kiss, сюрреалізму Пелеханя — своя «органістка». Так, між іншим, зветься виставка.