Леонiд Осика. Повернення до Одеси

ХТО?

Сергій Параджанов, Юрій Іллєнко, Іван Миколайчук, Леонід Осика — ось імена, що змусили в 60-ті роки минулого сторіччя заговорити про самобутній — поетичний — кінематограф України весь світ. «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ», «Камінний хрест» були не лише відзначені численними фестивальними призами, обдаровані скупими на похваляння кінокритиками свого часу, але і до сьогоднішнього дня входять до списків «найкращих фільмів усіх часів і народів».

Режисер «Камінного хреста» — Леонід Осика. Нинішнього березня йому б виповнилося 76 років. Дата не ювілейна, і, цілком імовірно, що вони з дружиною (актриса — Світлана  Князєва)  втекли б якомога далі від галасливих компаній, щоб побути наодинці, вони це любили. Не виняток, що до Одеси. Леонід Михайлович обожнював це місто.   Його кінематографічна біографія почалася саме звідси — до ВДІКу 19-річний Льоня Осика закінчив Одеське театрально-художнє училище. За фахом «гример», до речі.  А ставши кінорежисером, нерідко повертався у місто юності — вже як на знімальний майданчик. Отже, маленьку веселу компанію в Одесі  на свій  не ювілейний день народження  дотепний Осика завжди б зібрав. На жаль, цій пригоді справдитися не судилося — 15 років тому Леонід Михайлович відійшов у вічність.

Проте такі особи як режисер Леонід  Осика не зникають безслідно. Залишилися його фільми, витончені й розумні,  пронизані любов’ю до України. Трепетно береже пам’ять про  чоловіка актриса Світлана Князєва (вона видала роман-хроніку «Таке ось життя, і таке кіно», написаний за  нотатками в щоденнику, який Світлана вела десять  щасливих років,  1984—1994). Залишилися  глядачі: синемани — ті,  хто можуть цитувати улюблені картини режисера, і молодь,  яка прагне глибше пізнати свою націю та культуру.

Саме тому, автори проекту під умовною назвою «Нове життя старого кіно»  вирішили 2016-й рік відкрити  ретроспективою фільмів талановитого режисера Леоніда Осики.

ЩО?

Як епіграф до ретроспективи картин Осики,  демонстрації передуватиме  документальна стрічка  режисера Юрія Терещенка «Вічний хрест» — есе про кохання, відданість і журбу, один  із героїв якої — Леонід Михайлович Осика.

Навіть освічені та досвідчені глядачі зможуть пізнати абсолютно незнайомого для себе режисера — мало хто ризикне похвалитися, що  бачив  короткометражку «Та, що входить у море», зняту  1966 року ще недосвідченим, але вже  «с лица необщим выражением»  молодим  Льонею Осикою. Півсторіччя тому!

Крім того, у програмі ретроспективи-шедеври української кінокласики «Камінний хрест»,  «Захар Беркут», «Тривожний місяць вересень», «Хто повернеться — долюбить», «Подарунок на іменини», «Гетьманські клейноди».

ДЕ?

Адресу  — Французький бульвар, 33 — в Одесі знає кожен другий. Там міститься Одеська кіностудія, де і прописався «Інотеатр». Кінозал, як видно вже з назви, не схожий на інші. Принаймні, позиціонує свою «інакшість». Тут показують не просте кіно, а те, яке має термін «авторське»  — найкращі зарубіжні фільми з багатою фестивальною біографією. Тут можна подивитися й  українські картини, що взагалі велика рідкість для кінотеатрів: на  пальцях однієї руки можна перерахувати кінозали країни, які показують вітчизняні стрічки.  До речі, у  січні цього року «Інотеатр» став глядацьким майданчиком для Першого міжнародного дитячого кінофестивалю NEXT (ініціатори — директор кінозалу Ольга Копилова та директор Одеської кіностудії Андрій Звєрєв), який не лише вдався, а й набув однодумців серед колег в Україні та за кордоном.

КОЛИ?

Ретроспектива  фільмів Леоніда Осики  триватиме в Одесі з 18-го по 20 березня. На закриття   приїде вдова Леоніда Михайловича актриса Світлана Князєва. А 21 березня  вона   стане  гостем Всесвітнього клубу одеситів, так що всі бажаючі зможуть  почути спогади  про талановитого режисера, живу і грішну людину Леоніда Михайловича  Осику з перших вуст.

ЯК?

Показ  фільмів Кіри Муратової, який відбувся восени минулого року на Одеській кіностудії,  ретроспектива картин  Леоніда Осики —перші ластівки в роботі кінозалу «Інотеатр». У планах кураторів творчих проектів: нагадати одеському глядачеві  про  знакових для України акторів і режисерів — Юрія Іллєнка й Івана Миколайчука, Богдана Ступку  та Борислава Брондукова, Костянтина Степанкова та  Бориса Хмельницького, Романа Балаяна та В’ячеслава Криштофовича,  Вілена Новака і Вадима Костроменка. Та про багатьох інших. Щоб знали і пам’ятали.

Такий  масштабний проект як «Нове життя старого кіно», звичайно ж, тримається на ентузіазмі та  безкорисливій любові до кінематографа  керівництва «Інотеатру»,  але без розуміння та підтримки проекту в Державному агентстві України з питань кіно цей «люм’єрівський потяг» давно б стояв на запасній колії.

ЧОМУ?

Та просто хочеться, щоб був «пророк  у  своїй Вітчизні».  І крапка.