Лев КОЛОДУБ: «Найстрашніша для культури проблема — невігласи при владі»

Композитор Лев Миколайович Колодуб — особистість незвичайна. Його твори радують слухача новизною й свіжістю музичної мови, хоча він сам ніколи не прагнув бути авангардистом у музиці. Все своє творче життя він був «на видноті» у влади і не втратив незалежності свого «я». А чи не заважає активна громадська робота творчості? З цього запитання почалася бесіда журналістки Ольги ЗОСИМ із відомим композитором.

— Ви знаєте, для мене тут дилеми просто немає. Річ в тому, що існують наче два типи композиторів, назвемо їх умовно інтроверти та екстраверти. Інтроверта, наприклад, не цікавить, чи буде виконуватися його твір, як його сприйматиме публіка; його турбує лише те, що він у цей момент переживає, і він це переживання прагне виразити в музиці. Екстраверт (а я відношу себе до таких) цікавиться не тільки собою, а й здатен об’єктивно й широко дивитися на світ. Він пише твори на значущі теми, його хвилює, як резонує його музика в суспільстві, йому важливо впливати на думки людей. Тому суспільна діяльність для мене не менш важлива, ніж творчість, певніше, я не став би ці два види діяльності протиставляти.

— Як композитору і як голові Київської організації Спілки композиторів України вам часто доводилося зустрічатись із «сильними світу цього»...

— У всі часи композитори мали справу з владою. За тоталітарного режиму, наприклад, злободенна політична назва почасти ставала добрим маскуванням. Адже музика залишається музикою незалежно від того, який титул написаний на партитурі. Пригадайте пісню Льва Ревуцького «Із-за гір та й з-за високих» — чудовий твір, стилізація під парадну пісню в кращих українських традиціях. Або «Кантату про Сталіна» Хачатуряна. Якщо вилучити слова й виконувати тільки симфонічні фрагменти — то це буде блискуча музика. Часом композитори просто знущалися над темою, приміром, як Прокоф’єв у «Кантаті до 20-річчя Жовтня». Нещодавно я слухав цей твір на концерті в Москві, і в залі стояв регіт. Музика саме й цікава тим, що вона може сказати набагато більше того, що задано в тексті або заголовку. Вона виходить на вищий рівень узагальнення. Це щодо творчості. А як суспільний діяч я стикаюся з владою із 60-х років. Гадаю, все залежить від самої людини, її освіти, тактовності, розуму. Найстрашніше, з чим я зіткнувся — це дилетантизм, коли непрофесіонали намагаються нав’язати свої смаки професіоналам. Свого часу один із керівників на радіо просто заборонив передавати фортепіанну музику, мабуть, він її ненавидів. Це було в 60-х роках, але відтоді фортепіано на радіо не звучить. Зараз уже ніхто не пам’ятає чому, але все почалося саме з того чиновника. Неосвічені люди при владі — найстрашніша для культури проблема.

— Це було в минулому, а яка ситуація нині?

— Якщо вона й змінилася, то в гірший бік. Тоді при владі були люди, які все ж побоювалися набути слави неука. Зараз прийшли справжні невігласи. Сьогодні керівники всіх рангів не знають і просто ненавидять культуру, тому що з дитинства її не було їм прищеплено.

Нещодавно на каналі «Промінь», який нині вилучив з себе геть усе, пов’язане з інтелектуальною діяльністю, я брав участь в одній із музичних передач, котра йшла в прямому ефірі. Ми з ведучим розпочали розмову, що перейшла в суперечку, потім у палку суперечку, а згодом у дуже палку. Я обстоював думку, що будь-яка людина повинна знати, що таке музичне мистецтво. І саме про це треба робити передачі, тому що попса всім набридла. І всі слухачі (а було не менше шести дзвінків) підтримували мою позицію. Це був крик душі людей, які втомилися слухати погану самодіяльність під виглядом «масової культури». На жаль, поки що насичити ефір хорошою музикою ніяк не вдається — для цього потрібна велика робота багатьох фахівців.

— Тобто проблеми розвитку мистецтва повинні розв’язуватися передусім на державному рівні?

— Державна програма розвитку культури просто необхідна. Декілька років тому її розробкою в Міністерстві культури займалися двоє — один кандидат фізико-математичних наук, інший — технічних. Вони розробили програму, яка, як тепер видно, виявилася, по суті, програмою знищення культури. Вони пропонували повністю відмовитися від підтримки держави і все перевести на спонсорські гроші. Але у нас ще не склалася традиція меценатства, немає також чинних законів про спонсорство. Як голова Київської організації Спілки композиторів, я звертався до 26 банків Києва, закликаючи їх допомогти провести фестиваль сучасної музики. 25 нічого не відповіли, а 26-й повідомив, що нічого не дає, тому що гроші витрачено.

Але державна програма розвитку культури, звичайно, необхідна. Нам треба орієнтуватися на світові критерії, визначити систему відносин і пріоритетів, захистити національні духовні цінності.

— Як швидко буде створено цю програму і, що найважливіше, чи буде її реалізовано?

— Над її розробкою зараз працює спеціальна комісія Академії мистецтв України. Для нас важливо хоча б закласти наріжний камінь. Конкретне насичення — це питання часу. Наприклад, закони про спонсорство вже фактично готові, але досі так і не ухвалені парламентом. Тут ось що важливо: необхідно сьогодні естетично виховувати не тільки дітей, а й їхніх учителів. Для мене прекрасним прикладом державного мислення в галузі культури є факт відправки Симоном Петлюрою в світове гастрольне турне хору Олександра Кошиця. У розпал війни Петлюра знаходить гроші для створення хору, щоб за допомогою найкращого, що є в нашому мистецтві, — народної пісні — відкрити Україну всьому світові. А гетьман Павло Скоропадський, який правив усього сім із половиною місяців, устиг відкрити Академію наук, Академію мистецтв, Військову академію, Музей українського мистецтва — двадцять одну установу культури! Він розумів значення культури для України.

— Так, факт справді вартий уваги. Але якщо повернутися до програми розвитку української культури й до проблеми молоді, чи не здається вам, що нинішні молоді люди через поголовне захоплення поп-культурою так і не дізнаються, що таке серйозна музика?

— Якщо говорити про саме поняття, то я змушений сказати, що ні в які часи не існувало якоїсь специфічної молодіжної культури. Культура — це просто культура, а те, що зараз іменується «молодіжною культурою» — це, радше, антикультура, яка пропагує індивідуалізм, насильство, розбещеність смаків. Окрім того, молодь дуже різна. Я в багатьох молодих бачу величезний інтерес, скажімо, до симфонічної, оперної музики. Це дуже ерудовані хлопці й дівчата. А як взірець гуманітарної середньої освіти я б хотів навести приклад з історії моєї сім’ї. Мій дід Андрій Кирилович Колодуб закінчив Прилуцьку гімназію. У цьому навчальному закладі кожен день перед початком занять був обов’язковий хоровий спів. Упродовж години гімназисти співали спочатку неодмінні «Отче наш» і «Боже царя храни», а потім хорові концерти Баха і Бортнянського. Співали всі, по голосах, старші хлопці басами, молодші — дискантами. Це й було основою естетичного виховання в простій, між іншим, школі. І після цієї гімназії діда взяли до армії, де він ставив із солдатами спектакль «Наталка Полтавка», малював декорації до нього. Потім на шахті, працюючи гірничим майстром, організував театр. Все це зробила людина, яка мала класичну гімназичну освіту. Гадаю, що коли ми досягнемо рівня Прилуцької гімназії кінця XIX століття, ми зможемо дійсно претендувати на звання культурної країни.

I