Людина на тлі Часу

Історія життя Бориса Олійника — це історія України останніх 80 років. Друга світова війна, формування радянського режиму, репресії проти культурної еліти, Чорнобиль, розвал СРСР, нестабільність та конфлікти між його колишніми союзниками, і зрештою сповнені випробувань 24 роки незалежної України. Все це Борис Ілліч пропускає крізь себе й реагує — віршами, справами, громадянською позицією. Обстоюючи лівий, комуністичний світогляд навіть тоді, коли це суперечило кон’юнктурі, Борис Олійник водночас завжди займає чітку державницьку, проукраїнську позицію. «Спочатку я — українець, а потім уже — член фракції, народний депутат і таке інше», — пояснює поет в інтерв’ю газеті «День» (див. статтю у №80 від 7 травня 2008 року).

З вершини свого непересічного життєвого досвіду Борис Олійник чітко діагностує «хвороби» сучасності. «На цій трибуні моїх героїв немає — прийшов до вас, і тільки до вас — не до них!» — говорить він зі сцені ще першого, помаранчевого Майдану. На жаль, не втратили ці слова своє актуальності й через десять років...

Знаходимо у згаданому вище інтерв’ю й таке влучне та водночас гірке пророцтво: «Ми, українці, дуже добре, навіть геніально працюємо в іншій, чужій, системі. Але займатись системотворенням для себе, у власних інтересах — ось тут у нас виходить значно гірше, — переконаний Борис Олійник. — Можливо, через це не було вчасно прораховано й стратегію нашої політики незалежності, не вироблено необхідну систему заходів — саме систему, а не хаотичні, нервові пошуки бодай якоїсь відповіді на нові проблеми, що виникають. А тим часом варто почитати хоча б Липинського, Єфремова, Донцова — в їхніх творах бодай приблизно подані контури нашого майбутнього. Коли ж виникає серйозна, реальна, невигадана загроза — посилаємо боротись з нею юнаків (дітей, якщо правду говорити!) а потім стоїмо на колінах, молимось і оплакуємо убієнних...»

Борис Олійник — постать складна, різнопланова й, мабуть, саме тому така важлива для осмислення української історії останніх десятиліть. «День» вітає ювіляра зі святом! Бажаємо Вам здоров’я і невичерпних життєвих сил, шановний Борисе Іллічу! Ми й далі дослухатимемось до Ваших думок.

Сьогодні ж доречно поговорити про роль цієї непересічної Особистості в українській культурі та історії. Задля цього «День» надає слово літературознавцям, письменникам, друзям та учням Бориса Ілліча.

«ЖИТТЄЛЮБ, МРІЙНИК, МУДРЕЦЬ»

Дмитро ДРОЗДОВСЬКИЙ, докторант Iнституту літератури ім. Т.Г. Шевченка, головний редактор журналу «Всесвіт»:

— В одному виданні з іспанської літератури мені трапилася така думка: «Ортега-і-Гассет притягував до себе усі блискавки, як їх притягувало б найбільше дерево». Борис Ілліч Олійник — одне з таких найвищих дерев в українській культурі ХХ століття. Неоднозначний (але хто ж із талановитих однозначний?!), запеклий комуніст (прибічник тих комуністичних ідеалів, які, як на мене, так і залишаться ідеалами) і лицар української культури, людина влади і людина поезії, політичний діяч за умов ідеологічної темряви і апологет людського тепла і світла, Борис Олійник пройшов дивовижний шлях. Він прагнув об’єднати те, що має нібито різний фундамент. Проте так здається за пересічного, обивательського погляду на життя.

Так, Борис Олійник і досі залишається комуністом, але це дуже особливий комуніст — олійниківський. Можливо, варто так і записати в історії. Розумієте, «Кодекс будівника комунізму» — це своєрідний переспів десяти біблійних заповідей, комуністична ідеологія узяла дуже багато від християнства, від німецького романтизму. Щоправда, ці високі ідеали були утілені жорстокими диктаторами, тиранами (Сталін міг би стати священиком, як йому наворожили), які хотіли бути новим Месією. І у цьому трагедія: величні ідеї, спрямовані до благо, були втілені монстрами. А Борис Олійник — це такий собі Дон-Кіхот і прозірливий мудрець, який бачить сутність речей. Проте рентгенівський зір часом веде за собою в занадто тонкі матерії, і не хочеш бачити того, що поруч. Б. Олійник бачить ідеали, які випромінюють світло, проте не хоче приймати в душу те зло, яке учинили мирські прибічники комуністичного устрою.

Борис Ілліч — ідеаліст і мрійник, який бачить найвище світло. Комунізм у своїй суті був антинаціональним і антилюдським. Чи міг би справжній комуніст у 1988 р. на XIX конференції КПРС у Москві стверджувати, що в УРСР гоніння почалися задовго до 1937-го і що треба з’ясувати причини голоду 1933-го, «який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія»? Комунізм у сталінському варіанті спричинився до катастрофи, а Борис Олійник, «затєнтий комуніст», встав на захист тих безіменних невинно убитих радянською системою колективізації. Він — за людину, за людське розуміння, за людські права.

Проте, щоби мати змогу щось зробити у цьому часто забрудненому політикою світі, доводиться підходити до Зла. А радянська й пострадянська політика — це Зло апріорі. Звичайно, він зазнав образи з боку своєї поезії, музи, проте Борис Олійник став філософом, який прагнув зберегти Україну, не розхитувати човна, а будувати, об’єднувати й гуртувати навколо себе. Звичайно, можливо, часом не бачиш, як у бажанні урятувати, ти близько підходиш до пекельних істот-політиків. Проте чи звинувачувати людину за любов до своєї землі, за бажання захистити «гонимих», а я знаю, скількох «неугодних» радянській і вже не радянській, а «регіональній» владі Борис Олійник порятував від в’язниці і бід? За спогадами Бориса Олійника можна було б узагалі написати альтернативну історію літератури.

Так, він був змушений взяти крісло голови Комітету Національної премії імені Тараса Шевченка, був змушений піти на компроміс із не вельми приємними людьми. Проте якби це був не Борис Олійник, то що могло б статися з Премією? Якої нищівної деформації вона могла зазнати? Я особисто вдячний Борисові Іллічу за підтримку міжнародного поетичного фестивалю «Терра Поетіка» 2014 р., коли вдалося переконати Президента П. Порошенка підтримати цей проект.

Борис Олійник — це українська людина, і це вже діагноз. А ще: він уміє радіти життю, уміє вболівати за інших і підтримувати інших (скажімо, він підтримав сьогодні уже доктора наук, професора Ігоря Павлюка, який багато років був змушений ночувати у спальному мішку в Інституті літератури).

Борис Олійник — життєлюб і мудрець, людина надзвичайно відкрита і щаслива, коли тим, хто поруч, також добре. А це, повірте, дуже непросто — щиро радіти за своїх ближніх і друзів.

«ЛІРИК, ЩЕ «НЕ ПРОЧИТАНИЙ» УКРАЇНСЬКОЮ СПІЛЬНОТОЮ»

Наталя ДЗЮБЕНКО-МЕЙС, письменниця, журналістка, вдова Джеймса Мейса:

— Говорячи про не літературного, а реального Бориса Олійника, щоразу неодмінно ставлять на карб його задовгу приналежність до комуністичної партії в часи, коли чимало колишніх партійних функціонерів блискавично перефарбувалися, миттєво і спритно почали будувати новітню кар’єру під новими вивісками, новими гаслами та старими методами. Ніколи не повірю, що Борису Олійнику була бодай чимось дорога громіздка і людоїдська компартійна машина, радше за все він не хотів марширувати в колонах новітніх патріотів-корупціонерів. Він не звик бодай під когось лаштувати свої кроки. В цьому також я вбачаю своєрідний бунт чесної людини проти пристосуванців і пристосуванства.

Комуністом Борис Олійник був, навіть у часи всезагального «одобрямс», також своєрідним. За одинадцять років, коли він очолював парторганізацію Спілки письменників, нікого з його колег-письменників не було виключено з її лав, посаджено за ґрати.

Саме він, по суті, зупинив будівництво промвузла у Каневі, що загрожувало усипальниці Т. Г. Шевченка. Ще у Верховній Раді УРСР виступив проти зведення мосту через Хортицю, що й змусило урядовців відкласти реалізацію свого заміру. Саме Олійник вручив від імені інтелігенції України маршалу Язову клопотання про звільнення від військово-політичного училища приміщень Києво-Могилянської академії. Маршал наклав позитивну резолюцію.

У травні-червні 1986 року одним з перших побував у Чорнобилі, в зоні, звідки вів репортажі на ЦТ СРСР і України. Того ж року виступив зі статтею в «Литературной газете» (Москва), «Випробування Чорнобилем», в якій викрив злочинну діяльність тимчасовців, на початку липня 1988 року на XIX конференції КПРС у Москві Борис Олійник, зупинившись на сталінському терорі 1937 року, цілком неочікувано для присутніх завершив цю тему так: «А оскільки в нашій республіці гоніння почалися задовго до 1937-го, треба з’ясувати ще й причини голоду 1933-го, який позбавив життя мільйони українців, назвати поіменно тих, із чиєї вини сталася ця трагедія». Тобто саме він першим на державному рівні 1988 року в Кремлівському палаці сказав про Голодомор в Україні, запропонувавши створити «Білу книгу» про чорні діла 1932-1933 років. І вона була створена. Він був ініціатором книги «Голод-33. Народна книга-меморіал. Тисяча свідчень очевидців», яку упорядковували Володимир Маняк і Лідія Коваленко, і редактором якої була я. Список редакційної колегії на чолі з Борисом Олійником був прибраний з книги уже в останній момент, просто перед друком. Книга довго лежала в типографії, вийшла уже після ГКЧП, я досі не знаю, ким і чому було ухвалено таке рішення. Але достеменно знаю, що саме Борис Олійник був одним з перших, який підняв питання Голодомору на загальносоюзний, європейський, світовий рівень як голова Постійної делегації Верховної Ради України у Парламентській Асамблеї Ради Європи, потім як віце-президент Парламентської Асамблеї Ради Європи.

Уперше я зустріла Бориса Олійника 1974 року на Всесоюзному з’їзді молодих письменників у Москві, куди він привіз молоду і буремну українську делегацію. Світлана Йовенко, Любов Голота, Анатолій Кичинський, Лариса Хоролець, Богдан Сушинський, Наталя Білоцерківець... Це був час українського літературного погрому, Москва намагалася продемонструвати, як дбає про молоді літературні таланти і вгамувати політичні пристрасті. Це було дивовижно, але як не по партійному молодо і чисто, як тріумфально там лунали українські голоси. До мене як львів’янки була особлива увага, навіть нагляд. Кияни могли вільно розмовляти російською, для мене з цим були складнощі і я з ходу потрапила під жорстку провокацію, коли на мене чи не з кулаками під час вечері накинулася група молодиків, проклинаючи українських націоналістів. Я обізвала їх «шовіністами». Заходило на грозу. Мене «відбили» Віктор Астаф’єв і Борис Олійник. Делікатно і жорстко погасили скандал. І не без його благословення я за собою у Львів притягнула Всесоюзний письменницький семінар. Це було свято, коли ми зустрілися з грузинськими, узбецькими, литовськими, білоруськими письменниками, могли пошептатися і проговорити наші проблеми. Потім уже в Києві наші шляхи перепліталися не раз, при редагуванні Шевченківських збірників, довелося редагувати і його книжки. До нього я неодноразово зверталася як редактор «Радянського письменника» по допомогу, коли було потрібно «проштовхнути» через цензуру книжки або когось вставити у видавничий план. Я ніколи не чула від нього відмови. Ні разу він не відступив від своїх обіцянок. А це було вкрай важливо, особливо коли йшлося, наприклад, про першу, після довгої перерви, книжку Івана Дзюби.

Зовсім по-іншому почали складатися наші стосунки, коли з’явився Джеймс Мейс. Сьогодні багато хто скаже, як допомагав Джеймсу чи піклувався про нього. А Борис Ілліч просто вирішував у складних випадках питання з візою, силою свого авторитету виштовхував Джеймса на трибуни міжнародних конференцій, на трибуну Верховної Ради України. Він підтримував Джеймса в усіх його починаннях бо, я це повсякчас відчувала, ніжно його любив. У скорботні дні травня 2004 року, коли Джеймса не стало, Борис Олійник вхопив свого потертого портфелика і обійшов усі йому доступні кабінети, зателефонував на лише йому відомі телефони, щоби вирішити питання поховання Джеймса Мейса на Байковому меморіальному кладовищі. Потім він сам скаже, що це було неможливо, але це йому вдалося, за що йому доземний уклін.

Для мене Борис Олійник — насамперед неперевершений лірик, у силу багатьох обставин ще  «не прочитаний» українською спільнотою. Саме в його поезії я вчуваю отой істинний український поетичний ген, нерв — іронічний, з родзинками гумору, полтавською лукавинкою, споконвічною правдою філософа і сіяча:

Я  все  вам  прощу, побратими 

 і  недруги  вчені,  –

Хай  доля  врожайного  вам 

 надарує  дощу!

Але  не  прощу  і  пилинки

 на  образ  Шевченка

І  зламану  гілку  калини повік 

 не  прощу!

«80 РОКІВ, МІНІМУМ 60 ІЗ ЯКИХ — ЖИТТЯ ПОЕТА»

Iгор ПАВЛЮК, поет, доктор наук із соціальних комунікацій:

— Біографія, фотографія, бібліографія поета в геніально гармонійному, органічно-божественному поєднанні творять легенду, «цілого чоловіка» (в етико-гуманістичній концепції Івана Франка).

Борис Ілліч Олійник — жива легенда і, попри всі психологізми, ідеологізми та інші ізми, чоловік цілий, цільний.

Волею долі і долею волі він фізично дожив сам до себе того, хто, як та ж легенда чи створена ним же пісня, що стала народною, не вмирає серед людей, які мають душу...

Біографія поета характерна для біографій усіх радянських хлопчаків — дітей війни, батьки яких не повернулися з неї. Про це і подальші зовнішні штрихи шляху титулованого класика української літератури написано і сказано чимало — як друзями, так і воріженьками, яких у нього, звичайно, як і в кожної харизматичної особи, особистості, чимало, різнокалібрових.

Нас більше цікавить його внутрішня біографія, як Всевишнього — людська душа...

Попри всі членства у різних комітетах до ЦК КПРС включно, депутатства, лавреатства Борис Ілліч Олійник уже, дякувати Богу, прожив 80 років життя, мінімум 60 із яких — життя поета. І саме цим він усе сказав.

Він поет великого динамічного діапазону — інтервалу значень величини, обсягу свого поетичного і громадського голосу. Можливо, найбільшого діапазону серед українських поетів ХХ століття, адже мало хто з них має стільки титулів та нагород, кого за життя так єлейно і льовко (знову ж улюблене полтавське слово) славили і так хльостко били, критикували за політичні переконання тощо, зраджували, як його.

Ще той же Іван Франко зазначав, що віддав би всі свої вірші, за один, який би став народною піснею. За «Пісню про матір» поетові треба простити все. Хоча за що, врешті, ми — свідки, а не судді на цьому гіркому святі життя — маємо судити ближнього? Бджола скрізь шукає мед, а муха — сміття...

Люблю його почуття гумору, його нібито селянські, мужицькі (за І. Франком), але аристократичні за суттю принципи, які він не лише знає, але яких і дотримується, бо любов це не відчуття, а дія.

Борис Ілліч Олійник — поет дії, який і у великій політиці (за Дж. Байроном з його формулою «поезія політики») бачив, ловив музику, написану святими-грішними словами, — Поезію.

Саме така музика нам зараз потрібна, саме такий... щоби зостатися людьми — якщо не на цьому, то вже в іншому світі, майбутньому...

«ПОЕТ СВОБОДИ ДУХУ І СЛОВА»

Микола ЖУЛИНСЬКИЙ, літературознавець, академік, директор Iнституту літератури ім. Т.Г. Шевченка НАН України:

 — Дебютував Борис Олійник — дитина жорстокої війни поетичною збіркою «Б’ють у крицю ковалі»1962 року, за два роки заявив ще впевненіше другою книжкою «Двадцятий вал». Спраглий на чисте і щире поетичне слово читач радо вслухався в самобутні інтонації його розкутого, сповідального виповідання душевного настрою повоєнного покоління, яке пам’ятало жертовний подвиг батьків, нужденне виборсування з голоду і холоду солдатських удів, згірчене війною дитинство і пізнало на своїй долі справжню ціну миру, кусню хліба і набуттю знань.

Уже у перших поетичних сповідях виразно постає характер Бориса Олійника, який відзначався внутрішньою гідністю, чітким оприлюдненням своєї позиції, прагненням зрозуміти суть суспільних явищ і процесів, принципів світобудови, законів природи, таїну і духовну силу слова.

Поетичний цикл «Сиве сонце моє» є серцевиною невтишимого болю поета, його туги за втраченою матір’ю-солдаткою, його невідмоленої безневинної вини за її гірку вдовину долю, що переростає в тужливий самодокір за невимолене прощення своїх боргів перед матір’ю, родом і народом.

Я тим уже боржник,

що українець зроду... –

цей крилатий вираз Бориса Олійника сконденсував усвідомлення поетом своєї відповідальності за весь той духовний Всесвіт, імення якому Україна. Більше того, його борг поширюється на всю планету, на Всесвіт, оскільки поет уже виступає від імені великого народу, від своєї Вітчизни, за яку він готовий стояти на своєму слові до останку, бо вона для поета — імператив віри і незрадливої любові.

Кожен образ, звукопис, ритмомелодика в Олійниковій поезії органічно підпорядковані вираженню думки і почування, прагненню автора досягти емоційно гармонійного співпереживання з читачем, якого поет розмовно-діалогічною формою спілкування зазиває у свій поетичний світ.

...Вийти на «прямий зв’язок» із читачем, вступити з ним у відвертий діалог — характерна, а в останніх поезіях, опублікованих у поетичних збірниках «Таємна вечеря» (2000), «Стою на землі» (2003), «Пісня про матір» (2004), «Основи» (2005), «У замкненому колі. Із окупаційного зошита» (2007), «Трубить Трубіж» (2012) домінантна риса поетичного мовлення Бориса Олійника. Поет обирає саме таку — діалогічно-полемічну — форму спілкування з читачем, бо переконаний, що в цьому поетичному диспуті швидше народиться істина. Вірніше, це найближча відстань до читацьких почуттів, бо ж саме на співпереживання розраховує поет, виповідаючи свої думки, тривоги і біль.

Драматичний стан душі поета породжує особливо гостру емоційну чутливість образних реагувань на принизливу як із людського, так і з національного боку політичну мімікрію землячків, схильних до ділення кольорів та меж, до чублення, як горобці у просі, готових пхатися світ за очі замість того, щоб вміло хазяйнувати у суверенній... Сатирично-іронічні стріли інвектив Борис Олійник спрямовує на тих, хто в залежності від політичної кон’юнктури готовий до «перевдягання душ», до гризні за булаву, хто не наважується підійти до люстерка і зазирнути у власну душу — боїться впізнати в собі свого ворога. І балада «Сон», і «Інвектива-1» та «Інвектива-2», і «Роздум», і «Диптих з Майдану», і «Таємна вечеря», і низка інших полемічно драматичних поезій звернені до тих, хто може і повинен визволити правду «із окаянних уст», хто здатний усвідомити, якою моральною покарою є згуба пам’яті Роду та озивання всує високого імені Народу.

І зараз, на щасливій висоті творчого довголіття, Борис Олійник натхненно активізує духовні сили, виражає у медитативних інтонаціях високий почуттєвий настрій душі, виводить свої думки і переживання на рівень особливого, емоційного мислення і вразливого на зміни в суспільній атмосфері світосприйняття.

Уроки Тараса Шевченка, що їх повсякчасно поет прагне осягати, допомагають зазирати у «першоджерела характеру рідного народу, в корені його болінь, борінь та сподівань» і слідувати в своїй творчості, в громадській діяльності за ідейно-естетичними дороговказами Великого Кобзаря. В одному із інтерв’ю Борис Олійник так визначає головні уроки від Шевченка: «Прагнення до свободи духу й слова, до рівності, соціальної справедливості, відчуття власного гнізда — Вітчизни, синівську шанобу до предтеч, зрештою потяг до пізнання світу й себе».

На цих шевченківських уроках-заповітах поет стоїть твердо, впевнено, незрушно. Стоїть на своїй землі з вірою в пам’ять роду в оборону рідного народу.

З роси, з води!

«ЗА ЙОГО ПОМИЛКИ Я ЛЮБЛЮ ЙОГО НАВІТЬ БІЛЬШЕ, НІЖ ЗА ПРАВИЛЬНІ ВЧИНКИ»

Дмитро СТУС, письменник, літературознавець, генеральний директор Національного музею Тараса Шевченка, кандидат філологічних наук, син Василя Стуса:

— Мені пощастило в житті — у мене є кілька старших вчителів, людей, думка яких для мене є своєрідним камертоном. Такою людиною завжди був для мене й Борис Олійник.

Борис Ілліч незалежно від своєї іпостасі, чи то як керівник парторганізації Спілки письменників, чи то як заступник голови Ради Національностей Верховної Ради СРСР, завжди залишався порядною людиною. Наскільки мені відомо, завдяки йому кілька десятків людей були врятовані від «посадки». Багатьом письменникам Борис Олійник допоміг «вибити» житло. Сам він цим ніколи не хвалиться.

Коли починався Карабаський конфлікт його як заступника голови Ради Національностей відправили примирювати дві сторони, хоча зробити це було неможливо апріорі. Звісно не вдалося це й Борису Олійнику. Однак унікальним є те, що ні вірмени, ні азербайджани не мали до нього претензій. Він робив все від нього залежне, щоб пом’якшити вияви нелюдськості, які завжди трапляються за таких обставин. Робив прозоро і порядно.

Коли американці збиралися бомбардувати мости в Сербії, серце підказало йому не злякатися і стати в «живому щиті». Там було п’ять-шість чоловік і серед них — Борис Олійник. Я не знаю, чи вистачало б комусь з сучасних політиків мужності зважитись на такий крок. Він же зробив це, хоча тоді цей вчинок навряд чи був популярним.

Коли спонсори, які пообіцяли профінансувати вихід диску «Живий голос Василя Стуса», відмовились від власних слів, своє плече підставив саме Борис Олійник. Пам’ятаю, як розповів йому про це, а він каже: «Ой, Дмитре, мені це так знайомо. Ось я отримав депутатську зарплату — бери».

Борис Олійник абсолютно відкритий до світу. Не можна сказати, що він ніколи не помилявся, але за його помилки я люблю його навіть більше, ніж за правильні вчинки. За жодних обставин він не кидав камінням у спину, ніколи не засуджував історію — завжди намагався її зрозуміти. У всіх непростих ситуаціях, в які ставила його доля, він залишався людиною. Для нинішнього світу це — унікальна здатність.

«ЖИВА ПОЕЗІЯ ПРОТИ ГЛАДКОПИСУ»

Володимир Моренець, літературознавець, доктор філологічних наук, професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», автор книжки «Борис Олійник» (Київ, 1987):

– Борис Олійник увів в українську поезію живу простонародну мову. Цю справу почав ще Малишко, але широким потоком вона рушила саме завдяки Олійнику. Його поезії властиве дивовижне мовне багатство. Вона стоїть на фразеологізмах, ідіомах, прислів’ях, на вирі живого мовлення. Це був протест проти штивного, «дерев’яно-картонного» гладкопису, який у 1960-х заполонив літературу. Натомість Борис Олійник завів туди таке:

«...Наробилася,  находилася,

Натоптала  стільки  доріг,

Що  в  ногах  уже  не  вмістилися,

То  поклала  їх  під  поріг.

І  стоїть  тепер  над  воротами,

І  когось  так  печально  жде:

Може,  хтось-таки...

                                 Ну  хоч  хтось-таки?..

Та  ніхто  до  неї  не  йде.

Під  ворітьми  сусідські  хлопчики

Вибивають  рудий  спориш.

А  їй  хочеться,  як  їй  хочеться

З  хлопчаками  поговорить!

Вона  лагідно  так  їм:

                                 «Драстуйте».

А  вони  пролітають:

                                 «Привіт!»

І  схиляється  сива  ластівка

На  провислому  дроті  літ».

(«Дорога баби Катерини». Уривок з поеми «Дорога»)

Такий підхід дав поезії кисень, підніс її на рівень більшої сугестивності та співучасті з переживаннями читача. Саме це я найбільше ціную у віршах Бориса Олійника.