Маестро Микитка

Днями народному артистові України, професору Донецької державної музичної академії ім. С. Прокоф’єва Тарасу Остаповичу Микитці виповнилося 70 років. У концертному залі філармонії відбувся ювілейний вечір, де прозвучали твори Чайковського, Барвінського, Скорика, Моцарта, а за диригентським пультом стояв маестро Микитка.

Своєю творчістю, розмаїтим талантом Тарас Остапович вписав багато яскравих сторінок в історію Донецького академічного театру опери та балету, в театрально-музичну спадщину України.

Моя перша зустріч з Тарасом Микиткою відбулася восени 1983 року, коли ми у складі делегації Донбасу їздили до Києва на VШ з’їзд Спілки театральних діячів України. Запам’ятався його пристрасний виступ, що пролунав з трибуни з’їзду. Та особливо вразила тоді його зовнішня схожість з іншим Тарасом — Тарасом Шевченком. Високе чисте чоло, виразні розумні очі, які ніби живуть своїм життям, промовляючи до вас з-під густих брів — то серйозно, проникливо, то журливо, то сповнюючись полум’ям натхнення або ж спалахуючи блискавками гніву... Обличчя Тараса Остаповича рідко можна побачити усміхненим, та коли вже на ньому з’являється умішка, яка народжується в куточках очей і ховається десь під вусами, його погляд стає лагідним і привітним. А ще — він тактовний і дотепний співрозмовник, володіє почуттям гумору і рідкісним даром — умінням уважно слухати, проникаючи в саме єство проблеми.

ПОШУКИ НОВИХ ФОРМ ТВОРЧОСТІ

...Початок 90-х років XX сторіччя — йшов третій рік капітального ремонту приміщення Донецького театру опери та балету. Практика оперних театрів довела, що в подібних умовах колективи деградують, і потрібні десятиліття, щоб колектив знову піднявся хоча б до попереднього рівня творчості. Яка ж чудодійна сила допомогла Донецькій опері вижити та піднятися до вищого щаблю майстерності? Це сталося тому, що за кермом тоді стояли дві яскраві талановиті особистості: головний диригент і художній керівник театру Тарас Микитка та директор Валерій Стасевич. Мудрість та далекоглядність у поєднанні з високою майстерністю зробили, здається, неможливе. Тоді я працювала керівником літературної частини театру. Співіснуючи поряд з будівельниками у приміщенні, де проводився капітальний ремонт, колектив театру жив єдиним бажанням — плідно працювати, щоб гідно пережити цей час. Йшли постійні пошуки нових форм творчості.

Зараз ми звикли до того, що симфонічні оркестри оперних театрів виступають на сцені з концертами. Та й тоді я не раз сама була ведучою подібних виступів, тож і сприймала їх як належне. Але розмова під час фестивалю «На батьківщині Сергія Прокоф’єва» з видатним піаністом сучасності Миколою Петровим змусила поглянути на це явище з іншого боку. У бесіді про творчий стан оркестру Донецького театру, з яким піаніст щойно виступив, Микола Арнольдович зауважив, що існує лише три-чотири театральні симфонічні оркестри, котрі ведуть подібну концертну діяльність: Ла Скала, Маріїнського та Большого театрів, Віденської опери. А ще він додав: «Знаєте, як це складно, адже специфіка гри симфонічного оркестру театру — це зовсім інше...»

У Донецькому театрі це складне завдання Микитка почав втілювати в життя ще з 80-х років, успішно виступивши з концертною програмою в Магдебурзі. А в 90-ті — виступи у Дніпропетровську на святкуванні 500-річчя запорозького козацтва, в Донецьку — вечори пам’яті Моцарта, Мусоргського, Чайковського, Верді. І кожен концерт ставав творчою подією!

...Перші гастролі Донецької оперної трупи в Італії в 1993 році. Готуючись до поїздки, працювали щодня по 10 і більше годин. Вистави, репетиції, поновлення репертуару, а паралельно — підготовка до гастролей, вивчення італійської мови... Змінювалися за розкладом в репетиційній залі оркестр, хор, солісти, а за диригентським пультом незмінно лишався маестро Микитка. Чого йому це коштувало — знає лише він сам... Але жодна із запланованих репетицій не була зірвана! Бо в серці головного диригента жила любов до рідного колективу, якому він присвятив 25 років життя і з яким були пов’язані кращі творчі здобутки маестро. Не будь цієї любові й почуття відповідальності, Тарас Остапович міг би, скажімо, на початку 90-х років очолити не один провідний оперний колектив країн СНД, куди його щороку запрошували на гастролі як диригента, і постійно — кликали на роботу... Та у кожного з нас є справа всього життя. Для Микитки головною справою життя стало служіння мистецтву в колективі Донецького театру опери та балету...

ЛЬВІВ — КИЇВ — ДОНЕЦЬК

У Тараса Микитки в місті Стрий Львівської області, де він народився й виріс, жила старенька матуся. І достатньо було побачити ніжні погляди, якими обмінювалися мати й син, запобігливу увагу Тараса Остаповича до Ганни Миколаївни, щоб зрозуміти, що їх єднає повне взаєморозуміння та найтепліші почуття. А любов до музики прийшла до нашого героя ще в дитинстві. Якось, граючись на горищі свого будинку, він знайшов там дві скрипки — одну без струн, а іншу майже нову. І почав хлопчик підбирати мелодії. Ці скрипки належали його двоюрідному братові, родина якого виїхала за кордон. А інструменти лишилися. До речі, ту з них, яка якісно збереглася, свого часу братові подарував батько Тараса. Так Остап Йосипович, якого тоді вже не було в живих, скорегував життя сина. І повела маленького Тараса по життю татова скрипочка.

По закінченню музичної школи Тарас вступив до Львівського музично-педагогічного училища імені Філарета Колесси. В училищі його навчали не лише грі на різних інструментах — скрипці, фортепіано, баяні, а й диригуванню, співу. Юнак із таким успіхом здав державний іспит по вокалу, що йому запропонували вступати в консерваторію на вокальний факультет. Але на той час Тарас Микитка вже вибрав свій шлях у мистецтві — диригування. Професор та ректор Львівської консерваторії Микола Філаретович Колесса подарував музичному світу плеяду відомих диригентів, серед яких і наш ювіляр — Тарас Остапович Микитка.

Творчу трудову діяльність Тарас Микитка розпочав ще в роки навчання у Львівській консерваторії як педагог із диригування, і перші роки роботи у Львівському театрі опери та балету він також поєднував з роботою в оперній студії консерваторії, куди був запрошений як диригент та хормейстер. Там же були здійснені і його перші оперні постановки. Велике значення у творчому становленні диригента мали три роки стажування в Київському державному академічному театрі опери та балету ім. Т. Шевченка під керівництвом народного артиста СРСР С. Турчака. Як асистент головного диригента театру, Микитка брав участь у постановках оперних вистав, працював з оркестром, вокалістами-початківцями та відомими співаками.

Із 1971 року Тарас Микитка продовжив творчість в колективі Донецького театру опери та балету, куди був запрошений на посаду диригента, а у 1976 році очолив театр як головний диригент. За свою творчу діяльність Микитка здійснив постановку понад 40 оперних та балетних вистав як диригент-постановник, а в середині 90-х років він також стає режисером-постановником опер «Чіо-Чіо-сан» та «Богема», які зі вдячністю сприйняли глядачі Донбасу, Італії, Іспанії, Португалії. У численних відгуках на постановки Микитки відзначалися такі риси маестро, як високий професіоналізм, майстерність, індивідуальна яскрава манера, глибоке проникнення й розкриття особливостей партитури кожного музичного твору.

Тарас Остапович шукав свої шляхи в мистецтві. Не випадково Донецький оперний театр 70 — 80-х років з повагою називали творчою лабораторією. Саме у постановці Микитки вперше на донецькій сцені прозвучали «Фаворитка» Доніцетті, «Андре Шеньє» Джордано, «Орфей і Еврідіка» Глюка, «Дівчина з Заходу» Пуччіні, «Моцарт і Сальєрі» Римського-Корсакова, «Незраджена любов» Колодуба та інші. До речі, твори багатьох сучасних українських композиторів, серед яких — Губаренко, Руданський, Колодуб, вперше побачили світло рампи саме на донецькій сцені...

Зберігаються на телебаченні та радіо фондові записи, здійснені з вистав та концертних програм Тараса Микитки. Вони увійшли в «золоту скарбницю» історії музичного мистецтва Донбасу й України. З 1989 року він розпочинає педагогічну діяльність в Донецькій консерваторії, а з 1996 року переходить туди на постійну роботу. Сьогодні професор Т. Микитка веде в Донецькій музичній академії ім. С. Прокоф’єва оперний клас, симфонічний оркестр, і готує нове покоління диригентів. Серед його учнів — лауреати міжнародних та міжрегіональних конкурсів, які презентують донецьку школу вокалу за кордоном. Він зі своїми студентами поставив і з успіхом показав на сцені театру опери «Євгеній Онєгін» Чайковського, «Бал-маскарад» Верді, «Чарівна флейта» та «Дон Жуан» Моцарта, «Богема» Пуччіні, «Запорожець за Дунаєм» Римського-Корсакова.

Як вважає Тарас Микитка, мистецтво має сприяти духовному розвитку нашої держави, виховувати любов до рідної пісні, рідної мови, пробуджувати у молоді свідомість, почуття патріотизму й національної гідності. І він проводить активну роботу з пропаганди української музичної культури. Традиційними в цій програмі стали вечори пам’яті Тараса Шевченка. У них Микитка чарує слухачів глибиною філософської думки, тонким розумінням життєвих колізій та творчості Шевченка, яскравим, переконливим і змістовним виконанням поетичних творів Великого Кобзаря..