Маріанна СаблIна: «Музика має бути хорошою, цікавою, просто справжньою»

Означення «дитячий» у його назві стосується лише віку учасників, тому що за всіма іншими «показниками» — репертуаром, виконавським рівнем, численними перемогами на хорових конкурсах, міжнародним музичним статусом — це абсолютно дорослий, серйозний колектив. Квитки на ювілейний виступ «Щедрика», що відбувся в Колонному залі ім. Лисенка, розійшлися блискавично. Найвимогливіша частина публіки — професорський склад Національної музичної академії України ім. П.Чайковського — слухала, як виконував «Щедрик» твори Миколи Леонтовича, Ave Maria та кантату «Як намалювати птаха» Єфрема Подгайця, п’ятичастинну Missa Brevis Моцарта із здивуванням та сльозами захоплення на очах. Більшу частину концерту «Щедрик» провів разом із Київським камерним оркестром (диригував Віталій Протасов) та солістами Оксаною Нікітюк, Валентиною Матюшенко, Ольгою Чубаревою та Ольгою Табуліною, в той час як художній керівник та головний диригент хору Маріанна Сабліна була за кулісами. Втім, разом із чудовими дітьми саме Маріанна та її мама Ірина Сабліна, яка 1971 року заснувала «Щедрик», були головними героїнями ювілею. В бесіді з «Днем» Маріанна Сабліна розповіла, з чого починався «Щедрик», як хор змінювався потягом сорока років та поділилася «секретами», завдяки яким їй вдається тримати дитячий колектив на високопрофесійному рівні, якого годі досягти й дорослим музикантам.

«ЯК І РАНІШЕ, ВВАЖАЄМОСЯ ХОРОВИМ ГУРТКОМ»

— Маріанно, розкажіть, як ви добираєте дітей до хору «Щедрик». Чи існують якісь вікові обмеження та особливі вимоги до його учасників?

— У нашій роботі немає формальностей. Із одного боку, це погано, але, з іншого, нам ніхто нічого не диктує. Щодо цього ми — дуже «рухливий» колектив. Хочете — вірте, хочете — ні, але правил не існує! Раніше, за радянських часів, на початку кожного навчального року проводили набори по школах. Тепер це неможливо: більшість середніх шкіл перетворилися на «закриті клуби», кожна вважає учнів своєю «власністю». Якщо раніше позашкільна діяльність віталася, то тепер все інакше. Та й батьки, на мою думку, сьогодні не дуже прагнуть навчати дітей музиці. Особисто я в «Щедрику» з дев’яти років, десять років співала, як більшість дітей. Чітких вікових обмежень у нашому колективі немає, це дуже індивідуально. Серед хористів є не лише школярі, а й студенти. Є такі, які приходять лише в неділю, не претендують на участь в активному житті хору, а просто співають для свого задоволення. У нас же формально — самодіяльність.

— Говорять, що в «Щедрик» досить складно потрапити. Але, судячи з вашої розповіді, ситуація є зовсім інакшою...

— Набір дітей — постійний і безперервний процес. Те, що до нас важко потрапити, — легенди! Більше того, ми нікого відразу не відсіваємо, хіба що можемо рекомендувати перейти в підготовчий склад. Є «мовчуни», які починають співати навіть не в перший рік.

— Тобто «Щедрик» не монолітний, ділиться на кілька різних хорів?

— Існує концертний склад, який гастролює. Кількість його учасників варіюється залежно від репертуару, інколи — від умов, що диктуються приймає стороною, що приймає а деколи — просто від кількості місць у автобусі. Для основного та підготовчого складу проводяться окремі репетиції. У підготовчому складі співають ті, хто ще не підходить за віком, — це діти шести-дев’яти років. До основного складу потрапляють, починаючи з восьми років. Є група і для зовсім маленьких, яким по три-чотири роки.

— Окрім хорових репетицій, діти вивчають нотну грамоту, гру на музичних інструментах?

— На відміну від музичних шкіл і музично-хорових студій, поширених в інших країнах, ми існуємо в рамках Палацу дитячої та юнацької творчості Печерського району (колишній Палац піонерів) і по-старому вважаємося «хоровим кружком». Додаткові музичні дисципліни для кружка — це недозволена розкіш. Для них необхідні додаткові класи, час, педагоги й, відповідно, фінансування. Адже від викладача всього можна вимагати, окрім ентузіазму... План репетиції вибудовую в рамках програми, що вивчається, але він досить спонтанний, залежно від складу. Нині заняття в будні стали проблематичними через величезну кількість уроків у середніх школах і підготовок до різноманітних олімпіад. Виходить, що основна репетиція, повноцінна за часом і віддачею, — одна, недільна.

— Чи є серед учасників «Щедрика» діти, які, не знаючи нот, співають просто по слуху?

— Таких дітей більшість! Партії вони вивчають «з голосу» хормейстера, що, як виявилося, є не менш результативним. Я все більше переконуюся в тому, що такий підхід — не зовсім науковий, а, скоріше, «комунікативний» — має свої переваги. У дітей тоді не виникає страху перед складним нотним текстом, їх не сковує думка про змінний розмір, атональну музику, зіставлення далеких тональностей тощо.

Я вважаю, що розучування музичних творів із дітьми бажано починати з основної ідеї, а потім уже займатися деталями. А музична думка — це єдине, що організовує твір, об’єднує всі його складові.

— Багато творів вони співають іноземними мовами, причому цілком осмислено. Як вам удається досягти цього?

— Головне — не акцентувати уваги на складності, краще не говорити: «А зараз ми розучимо японський текст...».

— Але ви самі як розучуєте японський текст?

— Ось це інше питання, але це секрет... На ходу, в живому виконанні все сприймається набагато краще. Іноземні тексти вивчаємо виключно в співі, за фразуванням. Тому ані я, ані жодна дитина не виголосить вам текст музичного твору як вірш, окремо від мелодії.

— Цікаво, а ви говорите з дітьми на репетиціях про сенс музичного твору, його філософію — наприклад, коли співаєте Месу Моцарта незрозумілою для дітей мовою?

— Зараз будь-яка інформація доступна. Вони всі можуть дізнатися про це в Інтернеті! Буває, їх потрібно лише трохи збентежити і сказати довірливо: «Ну, ви ж в курсі справи?» — і цього досить. Із дітьми краще спілкуватися на паритетних засадах, як із колегами. Це зобов’язує їх значно більше, ніж будь-які школярські повчання.

«ПО СУТІ, В КИЄВІ НЕМАЄ ДЕ СПІВАТИ, ТА Й ДОРОГО...»

— У вашому репертуарі зовсім немає звичайних дитячих хорів про слоників і зайчиків?

— Ні, й ніколи не було. Музика має бути хорошою, цікавою, просто справжньою. До речі, «Птиця» Єфрема Подгайця, що відкривала ювілейний концерт, — набагато більш дитяча, ніж все інше, що ми співаємо...

Зараз ми починаємо готуватися до участі в знаменитому фестивалі в Кронбергу, який довгий час очолював Мстислав Ростропович. Я давно мріяла про участь «Щедрика» в цьому музичному форумі. Резидент-оркестр цього фестивалю — «Кремерата Балтика», постійні учасники — Гідон Кремер, Міша Майський, Наталія Гутман, Іван Монігетті, Гаррі Хофман. Окремі програми фестивалю патронує вдова великого віолончеліста Пабло Казальса. Директор фестивалю Раймонд Тренклер почув «Щедрик» чотири роки тому, коли ми на Різдво співали в Кельнському соборі. А в квітні цього року хор виступав у Кронбергу, брав участь у концертах пам’яті М. Ростроповича, після чого ми отримали запрошення на фестиваль. Ми повинні підготувати кілька крупних творів; один із них може написати Гія Канчелі.

— А де вас у перервах між ювілейними концертами можна почути в Києві?

— Так вийшло, що цей сезон ми розпочали ювілейним концертом, а ось у минулому сезоні, окрім сольних виступів, із задоволенням брали участь у кількох філармонічних проектах Колонного залу ім. Лисенка. Це, на жаль, єдиний у нашій столиці зал, що відповідає всім потрібним для хору параметрам. Свого часу ми часто виступали в Лютеранській церкві та Александровському костьолі. Перед гастролями в Римі співали у греко-католицькій церкві святого Василя. Наприклад, у Національному будинку органної та камерної музики співати складно — все гуде... Малий зал консерваторії надто малий. По суті, в Києві ніде співати, та й дорого...

— Маріанно, ви продовжили хормейстерську династію. У якому році Ірина Миколаївна Сабліна передала вам кермо влади «Щедриком»?

— У «Щедрику» я співала з самого його заснування. Працювати хормейстером почала 1978 року, коли перейшла на другий курс музичного училища. Офіційно ж була зарахована в штат, здається, 1982-го. Жодного урочистого «акту передавання» не було. Мама перестала керувати хором, коли 2003 року разом із батьком виїхала на п’ять років працювати в Бонн (батько Маріанни — відомий диригент Роман Кофман, нині керівник Київського камерного оркестру. — Ю. Б.).

«РАДЯНСЬКИЙ ПЕРІОД» МИ ЗАВЕРШИЛИ КРАСИВО — ПОЇЗДКОЮ ДО США»

— На ваш погляд, наскільки сильно змінився хор за сорок років? Чи змінювалося ствлення дітей до «Щедрика» та стилю роботи хормейстера?

— Хор просто дорослішає: нарощується репертуар, з’являється впевненість у собі, розширюється географія гастролей, збільшується кількість перемог. Сьогодні, в порівнянні з минулим, дещо прискорився темп життя колективу, доводиться працювати швидше, продуктивніше та більш «прицільно». У мами ж було більше можливостей спілкуватися з дітьми та з батьками поза репетиціями, займатися загальним розвитком хористів, наприклад, проводити літературні читання. Для нашого покоління «Щедрик» був своєрідним притулком, де ховалися від фальші радянської дійсності.

— Сьогодні хор «Щедрик» досить часто виступає за кордоном. За радянських часів це було неможливо?

— «Радянський період» «Щедрик» завершив дуже красиво — поїздкою до Сполучених Штатів і Гран-прі конкурсу в Канаді 1990 року. Ініціатива запрошення належала керівникові канадського хору, якому потрапила в руки касета з нашим записом. Вони зібрали гроші, вислали запрошення на ім’я «Щедрика» Міністерству культури, але запрошення чомусь передали іншому київському колективові... Поїздка удалася з другої спроби, коли до запрошення «Щедрика» підключився оргкомітет Міжнародного хорового конкурсу в Пауел-Рівер, що під Ванкувером, де, до речі, Україну офіційно представляв більш гідний, на думку властей нашої республіки, хор. Абсурдність ситуації посилилася тим, що одночасно нам було запропоновано представляти мистецтво СРСР на Іграх доброї волі в Сієтлі (разом з театром «Сучасник», Квартетом ім. Бородіна). Ось такою була перша з чотирьох поїздок хору на цей континент. До того часу ми за кордон не їздили, зате в нашому розпорядженні був весь Радянський Союз, що було не менш цікаво. Ми виїжджали з концертами щороку, встигли побачити країни Прибалтики, Грузію, Вірменію, Азербайджан, Білорусь, Росію, Молдову. Тоді організувати гастролі було набагато простіше, ніж сьогодні, тому що існувала розгалужена система хорових товариств і профспілок.

Декілька років тому ми вирішили відновити досвід поїздок. Із компанією «УГМК» провели «Українські музичні сезони хору «Щедрик»: побували в Запоріжжі, Горлівці, Стаханові, Львові, Харкові... Було дуже цікаво! Коли їдеш на Захід, приблизно уявляєш, чого можна чекати, а тут — сюрприз за сюрпризом. Холодні номери готелів і залів можуть поєднуватися з гарячим прийомом обізнаної, грамотної публіки. В українських містах ще збереглися пристойні зали та прекрасні музеї. Для дітей ці поїздки були дуже корисними.

— Маріанно, а ви погоджуєтеся на корпоративні виступи хору?

— Для загального духу «Щедрика» це, звісно, неприйнятно. Але колеги мене переконали, й ми вирішили просто не йти на компроміси. Якщо до нас телефонують і просять заспівати «Пісню про мамонтеня», то ми цього не робимо. Але якщо людям цікавий наш основний репертуар, то чому б і ні? А участь у корпоративній різдвяній програмі для спонсорів компанії Deutsche Welle до того ж стала прекрасною рекламою хору: ми отримали запрошення до участі в престижному фестивалі «Бетховенфест».