«Марічка» з Карпат

Уже минуло майже 50 років із того часу, як жив на Буковині й працював хоровим диригентом, блискуче грав на акордеоні, писав пісні талановитий музика Степан Сабадаш. Знали його дуже добре, особливо молодь, бо керував він оркестром, який грав на танцях. Тоді дискотек не було навіть у найсміливіших фантазіях, тож юнаки й дівчата танцювали вальси, танго, фокстроти й мазурки під живу музику. І взяти квиток у Будинок офіцерів, «до Сабадаша», було складно й престижно. Чернівцями навіть ходила легенда про те, що Степан Олексійович своїм мистецтвом акордеоніста навіть підкорив румунську королеву, яка запропонувала юнакові переїхати до Бухареста (Буковина тоді входила до складу Румунії), щоб слухати його гру. Однак музикант відмовився. Насправді це зовсім не легенда, а факт біографії Степана Сабадаша...

Уже з раннього дитинства він відчував такий потяг до музики, що вирішив самотужки зробити собі скрипку. Усе вийшло, але ж струни були зі звичайного дроту й скрипка не видавала потрібних звуків. Але допоміг дядько, знайшов хлопчині вчителя. Той взявся за Степана, поправив скрипку. Розпочалося музичне життя. Батьки ж — працьовиті буковинські селяни, зовсім не переймалися синовими музичними клопотами, їм більше потрібна була його допомога по господарству, в полі. Гра на скрипці ще менше задоволення приносила сусідам, бо хлопець сідав за хатою й виконував якнайретельніше задані вчителем вправи. А вони ще були мало схожі на справжню музику... Та зрештою дорослі зрозуміли, що для Степана музика важливіша за все. Вчився він успішно й швидко опанував різні інструменти, отож невдовзі його почали запрошувати грати в дорослі весільні оркестри.

Згодом С. Сабадаш вступив до Чернівецької консерваторії (була така в Чернівцях перед Другою світовою війною) і переміг на одному з музичних конкурсів, де й почула його гру королева Румунії... Румуни втекли з Буковини в 1944- му, тоді ж погнали й німців. Степан Сабадаш почав працювати в оркестрі Чернівецького обласного театру, диригувати робітничим хором трикотажної фабрики, грати на танцях у Будинку офіцерів та писати пісні. До його зоряної години було ще далеко.

У 1955 році обласний Будинок народної творчості оголосив конкурс на кращу музику до вірша «Марічка», який написав студент Чернівецького медичного інституту Михайло Ткач. Вирішив узяти участь у цьому конкурсі й Степан Сабадаш — вірш припав йому до серця. Історію створення «Марічки» не раз розповідав сам поет у своїх інтерв’ю. Та пощастило почути її з уст героїні — Марії Федорівни Кисилиці, яка й нині мешкає в селищі Путила Чернівецької області.

Марічці було 18 років, вона працювала в районній лікарні на кухні. Улітку 1954 року на практику приїхали студенти Чернівецького медінституту. З житлом у Путилі було доволі складно, і головний лікар поселив юнаків у лікарні й там же дозволив харчуватися. Юнаки мали добрий апетит, а на свіжому карпатському повітрі їсти хотілося ще більше, от і вирішили знайти підхід до кухарів у досить оригінальний спосіб: доручили Михайлові Ткачу попрацювати «для загального добра» — написати вірш-посвяту красуні Марічці. Звичайно ж, Марічка про цю змову й не здогадувалася, а що була чесною й порядною людиною, то й так хлопців годувала добре. У стосунках була дуже стриманою, на приїжджих не заглядалася, адже мала нареченого — гарного й працьовитого юнака. Сам поет, написавши вірша, також не поспішав дарувати його дівчині. Він зачекав до свята виходу на полонину й там зі святкової сцени прочитав вірш, вказавши адресата.

Марія Федорівна згадує, що коли почула своє ім’я, мало не спаленіла від сорому й страху: адже невідомо, що скаже цей студент! Як тоді батькам і людям в очі дивитися? Та коли почула перш рядки:
«В’ється наче змійка,
неспокійна річка,
Тулиться близенько
до підніжжя гір.
А на тому боці
там живе Марічка
В хаті, що сховалась
у зелений бір», — їй стало приємно, що це — про неї.

Відтоді минуло п’ять десятиліть, але коли чує по радіо чи телебаченню пісню «Марічка», завжди згадує той день. Земляки Марії Федорівни також пам’ятають, про кого ця пісня й, почувши її, телефонують і запитують: «Ти слухаєш свою пісню, Марічко?»

Пісня народилася не відразу. Коли Михайло Ткач повернувся з практики до Чернівців, він відніс вірш в обласний будинок народної творчості. І було оголошено конкурс на кращу музику до нього. Майже 40 самодіяльних композиторів надіслали свої твори. Переміг Степан Сабадаш. Коли щасливий автор приніс пісню в обласну філармонію, її відмовилися включити до репертуару — бо «слабенька». Однак цій пісні судилася щаслива доля, бо ноти побачила керівник Буковинського ансамблю пісні й танцю Алла Серебрі. І підготувала з хоровим колективом. А згодом «Марічку» вподобав тоді заслужений артист України Дмитро Гнатюк. Саме в його виконанні ця пісня стала відомою далеко за межами України.

У 1961 році Степан Сабадаш, працюючи в Палаці культури працівників легкої промисловості, створив вокальний ансамбль «Марічка», який існує й до сьогодні. Пісня стала візитiвкою колективу, а її мелодія є позивними радіо «Буковина». Та несправедливо й сумно було б зводити творчість Степана Олексійовича Сабадаша до однієї пісні. Адже на вершини популярності злітали його «Пісня з полонини» на вірші Олени Пономаренко, пісня «Очі волошкові» на вірші Бориса Демківа. Зате справедливо вважати, що саме «Марічка» стала поштовхом до створення оригінальних ліричних пісень іншими талановитими композиторами Буковини. Усього через кілька років після «Марічки» світ завоювала «Черемшина» Василя Михайлика, яка 1964 року була визнана однією з найпопулярніших у світі, її перекладали різними мовами, навіть японською.

А «Марічка» не забута й сьогодні. І навіть вирази з цієї пісні стали крилатими. Не раз доводилося чути звертання до дівчини «чарівна Марічко!» або жартівливу характеристику красуні «а як усміхнеться, ще й спідлоба гляне — хоч скачи у воду, кажуть парубки»... Легка й ніжна мелодія пісні, чудові слова знаходять відгук у серцях людей.