«Марії» — «Бути...»
За доброю традицією київська осінь асоціюється не лише із відкриттям театрального сезону у нашій столиці, а й проведенням Мiжнародного фестивалю моновистав актрис «Марія», присвяченого уславленій українській примі Марії Заньковецькій. Уже четвертий рік поспіль натхненником і художнім керівником цього проекту є відома артистка Лариса Кадирова.
Цього року програма фестивалю, як завжди, була насиченою та багатогранною — фотовиставка «Актриса», екскурсія до Музею імені Марії Заньковецької, майстер-класи, вистави, представлені актрисами із різних куточків світу і, звичайно, численні зустрічі друзів, колег, однодумців, а також багато приємних слів та «Золота Марія» — на згадку про театральне свято.
Розпочався фестиваль моновиставою «Бути...» у постановці вірменського режисера Акопа Казанчяна, який одночасно є і автором тексту. Вистава може сприйматися як органічне продовження теми «жінка-актриса», що, звичайно, є лейтмотивом фестивалю (згадаємо Сару Бернар, яка «відкрила» минулорічну «Марію»).
Цього ж разу Лариса Кадирова ознайомила глядачів iз неперевершеною вірменською актрисою Сірануйш, яку, можливо, не всі знають в Україні, проте її акторська праця займає окрему сторінку в історії вірменського театру. Вистава не даремно має назву «Бути...», адже саме це слово є першим у відомому монолозі Гамлета, котрий має вирішити складне філософське питання і тим самим не тільки розставити всі крапки над «і» у власному житті, але й з’ясувати: чого варта людина у цьому світі... Бути — наважитися, бути — боротися, бути — брати активну участь у розвитку історії. Врешті, для Сірануйш це «бути» означає — взяти на себе відповідальність зіграти Гамлета, незважаючи на те, що в її успіх протягом тривалого часу не вірили ані критики, ані глядачі. Проте, незважаючи на іронію та скептичне ставлення деяких до Сірануйш, їй це вдалося: будучи у розквіті професійних сил, вона дала світовому театру нового Гамлета, який вражав, захоплював, активізував почуття та розум.
Сценічний успіх Сірануйш у ролі Гамлета може викликати безліч асоціацій: і з неперевершеною Сарою Бернар, яка також «поріднилася» із Гамлетом, і, до певної міри, натякати на метаморфозу шекспірівської чоловічої традиції, за якою, як відомо, усі жіночі ролі виконувалися чоловіками. І це сприймається як своєрідний маніфест жінці-особистості, жінці-актрисі... Про сильну особистість, велику актрису, врешті, нового Гамлета, ми дізнаємося із монологу прибиральниці, яка, за умовним сюжетом вистави, працювала у театрі в роки зоряного часу Сірануйш. Своєрідною увертюрою до її розповіді є звична картинка: літня вже людина підмітає підлогу та згадує минулі роки. У цій, здається, невибагливій мізансцені є прихована суть, щось суцільно театральне. Виникає запитання: що залишається після... видовища, слави, успіху, овацій і театральних урочистостей, незабутніх історій? Про це знають лише театральні стіни i ті, хто ніколи не отримував оплесків, не брав безпосередньої участі у подіях минулого, але залишається в театрально-життєвому «епілозі»: стара люстра у «Привиді Опери» Вебера, або жінка, яка, підмітаючи пiдлогу, знайшла маленьке серце у «Стійкому олов’яному солдатику» Андерсена. У виставі «Бути» цим свідком є саме Прибиральниця: розповідаючи історію Сірануйш, вона постійно зазирає у старе велике дзеркало на трюмо, неначе сподіваючись, що з нього вийде велика актриса, продовжуючи жити — сценою, поезією душі, врешті, Гамлетом. Емоційна лінiя героїні, створена Ларисою Кадировою, коливається, немов маятник, а психологічна напруга зростає з кожною новою реплікою — то щастя успіху, то біль втрат i невдач. Немов своєрідний рефрен у моновиставі звучить «Не вірили!» (передусім, у її Гамлета), проте воно вмить переривається дієсловом «Змогла», фіксуючись на найславетніших хвилинах професійного життя. Отже, у глядача не виникає сумніву з приводу того, що всi шекспірівські протиріччя переростають в єдине — «Бути»!
Прибиральниця, пригадуючи несправедливе ставлення до актриси, зображує оточуючий світ, як суцільну суперечку двох полюсів — комедії та трагедії, граючись театральними масками, які ілюструють усе наше життя: у будь- якій трагедії надається шанс для прориву й, натомість, комічне може мати і гостро драматичний відтінок. Сценічний простір дещо нагадує театральну гримерну, у якій оселилася вічність. Адже проходять роки, і навіть велика актриса втрачає сили, славу, врешті, й саме життя. Залишається лише пам’ять про неї й... «тиша».
