Меандр завдовжки в спогад
Важко бути консерватором і водночас щиро віддавати себе «актуальному мистецтву». Втім, Юлія ніколи й не була консерватором. Вона — поет ефемерного, невимовного. Тож не дивуєшся, коли знаходиш в її майстерні том Пруста в химерному виданні 20-х років. Як і тому, що майстерня ця (де вона часом влаштовує свої виставки) — не деінде, не на Троєщині чи Святошині, а в серці Подолу — між Могилянкою та колишньою (знову спогад!) майстернею діда-коваля. Тож коли пару місяців тому на Рейтарській вигулькнула галерея мистецтв «Art East», з нетинькованими грубоцегляними стінами (одному відомому поету-авангардисту вони, щоправда, нагадали імпортний бар — та асоціація ця вельми суб'єктивна), сумнівів бути не могло: колись тут з'являться твори Лазаревської.
Виставка й не забарилася, здобувши суто Юліну назву — «Меандр». Ех, за що я люблю Київ, так це за його «святу простоту» — тут як не «Самватас», так «Діалоги з Безкінечністю», як не «Пантагрюель», так «Меандр». Але тут випадок, коли краще не скажеш: меандр — приручена спіраль, карта-схема «вічного повернення». Знову спогад — в одинадцяти полотнах-фотографіях — ігри та життя («труди і дні» — це попереду) двох дівчаток-близнючок. Спогад, промодульований, за висловом авторки, «колірним слухом». Старе фото, збільшуючись у розмірах, програє у чіткості, але виграє у настрої. Зблякла зернистість тіней — це гомін Часу, помножений на пристрасність Спогаду.
Близнюківство — один із лейтмотивів творчості Лазаревської, що нерідко переплітається з іншими темами й образами. Все — «родом з дитинства». Адже й перша лялька художниці була одна на двох, на пару з сестрою (а другу свою іграшку — великого гумового слона, котрого їй подарували опісля «проколу вух», вона згодом «згадала» у своєму керамічному творі «Сектор 49»). Тому мрія дівчинки, що змалку мало гралася ляльками, в дорослому віці сублімувалася в керамічному доробку, серії хворобливо-сонних ляльок (вони представлені в окремій шафі в експозиції «Art East»). «Лялька-сестра, дитя, друга половина... ближча за матір, величезна, виконує всі бажання і водночас може бути покарана» (з буклету виставки 1995 р. «Друга половина, або Привіт Тонету»). Невитравне відчуття власного близнюківства, схожості/несхожості двох споріднених грудок плоті — дзеркально відбилося в модифікаціях ляльок, що так само схожі/несхожі між собою, хоч і натякають на «серійність». Неспроста ж назвав київський прозаїк Веле Штилвелд виставку — «подвоєнням ностальгій»: фотоживопис на стінах був «продубльований», «проблизнюкований» ще й авторським відеофільмом Юлії, звісно ж, під назвою «Меандр» (там переважала тема перетворень).
Втім, усі аналогії кульгають. І мотивів у Лазаревської не два, а щонайменше — двічі по два: окрім Ляльки — Мушля, Птах, Яйце-райце. І діапазон її творчих зацікавлень непересічний: музика, кіно, скульптура, малярство, фото. Отже, лабіринт нинішнього «Меандра» — це лише короткий відрізок її парадоксального світу.
