Месник ще в тумані

Це постановка Євгена Мерзлякова за однойменною п’єсою Моріса Панича.

Нагадаємо, ще у вересні газета «День» анонсувала цю виставу, щоправда, під іншою назвою — «Вийшов месник із туману...», що виявилась, так би мовити, лише робочим варіантом. У тій назві була певна інтрига й разом з тим — чарівна приблизність... 

Може, саме така назва пасувала б щойно показаній виставі — бо своєрідної приблизності тут вистачає. Здається,  режисер (принаймні, поки що) до кінця остаточно не визначився зі способом існування акторів на сцені. А той спосіб існування, який тут бачимо, не дуже в’яжеться з природою п’єси. Зовнішня канва цієї чорної комедії така: небіж приїздить до помираючої тітки, щоб отримати спадщину, а отримує несподівано дещо зовсім інше. Це — видима частина айсберга. А в невидимій частині — безодня самотності й абсурдності людського існування.

Отже, п’єса, за всіма ознаками — абсурдистська. А тим часом вистава (знову таки — принаймні поки що) старанно й послідовно грається якраз у цілком реалістичному, навіть побутовому ключі. Чого лиш варте добре обжите ліжко в центрі сцени — цьому ліжку віриш, воно «як справжнє». Акторам теж віриш, вони дивовижно природні й переконливі:  Тамара Плашенко (Грейс) і Костянтин Темляк (Кемп). Сам Станіславський не наважився б сказати їм «Не вірю» !

Одначе, в цій виставі чомусь не довіряєш саме її добросовісній достовірності. Бо чи не в оцій достовірності криється те, що перешкоджає і театрові, й публіці прорватися до глибшого, а не позірного смислу.

Ось один лиш приклад: хтось із персонажів береться рукою за оголений електропровід. Персонажа трясе від удару струмом, у нас на очах. Зрештою, все як у житті. Ніхто не скаже, що так не буває. Але  п’єса все таки не про техніку безпеки при експлуатації побутових електроприладів, а про ту тисячовольтну енергію, що схована в самій людині й здатна привести людство до самознищення...

Наступні покази вистави «Спостерігач»  відбудеться 13 і 14 листопада.