Метушлива любов

Повнометражний дебют київського режисера Антоніо ЛУКІЧА «Мої думки тихі» став справжньою сенсацією останнього Одеського міжнародного кінофестивалю. До того картину відзначили спеціальним призом журі конкурсу «На Схід від Заходу» на Карловарському фестивалі (Чехія). В Одесі ж фільм здобув приз ФІПРЕСІ та національний Гран-прі за підсумками глядацького голосування.

«Мої думки тихі» — про 25-річного композитора й звукорежисера Вадима (Андрій ЛІДАГОВСЬКИЙ), який, будучи доволі асоціальним, не маючи певної роботи, намагається емігрувати до Канади. Для цього на замовлення заможного діаспорного бізнесмена, який запускає комп’ютерну гру «Ноїв ковчег», треба записати голоси закарпатських тварин, а головне, спів рідкісної птахи — рахівського крижня, або крижня метушливого. Проте в хід експедиції раптом втручається мати героя (відома українська акторка Ірма ВІТОВСЬКА, відзначена в Одесі «Золотим Дюком» за найкращу жіночу роль).

Це комедія — причому гомерично смішна, що в нашому кіні майже сенсація. Герой із незмінно серйозним обличчям весь час або провокує кумедні ситуації, або вляпується в них, інколи в буквальному сенсі, ледь не втопившись у болоті. Мати одержима опікою над цим непутящим генієм на межі Едіпового комплексу, але сама кумедна у намаганнях облаштувати своє та його щастя. Паралельно розвивається сюжет із голосами тварин та казковим крижнем, довкола якого Лукіч вибудовує цілу міфологію, підкріплюючи її дотепно сфальсифікованою кінохронікою про радянських і німецьких науковців. Не менше дістається різного роду традиціям, у тому числі релігійним: режисер не схильний до антихристиянської сатири, проте за можливості пускає шпильки в тому напрямі.

Врешті-решт, скидається, що не так важливо те, чи запише Вадим того птаха, як те, чи зрозуміє він, що крижень метушливий    — вічно тривожна істота — це і є його недолуга й безмежно любляча мати. І, почасти, він сам.

Отже, людське й тваринне, релігійне та комічне, материне й синовнє: вийшла робота і смішна, і не поверхова. Гідна будь-яких нагород.

Прокат комедії «Мої думки тихі» починається 16 січня.

«Я ДИВЛЮСЯ НА ТЕ, ЯК ЛЮДИ МОВЧАТЬ»

ШКОЛА

— Антоніо, то як для вас почалося кіно?

— Досить класично: з кіноосвіти. І всім раджу починати так.

— Але довкола нас багато режисерів-самоуків. Є думка, що формальна освіта може й нівелювати талант.

— Так сталося, що моє улюблене кіно якраз зроблене авторами, які цю освіту мають. Хоча, звісно, хороші самоуки теж є. Пол Томас АНДЕРСОН (відомий американський режисер. — Д.Д.), наприклад, або наш Павло ОСТРІКОВ (талановитий український молодий режисер. — Д.Д.). Але я таки пішов класичним шляхом. Потрібно було кудись іти вчитися. Батьки скерували мене в кіноосвіту. Один рік я провчився в майстерні Романа ШИРМАНА в Університеті культури, потім кинув і поступив на перший курс в Національний університет імені Карпенка-Карого на режисуру. Там був дешевший контракт і сприятливіші умови для життя в гуртожитку.

— Це все зрозуміло, але коли стався усвідомлений вибір на користь саме режисури?

— Відверто, я спочатку хотів стати журналістом. Але мені сказали, що професія режисера більш об’ємна, прибуткова, сприятливіша моєму темпераменту та тим організаційним талантам, які я проявив ще у школі. 

— Якого роду ці таланти були?

— У десятому класі я проявляв схильність до бізнесу. Ми скуповували речі в секонд-хенді, фотографували їх і продавали через інтернет. Тоді це не було так популярно, як зараз.

— А суто глядацьке захоплення кінематографом обов’язкове в режисерській роботі?

— Коли я приїхав до Києва, то не знав навіть, хто такі Федеріко ФЕЛЛІНІ і Майкл БЕЙ (успішний голлівудський режисер. — Д.Д.) — їхні імена я вперше почув, стоячи в черзі на подачу документів. До того думав, що «Фелліні» — це назва ужгородської піцерії. Але за рік сильно надолужив і знав уже набагато більше — від Стенлі КУБРІКА до Вітторіо Де СІКИ. Надолуженню насправді сильно сприяв контракт — хотілося відпрацювати кожну гривню, яку за мою освіту сплатила мама, тому вчився на «відмінно».

— І чого саме ви навчилися?

— Власне Ширман намагався нас привчити знімати щось, як би це точніше сказати, неспекулятивне, легеньке. На першій лекції він заборонив нам лізти, поки ми ще молоді, в хоспіси, знімати кіно про безпритульних... Підказував, що глибокі теми часто можуть ховатися там, де їх на перший погляд не видно. Через щось просте розповідати цікаві речі, бажано з гумором. Навіть натякав, що «фільм із гумором» має більше шансів отримати хорошу оцінку, ніж «без гумору». Коли потім я опинився в майстерні Володимира Оселедчика, то вже стикнувся з іншою системою освіти, я називаю її «європейською» або «демократичною». Володимир Давидович намагався в кожному з нас розгледіти те, що подобається саме нам, і якось це виховати, зростити. Звісно, на перших курсах мені по інерції подобалися «фільми з гумором», і дякуючи Оселедчику в ці фільми методично додавалися серйозні теми. Так на стику двох майстерень в мене різався власний голос.   

ІСТОРІЇ

— Як з’явилася ідея картини «Мої думки тихі»?

— Я тоді вже рік як не вчився й намагався прислухатися до того, що мені підкаже саме життя. Нормально ніде не працював, робив якісь реклами, щось у когось монтував. Один мій друг, звукорежисер, розповів історію, як вони з батьком подорожували Черкащиною, записуючи голоси тварин. Мали таке незвичне замовлення. Я зрозумів, що це гарна основа для сценарію, але комедійних ситуацій з тваринами буде замало. Тому почав розробляти драматичну складову. В мене дефіцитне спілкування з батьками, тому я придумав такий привід, щоб мої герої побули трошки часу разом, провокуючи корівок на звуки, поговорили про сенс життя.

— Я помітив, що у всіх ваших фільмах мотив родини дуже помітний.

— Тема родини взагалі зараз контекстна. Ми живемо в світі, де зовнішнє грає набагато меншу роль, аніж внутрішнє. Суспільство повністю втратило залишки відповідальності за виховання майбутніх поколінь, тому відбувається збагачення інтер’єрів, а до екстер’єрів усім байдуже... Ще коли я мислив себе режисером документального кіна і шукав теми, Оселедчик мені порадив: «Зніми обов’язково про своїх. Про бабусю, дідуся. Бо потім не зможеш і будеш шкодувати». Це була вагома порада, адже зараз вже немає 90% «касту», який мені вдалося зняти в «Рибах озера Байкал». Так, я передивляюся цей фільм із нелегким серцем. Але і з безмежною вдячністю Володимиру Давидовичу. Зараз можу зняти будь-що, але тих людей — ні. Вони вже пішли. Тож наскрізна тема творчості на цьому етапі — натура, що відходить.

Ще я часто думаю про те, як людина втрачає керування власним життям. Тобто деякі мої фільми про героїв, які чомусь починають жити нав’язаним життям. Чи це мама, чи це суспільство, яке вигадує, хто ти і під яким порядковим номером народився та як тебе мають звати. Чи обставини, в яких герой відпускає залишки зчеплення з тим, що, як він думав, є його шляхом...

— У «Рибах», хоч це лише перший, пробний фільм, уже відчувається впевнена режисерська рука.

— Це радше курсовий фільм. Етапний. Так, на третьому курсі я був набагато впевненіший, аніж зараз.

— Ще один ваш мотив — церква, релігія. Ставлення до них, як мені здалося, у вас доволі іронічне.

— Без цієї теми неможливо. Для мене в житті без віри немає сенсу. Ми часто шукаємо те, чого нам бракує. Може, якось підсвідомо намагаюся до цього прийти, але тим способом, яким я бачу, — не дуже комфортним, навіть конфліктним. Іронія на релігійну тему добре корелює з висловом Бунюеля «Дякувати Богу, що я все ще атеїст».

— До речі, фінал «Думок...» мене здивував: герой весь фільм кпинив з релігійності, а наприкінці прийшов у церкву.

— Мені здається, що в Бога для кожного з нас своя мова. Для когось це дощ на стадіоні, для когось — цунамі посеред океану, для когось — труби, що потекли вдома, або пір’я, яке стирчить з пуховика. Але Він спілкується з кожним із нас як може, як уміє. Іноді мені здається, що я розумію Його саме через такі деталі, може, дурнуваті трошки, але наш герой якимось таким смішним чином, може, до Бога й прийшов, хто знає?

— У вас також присутня біологія як важливий компонент сюжетів, але це не біологія як наука, а біологія як пригода. То персонаж у «Манчестері» хоче поїхати в Канаду вивчати «пушну форель», то в «Думках моїх тихих» тривають пошуки крижня метушливого. Звідки у вас це?

— Мені просто здаються комічними наукові назви цих тварин. Дуже промовисті, вони часто невипадкові — адже свою назву тварина отримує шляхом багаторічних адаптацій і змін поведінки. Підлаштовуючись під клімат, мисливця, хижака, тварина обростає хутром, у неї видовжуються ноги... «Крижня метушливого» ми змальовували з Андрія, і його пошуки для нього — це спроби знайти самого себе, і як наслідок — зрозуміти, хто він є? Чи він дорослий? Чи він малий? Чи хоче жити в Канаді, чи ні? Оця метушливість, як на мене, головна ознака його характеру. І не тільки його — мого теж.

— Ви охоче вдаєтеся до такого прийому, як стилізація під документальне кіно. Що це вам дає?

— Документалістика — це найсуб’єктивніший вид мистецтва. І що таке правда? Це для мене значне питання. Це просто прийом, інструментарій, коли ти бачиш синхрон із головою, що говорить: це правда чи ні? Мені дуже легко зімітувати документалістику, тому так.

— Деякі режисери навіть кажуть, що документалістики як такої не існує.

— Чим сильніший автор, тим менше його фільм «документальний». Взагалі «Думки» — це підсумок усього, чого я навчився під час студентства. Тому там потроху від кожної з моїх стрічок. А це й документальне кіно, й мокьюментарі (стилізація ігрового кіна під неігрове. — Д.Д.). Таке щось дуже блокнотне, що я записував протягом шести років. Спочатку спостереження, потім сцени, потім якісь замальовки, ескізи, а потім уже сюжет. Це мій підхід до драматургії, і він грає зі мною як добру гру, так і погану.

— Чому погану?

— Бо на монтажі нам дуже бракувало цілісності, чогось одного конкретного, довелося багато викидати.

РЕМЕСЛО          

— Що таке режисура для вас?

— Спостережливість і любов до людей, перепрошую за пафос. Необов’язково це мають бути милі комфортні фільми, але я хочу бачити, що режисер заодно з героями, що він, умовно кажучи, один із них. Що він страждає разом із ними, радіє разом із ними. Пасивне споглядання — ні. Активне співпереживання — так. Це вже його вибір — показувати героїв зсередини ситуації стрибаючою камерою чи ззовні, відсторонено, але я зрозумію, незалежно від способу зйомки, що режисер «з одного села» з тими людьми, про яких він розповідає. Мілош ФОРМАН, Емір КУСТУРИЦЯ... Це можуть бути й доволі страшні фільми. Наприклад, Тод СОЛОНДЗ (американський незалежний режисер, автор чорних комедій і трагікомедій. — Д.Д.) торкається дуже неоднозначних тем, але я бачу, що його герої йому симпатичні. Або Мартін МАКДОНА (британо-ірландський режисер. — Д.Д.). Герої його фільмів бувають останніми мерзотниками, можуть ненавидіти світ, і він сам може його ненавидіти, але робить це так, що розумієш, що в цього режисера велике серце й він таким чином зізнається в любові до людства...

Є, з другого боку, режисери, які спускаються в низи, видобувають там тему і повертаються до великих фестивалів і добрих грошей. Наприклад, брати ДАРДЕНН (дует бельгійських авторів соціального кіна, відзначений багатьма нагородами. — Д.Д.). Не відчуваю з ними жодного зв’язку. Бачу, як вони видобувають теми, констатують факти й події, а потім повертаються до свого комфортного Льєжа. Я люблю і поважаю, коли в режисера те, що він розповідає, органічно тому, що він за людина. Є дуже оптимістичні режисери, посміхаються, хайпують, насолоджуються життям, а в їхніх фільмах гинуть люди, тварини, плачуть діти... Це спекулянти, й не більше. Якщо я це відчуваю, мені гидко. 

— Якщо казати про ваших героїв, то вони, за великим рахунком, невдахи, необлаштовані в житті. Тому ваші фільми смішні, але у своїй суті є сумними, як на мене.

— Це моє власне відчуття глибини реальності. Світ дуже рідко має конкретно одну фарбу — сумну або радісну. Мені зараз 27 років, і так сталося, я вже багато чого бачив. Дійсно, нечасто щось було одним кольором чи однією емоцією. У всьому є підтекст.

— Здається, найкращі комедії виходять із доволі сумних сюжетів.

— Люблю з цього приводу цитувати Їржи МЕНЦЕЛЯ (один із лідерів чеської «нової хвилі» 1960-х, лауреат «Оскара» за «Поїзди під пильним спостереженням», 1966. — Д.Д.), який сказав: «Знімати комедію — це вам не жарти жартувати». Він доволі-таки сумний. А ще радикальний. На майстер-класі в Одесі він сказав, що фільми Антоніоні неможливо дивитися більше, ніж сім хвилин. У залі піднявся гул суто нашого поетичного невдоволення. В чомусь я з ним згоден, але це просто полярно інакший тип кіна. Так, треба робити величезне зусилля, аби подивитися фільм Антоніоні, й іноді це зусилля того вартує... Іноді ти дивишся «Блоу Ап».

АКТОРИ

— Чим такий гарний Андрій Лідаговський?

— Як колись про нього написали, він дуже швидко робить глядача своїм. З точністю до 99% передає мій задум. І він — сподіваюся, це помітно — завжди спілкується підтекстами. Для мене зовсім не було проблемою адаптувати його, російськомовного актора, до української. Бо він не спілкується жодною з мов. Це якась його мова — мова Андрія. Мова підтексту, паузи, прихованого конфлікту.

— А які актори вам взагалі потрібні?

— Це власне і є один із критеріїв. Я дивлюся на те, як люди мовчать. Ті актори, які для мене в паузі були переконливі, одразу ж попадали в список кандидатів. Не думаю, що це аж так унікально, всі цього шукають, просто в когось виходить, у когось ні. Якась дрібниця може розповісти про людину набагато більше, аніж величезний сюжет. Одного разу я бачив, як в ужгородській маршрутці бабуся замість 4 гривень за проїзд поклала 1 гривню, одну цукерку «Барбарис», один «Дюшес» і одні «Рачки». І ці цукерки мені розповіли про неї дуже багато. Може, колись використаю це в кіні.

— У вас усе йде в роботу?

— Все, що я встигаю або запам’ятати, або записати.

І ФУТБОЛ

— Яке кіно зараз потрібно Україні?

— Країноформуюче. Зі впевненою й органічною українською мовою. Потрібне кіно з героєм. І це нагальне питання — хто є героєм тут і зараз? Я інколи жартую, що ми знімали «Думки...» для того, щоб збільшити потік туристів на Закарпаття. Хотілося порушити очікування іноземців від того, що вони хотіли би бачити тут. Хотілося показати, що в світі цього трешу, яким їх звично розважають, є щось красиве... Роздивитися Бога в купі сміття, вибачте.

— Що далі? Які плани маєте?

— Думав знімати спортивну драму про першу українську олімпійську чемпіонку Оксану БАЮЛ, але так і не зміг до неї достукатися. Я у всіх інтерв’ю постійно про це кажу. Може, вона це побачить і сама мені напише. Її історія багата на кінематографічні деталі, на людські сенси, на драматургію. Там є чому співпереживати. Й вона дуже сильно резонує в моїй душі. На диво, про Оксану немає жодного фільму. Але поки що довелося відкласти, може, ще треба набратися досвіду.

Ще маю задум документальної історії про українську квашену капусту. Тобто спроба ідентифікації України через їжу. Знаю людей, схиблених на квашеній капусті, роблять багато її видів. Мені ця тема здалася придатною для того, щоб розповісти про кіно. Дивіться, як виходить: у нас хороших фільмів, щиро кажучи, не дуже багато, а фестивалів більш ніж досить. Капусти хорошої дуже багато, а її фестивалю нема. Хочемо цю тему обіграти.

— Я знаю, що футбол є одним із ваших захоплень, це і у фільмах видно. За що ви його любите?

— Збирав наліпки, грав трохи... Любов ця швидше підсвідома. Футбол для мене досі лишається зв’язком із дитинством. Ми з батьком жили в різних країнах, і я лише згодом, коли його не стало, зрозумів, що коли дивився прямі трансляції, то він робив те ж саме. Це одна з небагатьох речей, які ми робили разом — дивилися якісь конкретні матчі. Окрім того, футбол — це переживання, емоції, драматургія. А суто соціально — це індекс добробуту країни. Це імітація війни на полі. В країнах, де все дуже добре, стадіони забиті, бо їм бракує переживань. Нам переживань вистачає, тому й стадіони порожні.

— А який ваш улюблений клуб?

— Офіційно «Тотенхем», але він мені не сильно подобається. Не можу просто відмовитися, стаж іде, років 15. А в дитинстві — «Реал», теж не сильно подобався, але батько присилав мені спортивні речі з їхньою символікою. Довелося полюбити. Назва команди, за яку ми вболіваємо, часто говорить про те, з якого моменту ми почали дивитися футбол. «Манчестер Юнайтед» дивляться з 1999-го, а вся молодь зараз за «Ліверпуль», бо це глядацький футбол, орієнтований на видовище. «Ліверпуль» — це фільми «Марвел», «Ювентус» — залишається кіном Лукіно ВІСКОНТІ, «Реал» — пеплумом (масштабний історичний фільм про античні або біблейські часи. — Д.Д.) із 1940-х. А «Тоттенхем» — це якраз кіно Мартіна Макдони!

ДОВІДКА «Дня»:

Антоніо Лукіч народився в 1992 в Ужгороді. В 2015-му закінчив КНУТКіТ ім. Карпенка-Карого (майстерня Володимира ОСЕЛЕДЧИКА). Його перша робота — документальна короткометражка «Риби озера Байкал» (2014) — має Приз за найкращий документальний фільм на фестивалі CineRail, Париж. Наступний фільм — «Хто підставив Кіма Кузіна?» (2015) — стилізована під документалістику короткометражна біографія вигаданого героя Кіма Кузіна, якого радянська влада призначила бути чотиримільярдною дитиною, народженою на Землі. «У Манчестері йшов дощ» (2016) відзначений Призом за найкращий короткометражний фільм на Одеському фестивалі.