Містерія про кохання під звуки трембіти

Про сценічну версію класики «Дню» розповіла Ільїна ГЕНСІЦЬКА, директорка-художня керівниця Київського театру українського фольклору «Берегиня». Ця вистава —  історія кохання гуцульських Ромео (Івана Палійчука) і Джульєтти (Марічки Гутенюк), які зростали у двох ворогуючих між собою сім’ях, але закохані ще з дитинства, все ж мріють про одруження...

—  Прем’єра містерії «Тіні забутих предків» відбулася в травні минулого року. На нашій сцені містична легенда, яку розповів класик Михайло Коцюбинський, а на екрані втілив легендарний кінорежисер Сергій Параджанов з неповторними акторським дуетом —  Іваном Миколайчуком та Ларисою Кадочниковою в головних ролях, розказується по-новому. Ми проти порівнянь, проте показуємо, якою нині відчуваємо історію Івана та Марічки, —  підкреслила Ільїна ГЕНСІЦЬКА. —  Виставу показували у рамках фестивалю «НІМФА», і за цю постановку отримали нагороду «За музичне оформлення вистави». Потім із успіхом театр «Берегиня» свою роботу демонстрував у фестивалях в Тернополі  («Тернопільські театральні вечори. Дебют»), Маріуполі  («Театральна брама») та Сєверодонецьку («СвітОгляд»).  За ці  трішки більше ніж пів року існування «Тіні...»  зібрали вже шість престиєжних нагород. Тут і відзнака за режисуру, і музичне оформлення, і виконання ролі другого плану.  Також ми провели три гастрольні турне до Бердянська, Ніжина та Кривого Рогу. Знаєте, ми порахували, що з цією виставою  наїздили близька 40 тисяч кілометрів Україною!

—  Розкажіть, чому виникла ідея зробити сценічну версію класики? Не боїтеся, що цю постановку будуть порівнювати із кіношедевром Параджанова?

—  Поява вистави «Тіні забутих предків» в репертуарі «Берегині»  трапилась містичним образом. І для мене це був свого роду ризик. Буквально за кілька тижнів після мого призначення на посаду директора-художнього керівника ( я в той момент тільки знайомилась із колективом, і з репертуаром) на порозі мого кабінету з’явилась випускниця Театрального університету Тетяна Матасова (курс Вахтанга Чхаїдзе). Вона принесла власну інсценівку та режисерську експлікацію вистави «Тіні забутих предків» за повістю Михайла Коцюбинського. Тетяна вразила мене своєю підготовкою до майбутньої роботи (вже на першій зустрічі вона примудрилася показати навіть ескізи костюмів,  сценографії і навіть реквізиту). Буквально за кілька днів після зустрічі відбулась художня рада в театрі, на якій Т. Матасова змогла переконати всіх, що зможе зробити цю виставу  для «Берегині».

Саме в цей момент почалися містичні збіги та дива... З’ясувалося, що я викладала  колись у Тетяни історію зарубіжного театру. Вулиця, на якій розташований наш театр, носить ім’я Івана Миколайчука, в будинку поруч він жив разом із своєю дружиною Марічкою, яка потім прийшла  до нас на прем’єру (ми сприйняли її відгук на постановку як своєрідне благословення).  А ще 2019 рік виявився ювілейним для Михайла Коцюбинського (155 років від дня народження українського класика). Одним словом, все вказувало на те, що  це був вірний крок.

Звичайно, я розуміла, що виставу обов’язково порівнюватимуть  і з фільмом Сергія Параджанова, і з недавньою резонансною постановкою Івана Уривського в Одеському Театрі ім. В. Василька. Думаю, що  перша глядацька хвиля зацікавленості була пов’язана саме з бажанням порівняти ці «прочитання» класики. Тому ми бачили на виставах не тільки театральних діячів, а й кінокритиків, зокрема Сергія Тримбача. Мене порадувало, що всі вони зазначали, що режисер вистави розповідає свою історію Івана та Марічки, робить інші акценти, послуговується іншою режисерською мовою. Трагізм доль, закладений Михайлом Коцюбинським у повісті «Тіні забутих предків», режисерка Тетяна Матасова пом’якшує, акцентуючи на духовному возз’єднанні закоханих... До речі, для багатьох глядачів наші актори відкривались з іншої точки зору. Те, що вони хороші вокалісти, це було відомо, проте про їхні драматичні якості здогадувались не всі.  Знаєте, незважаючи на вік та кількість відпрацьованих років, кожен із співаків брав участь в акторських тренінгах, працював індивідуально з режисером (навіть актори масовки мали індивідуальні репетиції). Для кожного з них це був своєрідний іспит на власні сили та можливості.

Вокальне багатоголосся у цій постановці органічно поєднується з живим звуком оркестру, який розташований у залі. Причаровує автентична триметрова трембіта, яка піднімається просто над головами глядачів і звучить намов всі перенеслися на Гуцульщину. На сцені відтворюють вертеп, поховальний обряд, бій на бартках...

—  Хто виконує головні ролі?

—  Образ Марічки по черзі грають Катерина Березницька і Мілана Бекова. На головну чоловічу роль ми запросили студента-випускника Київського національного університету театру, куно і телебачення ім. Карпенка-Карого Олександра Кіріка (курс Олега Шаварського). Для нього, як і для режисера Тетяни Матасової, ця робота є дебютом.  Ми пішли на цей крок із кількох причин. По-перше, в нашій трупі серед вокалістів немає актора відповідного віку та амплуа. По-друге, роль Івана найскладніша з усіх чоловічих у цій постановці. Також були побоювання, що провести складну драматичну лінію через всю виставу наші актори не зможуть. Зараз уже можу зізнатися, що друге побоювання було помилковим. Саша показує гарну динаміку. Він дуже відповідально ставиться до роботи . Обов’язково репетирує перед показом вистави. Бо є складні моменти у постановці, наприклад, бійка з Мольфаром (актор Олександр Сердюк). Ця бійка відбувається на бардках. Хлопці інколи так вживаються в свої ролі, що навіть трішки пошкоджують костюми... А те, що роботу Олександра Кіріка порівнюють з Іваном Миколайчуком (ті, хто бачив параджанівський фільм) тільки примушує молодого актора грати на всі 100%. Проте, це не може бути рівноцінним порівнювальним аналізом ще від початку, від моменту створення режисерами інсценівки та сценарію. Хоча «привіт» від нашої вистави фільму Тетяна Матасова переказала, ввівши у виставу улюблену пісню Сергія Параджанова «Вербовая дощечка», яка звучить у постановці кілька разів, із різним характером та змістовним навантаженням... а у фіналі сприймається як натхненна переможна реляція.

—  Твір «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського глибоко вражав мене із самого дитинства, зачаровував своєю магією, проходячи повз кожен етап життя, відкривав нові, незрозумілі до цього грані, —  зізналася режисерка Тетяна МАТАСОВА. —  Вразила звичайно ж і геніальна кінострічка Сергія Параджанова. Але саме сьогодні мені дуже хотілося розкрити цей твір у театральному мистецтві, щоб наживо від вистави до вистави відкривати глядачу всеосяжність великого кохання... бо сучасна людина часом губиться у побутових дрібничках, втрачаючи істинний сенс свого життя. Врешті-решт саме таке кохання, як У Івана і Марічки, може стати справжнім світлим маяком у житті кожної людини...