Містичні збіги

Тринадцятий сезон «Журфіксів у Булгакових» було присвячено 100-річчю подій роману «Біла гвардія» — епосі, коли «легендарні часи обірвалися, і раптово, і грізно настала історія». Але навіть у часи трагічні в будинку № 13 на Олексіївському узвозі звучать оперні арії і романси, а на фортепіано у вітальні — розкрита партитура вічного «Фауста». На Андріївському узвозі в сім’ї Булгакових музика звучала завжди! Відроджена старовинна традиція кожного місяця збирає в Музеї Булгакова київських меломанів. Нині був аншлаг.

Виступав Роман Юсипей — один з найвідоміших українських баяністів. Блискучий виконавець і талановитий музичний журналіст, випускник Національної музичної академії України вже декілька років живе в Німеччині, навчався у Вищій школі музики і театру в Ганновері і Фолькванг-университеті Ессена. Гастролював у Великобританії, Франції, Бельгії, Швейцарії, Італії, Польщі, Японії, Казахстані. Роман часто приїжджає на Батьківщину: у травні він виступав з Київським камерним оркестром на фестивалі «Київська весна», а днями збирається до Львова для участі у форумі сучасної музики «Контрасти».

Нині прозвучали твори Генрі Перселла, Ігоря Стравінського, Гії Канчелі, Альфреда Шнітке і Артема Нижника. Якщо існує абсолютне занурення музиканта у виконуваний твір і фантастична самовіддача, то саме це і відбувалося під час концерту. Здавалося, Роман буквально намагнічує простір звуками, і ситуація набуває рис вічності, що підтверджувалося чарівними паузами після фінальної ноти кожного твору, аби дозволити публіці отямитись — і нагородити виконавця справжнісінькими оваціями.

Люди підходили, дякували: «Йшла на концерт, заінтригована програмою: Шнітке, Перселл і баян. Але не очікувала, що буде настільки чудово!»; «Я закрила очі, і мені здалося, що звучить оркестр, який складається з якихось нових, незвичайних інструментів, — стільки фарб було у вашій музиці!»; «Це зустріч з мистецтвом, з музикою, з особистістю. Дякуємо за щиру відданість музиці — і Україні».

Після концерту Роман Юсипей відповів на запитання «Дня».

БАЯН — ЯК ОРКЕСТР

— Ви вже втретє виступаєте в Музеї Булгакова, виконували тут музику Вікторії Польової, Володимира Рунчака, інших українських композиторів — соло і у складі камерних ансамблів. А у сьогоднішньої програми яка була концепція?

— Назву концерту дала Соната №2 Terra Dolorum («Земля печалей») Артема Нижника. Артем — мій друг і ровесник, талановитий баяніст, педагог і композитор, чиї твори сьогодні користуються популярністю серед виконавців усього світу. 2014 року він виїхав з Донецька, де викладав у консерваторії. Назва — «Земля печалей» — говорить сама за себе. Артем писав її з 2016 року, довго, ретельно, і в ній відображено всі переживання автора, пов’язані з подіями, що відбуваються на його батьківщині, на нашій землі. Цей твір написаний серцем, а матеріал його — біль. Дві складові, які роблять музику невипадковою. І я, і композитор щасливі, що здійснилася прем’єра в Будинку Булгакова. Тим паче що сезон присвячено подіям роману «Біла гвардія». Багато римується...

«Дідона і Еней» Генрі Перселла — одна з моїх найулюбленіших опер, тому включив у програму два фрагменти з неї. Наскільки я знаю, перекладень цієї музики для баяна ніхто ще не робив. «Симфонії духових» Ігоря Стравінського в оригіналі написані для великого ансамблю духових інструментів, і слово «симфонії» тут означає — «співзвуччя». Твір присвячений пам’яті Клода Дебюссі. На початку роботи з’явився хорал, яким Стравинський завершив композицію, проте його мотиви зустрічаються всюди. Хоралу протистоїть енергійний матеріал у стилістиці «Весни священної». Твір ще в 1980-х переклав для баяна наш класик — композитор Леонід Грабовський. Мені пощастило за 30 років стати його першим виконавцем і автором виконавської редакції.

Грузинський композитор Гия Канчелі — автор багатьох симфоній, трагічної музики зі складною драматургією. Але ще його знають і люблять за чудові мініатюри до вистав Роберта Стуруа і фільмів Георгія Данелія. Свого часу я спробував деякі мелодії, що близькі мене, з кінофільмів і вистав з музикою Гії Олександровича скласти в певну композицію, а потім показав її авторові. Той схвалив мою ідею і грунтовно попрацював над її остаточним «зовнішнім виглядом». Я вдячний долі за можливість такої співпраці.

Дуже популярний твір Альфреда Шнітке «Гоголь-сюїта» існує в безлічі версій. Баянну (перекладення Юрія Шишкіна) грають теж давно і всюди. Хотілося таким фіналом підняти тонус вечора, загалом витриманого в мінорних тонах.

У своїх концертах я прагну поєднувати різні стилі і епохи, виконувати нові твори українських і німецьких композиторів. Музику, часто набагато жорсткішу і конструктивістську. Але те, що я вибрав для сьогоднішньої програми, було іншим. Знав, що прийдуть люди, які люблять класику, і хотів, аби музика торкнулася серця.

— Ігор Стравинський про свої «Симфонії духових» висловився так: «Це вже від початку і до кінця абсолютна музика. Вона суха, холодна і прозора, як шампанське extra-dry, яке не дає відчуття солодкості, не розслаблює, як інші сорти цього напою, але пече»...

— Так от хто вперше використав слово «пече» в його нинішньому значенні... Неймовірно!

— А я виявила ще одну «неймовірність». У Вікіпедії написано, що прототипом баяна стала конструкція ручної гармоніки, вдосконалена баварським майстром Мірвальдом 1891 року, — а це рік народження Михайла Булгакова.

— Так, такі «містичні» збіги — сильніші за містику. Все збіглося...

— Чим приваблює вас Музей Булгакова?

— Спілкуючись з людьми з інших країн, бажаючи розповісти про себе, про свою землю, про своє місто — а я вважаю Київ своїм містом — згадую «Білу гвардію». І занурююся в ці сторінки, в світ Міста, світ Турбіних. Ніби веду своїх співбесідників київськими вулицями і лабіринтами Будинку. Люблю цей музей з його таємничими білими експонатами. Тут все звучить незвичайно щиро.

«ВСЯКОМУ ГОРОДУ НРАВ И ПРАВА»

— Чим наповнене ваше життя в Німеччині? Чи вдається популяризувати там сучасну українську музику?

— Коли є можливість вплинути на ситуацію, звернути в цей бік увагу фестивалів, ансамблів, концертних залів, граю музику наших композиторів з величезним ентузіазмом. У Лейпцигу, наприкінці жовтня виконуватиму сольний твір Вікторії Польової. На початку грудня, в Йені думаю повторити Сонату Артема Нижника.

— Ви автор авдіоантології «Українська музика XXI століття для баяна».

— Альбом називається For every city — від назви канта Григорія Сковороди «Всякому городу нрав и права». Так само називається твір Олександра Щетинського, композиція для баяна, де звучить ця мелодія. А всього в альбомі більш ніж десять творів, майже всі вони були написані для мене, як сольні, камерні, так з оркестром. Серед авторів — Вікторія Польова, Максим Коломієць, Олексій Шмурак, Сергій Пілютіков, Богдан Сегін, Любава Сидоренко, Золтан Алмаши.

— Продовжуєте займатися музичною журналістикою?

— Інколи у мене виходять об’ємні інтерв’ю з великими музикантами — композитором Гією Канчелі, скрипалем Гідоном Кремером, диригентами Андрієм Борейком і Данилом Райськіним. Останній, щоправда, в амплуа альтиста, понад 10 років тому він приїжджав до Києва, виконував «Монолог» Альфреда Шнітке і альтовий концерт Євгенія Станковича, написаного композитором спеціально для нього.

А ще в Німеччині у мене не так давно народився «Херсон в літню ніч»: текст, написаний на замовлення журналу «Фокус» для серії «Місто дитинства». Незвично було писати про рідне місто, знаходячись в іншій країні, на іншому грунті. Матеріал витриманий у світлих тонах, це ще не Terra Dolorum.

«БЕЗ МУЗИКИ ЖИТТЯ БУЛО Б ПОМИЛКОЮ»

— Як сталося, що ви обрали баян?

— Вибір зробили мої батьки: мене просто відправили до музичної школи. Батько сам в дитинстві трохи грав на баяні. Бувало, мені не хотілося займатися, а потім звик — сцена, перші виступи. Вже в школі я грав концерти для баяна з оркестром у супроводі фортепіано. В музичному училищі у мене був прекрасний педагог Петро Миколайович Башмаков, який прищепив мені справжню любов до музики і до інструменту. Вклав у свідомість — ази, а в пальці — навички. Потім у Києві і в Німеччині багато вчився і брав майстер-класи у зірок баянного мистецтва. Але насамперед, звичайно, я вдячний моїм батькам, які направили мене в потрібному напрямі. Вони живуть у Херсоні, я постійно відчуваю їхню підтримку.

— Коли відбувся ваш дебют на великій сцені?

— Київ, 2001 рік, грудень, філармонія, Київський камерний оркестр, диригує Роман Кофман. Звучать «Сім слів» Софії Губайдуліної для віолончелі, баяна і струнних. І у мене, студента 3 курсу, сольна партія. Я сам знайшов цю партитуру, прийшов до Романа Ісааковича і запропонував зіграти. І уявляєте, яке везіння — він мене уважно вислухав, і буквально через місяць ми виконали цей твір.

— Потім ви неодноразово виступали разом і взяли у маестро інтерв’ю під назвою «Мозок країни спить». Ви знаєте, що у нього нещодавно вийшла нова книжка «Як я провів життя»?

— Саме сьогодні вранці я її читав! Скориставшись відсутністю хазяїна, я накинувся на бібліотеку відомого літературного критика Юрія Володарського. З усіх книжок відразу ж вибрав саме цю.

— Що ви скажете про мистецтво гри на баяні у сучасному музичному світі?

— Сьогодні баян ще в процесі завоювання свого місця у сфері академічної музики. Але в цьому є момент інтересу, що зачаровує: коли публіка вперше чує ті ж «Картинки з виставки» Мусоргського не у фортепіанному виконанні і не оркестрову версію Равеля, а на баяні, це інтригує. Баяніст отримує додатковий бонус, як людина, що відкриває для слухача щось нове.

— А хто він, ваш слухач?

— Це людина відкрита музиці. Здатна рефлексувати, розмірковувати, висувати ідеї, нехай навіть вони не співпадають з тими сенсами, які вкладав я сам. І від цього вона стає мені ще цікавішою.

— Повертаючись до Terra Dolorum, історичний досвід підказує, що радість, дарована великою музикою, не звільняє землю від печалей. Тоді навіщо музика?

— Ніцше сказав, що без музики життя було б помилкою. Помилки в житті все одно трапляються. Але завдяки музиці їх, хай і на дещицю, а все ж таки роблять менше.