Між церквою і швидкою допомогою

Те, що відбувається нині в нашому земному українському житті — не дуже привабливе і надто далеке від будь-яких уявлень про високе і прекрасне. Вже стало, мабуть, банальністю і загальним місцем: негарно, нікчемно живемо. Дивно, що у когось взагалі ще з'являється хоч якийсь потяг до «мистецтва і культури». Це — чудовий сам по собі, досить мужній вибір. Проте є ще вищий рівень протидії — коли не просто служиш створенню краси, а ще й навчаєш цьому інших. Коли це навчання в нашому світі, який складається з найрізноманітніших важких дахів і дашків, якими накрито, здається, все, приймає форму якогось острова, території, де панують дещо інші, ніж у «даховій» дійсності, закони. Власне, ця територія є і в Києві, і навіть далеко ходити не треба. У Київському будинку художника, на шостому поверсі, діє справжня Художня студія. Ну і що з того — хіба мало художніх студій? Так, по- перше, мало. Після багатьох десятиріч показушного існування системи худсамодіяльності, Палаців піонерів з їхніми гуртками все немов відійшло в небуття. Разом з казенщиною пішло й те, навколо чого казенщина існувала — можливість красивого, творчого дозвілля для всіх бажаючих. По-друге, ті нечисленні студії, що нині діють, спрямовані передусім на виживання. Навіть без огляду на ціну навчання, внутрішній зміст теж вельми підпорядкований буденщині: навчають переважно тому, що може знадобитися для заробітків — дизайну, моделюванню одягу, кераміці, всіляким художнім промислам — тому, чим можна собі на хліб заробити. Студія при ЦБХ займається найбільш збитковою і непотрібною з цієї точки зору справою — навчає «чистому», класичному живопису, основам малюнка, композиції — коротше кажучи, всьому тому, від чого вся наша початкова освіта дружно відмовилася. Директор студії Микола Грох сам не дуже розуміє, що його підштовхнуло очолити таку невдячну справу — відносно благополучне творче «закопування» себе у своїй майстерні раптом змінилося дуже неспокійним видом діяльності. Турбот і справді чимало, тому що, як висловився Микола Никифорович, «у нас щось середнє між церквою і швидкою допомогою». При цьому в студію не тільки мами ведуть своїх дітлахів. Є всі вікові групи, від 4,5 до 60 років, ідуть сюди і школярі, і студенти, бувають навіть дипломати — тут сиділи смиренно біля мольберта, наприклад, французький та іспанський консули. Діти тут розкріпачуються і починають малювати таке, що тільки сниться найшаленішим модерністам, а дорослі — «з ними як по лезу» — зітхає пан Грох — нарешті починають робити те, про що мріяли все життя. Тобто — малювати. І власне самодіяльністю не обмежується — кожен десятий студієць готується до вступу до спеціалізованих художніх шкіл та академії, з цієї десятки кожен восьмий — успішно вступає. Секрет простий — при дійсно хорошому підборі педагогів, тут навчаються азбуці живопису, одержують той базис, із яким можна потім сміливо кидатися у будь- які «ізми» — адже, за словами Миколи Никифоровича (який, до речі, веде одну з найскладніших груп — 12— 13-річних підлітків), «спочатку людину треба навчити читати, і тоді їй будуть до снаги які завгодно книги». І хоча черга на прийом в студію — з півтри сотні чоловік, щомісячна плата за навчання вже довгий час тут залишається незмінною — ледь більше 40 гривень, і це теж принципова позиція. Розповідати про цю студію можна багато. І про те, як учні-дошколята зачарували серйозних дядечок-хірургів із клініки Амосова. І про різноманітні задуми і прожекти її директора. І — окремо — про живопис її дітей. І про проблеми, з якими навіть цьому, величезними зусиллями відвойованому острівцю мистецтва, доводиться стикатися. А втім, саме тут, як мало де, справджується прислів'я: краще один раз побачити... Просто прийти — і подивитися на ці картинки, на цих закоханих у малювання дітей і дорослих. І, можливо, приєднатися до них.