Мохаммед і Роза

Режисер Дмитро Богомазов показав власну інсценізацію роману Еміля Ажара (Ромена Гарі) «Життя попереду». На афіші є підзаголовок — «Роман про Розу, або Недитяча історія». Власне, ця історія тут переповідана від імені арабського підлітка-сироти Момо (Мохаммеда), котрого виростила стара єврейка Роза, колишня паризька повія. Коли Роза стала немічною, Момо взявся її по-своєму рятувати від старості й страхів минулого...

Хлопчика Момо грає молода актриса Оксана Жданова, а мадам Розу — відомий майстер сцени Лев Сомов. Мабуть, у театрі знайшлась би актриса на роль Рози. Проте річ не в тім, що її «нема кому грати», а в тім, що цю роль гріх зводити до банальної правдоподібності. Бо Роза не вкладається в поняття «жіноча роль». Вона — істота невідомої статі, щось таке гідне жалю і страшнувате, що залишилось від людини, котра пережила Другу світову війну та Аушвіц...

Зрештою, йдеться про те, хто ми такі й що від нас залишається, коли ми перестаємо існувати. На це є модне, але вельми абстрактне і нетеатральне визначення — «самоідентифікація». Так-от, у цій виставі воно якраз дуже сценічне, дивовижно ігрове — і завдяки згаданій травестії, і через те, що весь спектакль пронизаний переплетенням різних «самоідентифікацій»: тут китаєць може мати єврейське ім’я, тут лунають водночас різні мелодії та мови — арабська, французька, українська.

Здається, Дмитро Богомазов знайшов для себе в цьому романі нову можливість поглянути на світ свіжим оком. Адже Момо — персонаж, котрий змалку мусить мати справу з дуже серйозними дорослими речами, смисл яких затерто чи занадто ускладнено філософами й публіцистами. А в підлітковій уяві Момо все це набуває вигляду простого, майже примітивного — зате ясного, вперше побаченого. Ось, приміром, «мосьє Гітлер» схожий на вертепного чорта й зовсім не страшний. І навпаки, гола жінка — щось моторошне, як кошмарний сон. Самі по собі ці картинки ніби наївні, але в їхньому поєднанні постає та реальність, якої не вловиш побіжним поглядом.

Тож хоч Лев Сомов виходить на сцену в образі старої баби, а Оксана Жданова — в ролі хлопчиська, якось не задумуєшся про те, що вони «грають роль». Таке враження, що ми відкрили для себе цих чудових артистів заново. Краще сказати, що вони не грають, а «вміють бути». Втім, це стосується всіх, хто є на сцені, включно з живим оркестром: Михайло Кукуюк, Андрій Самінін, Олександр Бегма, Тимур Бурлака, Віктор Жданов, Володимир Канівець. Вони таки справді нічого не грають — крім музики. Може, завдяки їй спектакль залишається в пам’яті схожим на акваріум, у якого зняли скляні стінки, але вода якимось дивовижним чином не розтікається, а зберігає свою тремтливу живу форму в напівтемряві театрального залу.

Наступний показ вистави відбудеться 7 грудня.