Монюшко і Лисенко...

Перебуваючи в Польщі на фестивалі «Дні української музики у Варшаві», про що газета «День» писала в № 203 (6.11.2019 р.), повсякчас «зустрічалася» з Україною культурно-дипломатичною, яка в особі відомих, харизматичних постатей та їхніх приватних зв’язків, зусиль і ресурсів просуває свій імідж, займається потужною й дієвою культурною дипломатією, замість професійних амбасадорів, які, здається (стверджую це після кількох професійних поїздок кількома країнами світу, і не лише європейськими), взагалі не звертають уваги на культуру як потужний й найрезультативніший інструмент просування іміджу країни, на відміну від сусідньої держави-агресора, яка закачує мільярди саме в пропаганду культурного «русского мира» і має великі практичні досягнення в цьому плані. У нас це справа не держави, а наголошую, — поки що приватних осіб, митців, окремих свідомих громадян, які за останній час всі, таки стали президентами.

Так, між фестивальними концертами польсько-українського диригента Романа Реваковича пощастило потрапити на концептуально цікавий камерний концерт Ольги та Наталії Пасічник, програма якого складалася з пісень Станіслава Монюшка і Миколи Лисенка в залі Redutowe ім. Ф. Шопена Великого Театру Національної Опері у Варшаві.

Дует двох потужно талановитих сестер не лише зіграний і професійно бездоганний, а ще й цікавий музично, емоційно, артистично, високою вокальною та фортепіанною культурою, своїм особливим поглядом як на Монюшка, так і на Лисенка. Того дня вони дістали в поляків тріумф, адже для багатьох тут, хай як це дивно, Микола Лисенко — відкриття. Довгі овації, крики «Браво!», біси, квіти — все це для артисток, що невтомно продовжують просувати українську академічну музику: Наталя, живучи в Швеції, Ольга — в Польщі. Коли вони об’єднуються в одному концерті-проєкті, чекай музичного вибуху. Що й сталося. «Добила» публіку Наталя Пасічник виконанням української рапсодії Миколи Лисенка «Думка-Шумка». Слід додати, що до концерту була видана дуже інформативна програмка з великим портретом Миколи Лисенка (хоча і меншим за Монюшкин) і розгорнутою творчою біографією нашого музичного корифея і детальною анотацією кожного твору Лисенка, що лунав у концерті. Смішно, але в літчастині першого театру Польщі навіть не знайшлося правильних текстів польською про Лисенка і вони навіть не знали, де їх взяти, тож довелося все робити з нуля, аби довести цю інформацію не лише до публіки, а й до польських професіоналів. Це настільки показовий момент, що навіть немає слів.

Це був не одиничний концерт. Протягом десяти жовтневих днів у Польщі відбулися два різні речиталі Ольги з Наталею в двох найважливіших місцях — у Національному (Народовому) Форумі Музики у Вроцлаві (великий зал) і у Великому Театрі Національної Опери у Варшаві. Обидва — найкрутіші концертні майданчики в країні. Перший концерт був не звичайний, а на інавгурацію сезону камерних концертів, в якому одне відділення було французьке, а друге суто українське: Лисенко, Степовий, Стеценко, Косенко, Сильвестров. У Teatr Wielki — Opera Narodowa, де пощастило побувати і мені, відбувся концерт із серії «Знаш лі тен край?», присвячений 200-річчю Монюшка, але сестри Пасічник були єдиними не польськими артистками, запрошеними до цього циклу.

Ось що розповідає Ольга Пасічник, відома українська оперна і камерна співачка, яка вже понад двадцять років живе в Польщі: «Ви знаєте від Романа Реваковича як непросто намовити і переконати, зокрема польських, організаторів до такої програми, та ще й у таких місцях і таких контекстах. Мені це вдалося зробити, чим я дуже тішуся, бо ви навіть не уявляєте який був відбір цих творів і яке для польських слухачів це було відкриття! Ба більше, за два дні перед концертом відбулася зустріч у Салоні Монюшка Національної Опери, де я понад годину розповідала про те, що об’єднує і що різнить Монюшка і Лисенка, що це за музика і чому варто її пізнати. Словом, публіка не підвела і прийшов повний зал. Скажу лише так: ці два концерти, як зрештою і маса інших, а їх десятки — це виключно наша праця, без жодної допомоги і коштів українських спонсорів чи установ. Ми й надалі будемо це робити — я, Наталя, Роман, просто лише тому, що інакше не можемо. Шкода, що в Україні ніхто про це не знає, бо в тіні «хору про горілу хату», кого ж цікавлять такі новини... Суспільство хворе на якийсь «кварталізм». Нам же робити своє».