"Мрії моїх героїв розбито"

Аліса Коваленко народилася у Запоріжжі 24 вересня 1987. Навчалася в Київському Національному університеті ім. Тараса Шевченка на факультеті журналістики (2006 - 2011). У 2014 Аліса, ще початкуюча режисерка, зняла дебютну короткометражку «Сестра Зо» про свою двоюрідну сестру, що грала в жіночій футбольній команді.  Перша повнометражна картина "Аліса в країні війни" (2015) про війну на Донбасі та досвід, пережитий режисеркою в полоні, взяла участь у більш ніж 50 фестивалях та здобула три нагороди. Головна героїня другого повного метру Коваленко "Домашні ігри" (Україна-Франція-Польща) — 20-річна киянка Аліна, яка живе в злиднях, мріє стати професійною футболісткою і зрештою здійснює мрію. В 2018 “Домашні ігри” перемогли в Конкурсі європейських документальних фільмів на Одеському міжнародному кінофестивалі.

24 лютого Аліса опинилася на Донбасі і провела там загалом 6 днів, ставши свідком вторгнення російських окупантів. Ми поговорили з нею про те, що вона бачила.

- Алісо, коли і де вас застав напад Росії?

- 23 лютого я їхала у поїзді, сусідом по купе був прикордонник із Золотого-4 (район міста Золоте у Луганській області - ДД). О 5-й ранку 24 лютого мені зателефонувала мама й сказала, що чує вибухи в Києві. Потім почалася злива дзвінків. Мама героя мого нового фільму “Експедиція 49” з Золотого-4 сказала, що там дуже сильно стріляють. Потім подзвонив хлопчик із Золотого, що все погано, що «Гради» стріляють: «Алісо, куди ти їдеш?» А прикордонник сам із Чернігова, і він каже: «Під Черніговим захопили Семенівку». І ми з ним у такому жаху з 6 ранку читаємо всі ці новини, телефонуємо хто кому. Прикордонник до того стояв на блокпосту в Золотому-4. Це нульовий блокпост, коли ти в'їжджаєш уже на лінію фронту. Він мав провести місяць у відпустці із сім'єю у Чернігові. Йому зателефонували за тиждень, сказав «Терміново повертайся». Мама сказала: «Давай тобі ногу зламаємо. Куди ти поїдеш?" Він, звісно, поїхав.

Потім ми ще й переплутали станції, вийшли в Рубіжному (місто в Луганській області – ДД)  замість Лисичанська. А за мною мав приїхати до Лисичанська батько мого героя. Стоїмо на цій станції, куримо безупинно, все це обговорюємо. Я навіть на себе повісила мікрофон-самописець, щоби фіксувати, що відбувається, бо не знала, що буде далі. Потім прикордонник поїхав на збори, а я залишилася чекати. Почалися вибухи. А в мене купа речей, камера. Думаю: «Потрібно стати під стіночку хоча б». І тут якраз приїжджає тато з Андрієм – хлопчиком 15 років. Ми їдемо, а в радіо кожні півгодини: «Евакуація із Луганської області». На дорогах взагалі нічого, окрім БТРів.  Я їду прямо туди, звідки всіх евакуювали. Дуже дивне відчуття. Набагато страшніше, ніж це було у 2014. Але я після того провела на Донбасі ще 6 днів.

- Ви поїхали туди як режисерка чи в особистих справах?

- Можна сказати, що і перше, і друге. Я їхала до героїв «Експедиції 49». Вони  підлітки: двоє хлопців з Золотого-4, двоє зі Станиці-Луганської, ще одна дівчинка теж зі Станиці, але мешкає зараз у Харкові. Я хотіла їх побачити, задокументувати те, що відбувається, когось із них евакуювати, бо там, очевидно, намічалося загострення. Але коли я виїжджала, то ще не знала, що все буде так погано. Вже не змогла потрапити до Станиці, бо коли була у Золотому, її вже окупували.

- Вдалося знайти помешкання?

- Я жила в Золотому в Андрія та його рідних. Я їх знаю вже три роки, постійно їздила до них, поки робила фільм. Вони вже як моя друга сім'я. Їхати далі після Золотого було складно, але мій друг Пітер, бельгійський режисер, котрий теж знімав на Донбасі вже кілька років, приїхав мене забрати. Ми поїхали вже до його героїв, які мешкають у районі Добропілля. Один хлопець у Мирнограді узагалі на інвалідному візку. Потім заїхали до Мар’їнки, а там усе теж дуже погано, дуже багато обстрілів. Намагалися проїхати до Маріуполя, хотіли там допомогти волонтерам, але не змогли. Ситуація погіршувалась дуже швидко, ми заскочили практично у «котел» між Волновахою та Маріуполем. Довелося розвертатися, дорогою ледь не потрапили під «Град».

- Мабуть, варто трохи розповісти про ваш новий фільм. Коли ви почали його робити?

- 3 роки тому. Я тоді зустрілася з відомим спортивним коментатором та мандрівником Валентином ЩЕРБАЧОВИМ. Він мав ідею реабілітаційного проєкту для дітей з лінії фронту, які мріють подорожувати, але не мають такої можливості. Хотів влаштувати для них експедицію до Гімалаїв. Діти писали листи, ми обрали п'ятьох. Власне, ці 3 роки я знімала їх.  Експедиція кілька разів переносилася через пандемію COVID. Але у травні минулого року ми нарешті поїхали до Гімалаїв. Це й стало фіналом фільму.

- Що буде з фільмом тепер?

– Ми вже вийшли на етап чорнової версії, тобто структуру вже збудували. 23 лютого я просто зірвалася туди незаплановано, бо розуміла, що неможливо не їхати. А що з фільмом – навіть не знаю. Адже вторгнення все змінило. «Експедиція 49» закінчується гепі-ендом: мрії дітей справдилися. Але цей фінал не підходить. Мрії зруйновано.

- Ви свого часу побували в полоні у проросійських бойовиків і навіть зняли про це фільм "Аліса у країні війни". Вам не страшно було знову їхати на Донеччину?

- Такі речі тебе або паралізують, або ти втрачаєш страх взагалі. Мені здається, що після полону я страх втратила. Правда, це абсолютно зняло всі блокування. Я потім ще багато разів їздила на війну.

- А зараз?

- Зараз, звісно, відчуття геть інакше. Мені менше зрозуміла лінія фронту на Донеччині. Де вона? Куди рухається? Ми проїхали всією лінією – Луганську, Донецьку область. Дуже багато обстрілів. Окупанти намагаються замкнути фронт. І всі мої діти звідти! Тато Андрія пішов на шахту – обстріляли шахту. Коли ми виїхали до Маріуполя, ще було безпечно, коли поверталися – все дуже швидко змінилося буквально за 2 години. Гірше те, що раніше ти бодай знав, що можеш повернутися додому. А тепер ти не знаєш, чи можеш повернутися взагалі. І це вносить приреченість, а з другого боку, поки ти в русі, то скеровуєш стрес у дії. Так-сяк допомагає.

- Вам вдалося евакуювати когось із героїв?

- Я дзвоню їм: «давайте я вас вивезу», а вони  відмовляються: «Ні, ми тут залишимося, куди ми поїдемо, кому ми потрібні? Будемо вже тут сидіти». Дуже складно їх переконати у чомусь.

- Робитимете новий фільм про те, що зараз?

- Я фільмувала в Золотому перші дні. В основному сімейні сцени: як мої герої намагаються усвідомити те, що відбувається. Потім, коли ми вже виїхали, почала думати, що можу зробити. Знімати далі? Але що знімати? До частини моїх хлопців навіть не можу доїхати. До Станиці вже не потрапиш. Ще одна дівчинка сидить у Харкові у підвалі, і я навіть не знаю, чи зможу потрапити до Харкова. Ми плануємо повернутися на Донбас і вивезти того хлопчика з Мирнограда. Так чи інак, для мене «Експедиція» закінчена, а що знімати далі – не знаю. Тому що кіно має на увазі історію, а не просто хроніку того, що відбувається перед очима. Ми ось з Пітером три дні провели в дорозі. І насправді все найцікавіше, що відбувалося, містилося у наших діалогах. Не те, що довкола – а що ми обговорювали, що переживали, зустрічі з різними людьми. І я навіть нічого не зняла, жодного кадру. Просто це проживала, не як режисерка, а як людина. І це така загубленість... Не знаю, чи багато тепер зможу як кінематографістка.

- А що ще робити?

- У Добропіллі я навіть ходила до військкомату.

- І чим це закінчилося?

- Дуже смішною сценою. Кажу: "Хочу мобілізуватися" - "У вас є військовий квиток?" – «Немає ». – “І ви хочете мобілізуватися?” - "Так, хочу". – “Ой, у нас такого не було. Нам треба подумати. Ну, ми вам зателефонуємо». (сміється) Досі не передзвонили. Тож я зв'язалася з хлопцями з ДУКу («Добровольчий український корпус» – ДД). Буду у Дніпрі зустрічатись – у них там база. Думатиму, що можу зробити. Не як режисерка, а як боєць.

- Вважаєте, вийде?

- Ну, йти туди, аби варити борщ, точно не буду.

P. S. Алісі вдалося евакуювати героїню свого фільму та її подругу з Харкова та хлопця на інвалідному візку з Мирнограда. Зараз вони всі вже за кордоном.