Перейти до основного вмісту

Музи Івасюка

Хто надихав маестро на написання пісень, які нині вважаються класикою української естради?
21 вересня, 00:00

Час іде, і про видатного композитора написано чимало статей, цілі монографії та есе. Але це здебільшого аналіз тієї прекрасної музичної спадщини, яку лишив всім нам видатний майстер, якому доля відмірила прожити дуже коротке життя (він трагічно загинув у 30 років). Хто була таємнича івасюкова Муза? Ростислав Братунь, відомий український поет, творчий побратим Володимира Івасюка, згадував, як у 1979 році Володя сказав, що це мабуть його «остання парубоцька весна». Те ж стверджує і журналіст Іван Лепша. У одній із статей він написав, як Івасюк попередив його, щоб у серпні 1979 року був готовий до весілля...

ЛЮДМИЛА

Загадкою залишилося те, з ким збирався композитор розділити своє майбутнє. І хоч був голубооким красенем, у якого багато хто закохувався, а ще приваблювали декого його неймовірна популярність, великі гроші, які заробляв, маючи 30 літ за плечима, Володимир не поспішав. Очевидно, були в нього якісь особливі критерії, яким не відповідала та чи інша жінка, яка хотіла б стати його дружиною. Правда, він мало не одружився у 1978 му — з Людмилою Шкуркіною, актрисою Дніпропетровського театру, але та, яка жила з ним в одному місті й з якою він підтримував близькі стосунки майже шість років, завадила цьому.

У Івасюка завжди були гарні дівчата. Перше своє кохання він зустрів у рідному містечку Кіцмань, де народився і виріс (див. «День» №38). Воно починалося ще з раннього дитинства, коли до музичної школи, в якій навчався вже другий рік 6-річний Володя, прийшла білява дівчинка Людочка Шкуркіна. Також до викладача Юрія Миколайовича Візнюка, у клас скрипки.

«Люда була від природи дуже красива, як і Володя, — згадував згодом Юрій Миколайович. — Ми, викладачі, помічали, як вони між собою воркують. Вони просто, як голуб із голубкою, разом ходили. Ніхто не сміявся, не дорікав. У Володі була висока внутрішня культура, виняткова. У Люди теж».

Його підтримує Таїсія Василівна Шкуркіна: «Дружба їхня була дуже гарна й чиста».

Ця дружба проходила важкі випробування. Коли Володя у випускному класі втрапив в історію з пам'ятником Леніну в центрі Кіцманя, Людмила Шкуркіна як секретар комсомольської організації школи мусила проводити загальні збори, на яких ставилося питання про виключення юнака з комсомолу, що автоматично означало проблеми із закінченням школи. Володю любили — і учні, й учителі. І ніхто не хотів, щоб хлопця виключили, але на те була вказівка райкому партії. Людмила так поставила на голосування проект рішення, що за виключення Івасюка комсомольці так і не проголосували. Але це було згодом. А наразі Люда й Володя вчилися в одній школі (він на клас старший), в музичній школі. У них були спільні друзі — Слава Івасюк, Валерій Маначинський, Люда Поліщук, сестра Володі Галя… Володя — чудовий скрипаль, Люда — чудова скрипалька. А ще вони гарно співають… Володя, до того ж, закінчує музичну школу по класу фортепіано й чудово імпровізує на цьому інструменті, немовби у безмежному світі мелодій шукає й шукає свою… Юрій Миколайович Візнюк навіть трішечки ревнує його до цього інструмента...

У колишньому СРСР «Beatles» дуже критикували, навіть заперечували — у нас, мовляв, інші цінності, а до юнаків, хто став ходити у вузьких брюках і носити довге волосся, навіть вживали різні «санкції»... А молодь через «ворожі» радіостанції все одно слухала пісні Леннона та Маккартні й захоплювалася ними. Талановиті музики на слух запам'ятовували ті мелодії і грали їх на танцях (тоді танцювали тільки під «живу музику»).

Володимир Івасюк був не тільки талановитим скрипалем, а він ще й мав гарні організаторські здібності. Він створив у школі вокально- інструментальний ансамбль «Буковинка», який невдовзі став одним із найкращих в Україні, а його виступи навіть знімали для кінохроніки московські кінодокументалісти.

У колектив ансамблю Володя зібрав своїх друзів, до речі, дуже гарних музикантів. Однією з учасниць стала Людмила Шкуркіна. Вони ще частіше бувають разом — на репетиціях, на концертах, під час відпочинку.

— Ми були дітьми природи, — згадує сьогодні ті щасливі дні заслужена артистка України, актриса Севастопольського драматичного театру Людмила Шкуркіна. — Влітку наша дорога була в ліс, на озеро. Любили приходити в лісництво, де нас напували смачною водою. Збирали гриби, рвали лісові квіти. А взимку — лижі. У нас були дуже чисті стосунки. На жаль, уже вирубали той сквер у центрі Кіцманя, де ми любили з Володею гуляти, немає і тієї лавочки, на якій він уперше мене поцілував.

Володимир Івасюк серйозно займався фотографією і дуже любив фотографувати Люду. У неї було розкішне біляве волосся, яке вона заплітала в товсту косу й перекидала через плече. Збереглося чимало світлин, зроблених Володимиром. Навіть крізь відстань часу і чорно- білий колір знімків відчутні ніжність і закоханість їхнього автора у дівчину. Але найдорожчий подарунок, який зробив юнак, — пісня «А мне шестнадцать лет», яку юнак написав для неї. Володя власноруч виготовив альбом, в якому написав ноти й текст, красиво розмалював усе кольоровими олівцями і підписав: «Людочці на день народження».

— Це для мене найдорожчий подарунок, — пригадує Людмила Андріївна. — Я дуже ціную те, що було між нами. Перше наше кохання дороге на все життя. Воно залишиться назавжди святим...

Володимир переїхав у Чернівці у 1966 році, коли Людмила ще навчалася у випускному класі. Вони підтримували дружні стосунки. А потім вона вступила до Київського театрального інституту. Івасюк приїжджав на її дипломну виставу — вона грала Елізу Дулітл у «Піґмаліоні». За направленням поїхала працювати в Дніпропетровськ. Був період, коли вони знову досить близько зійшлися й думали про одруження.

— Я від нього завжди відчувала таку ніжність, трепет. Ми не бачились так часто, як у юності, але то він до Дніпропетровська приїде, то я до Львова. Я на інших чоловіків дивилася крізь призму ставлення Володі до мене й до матері та сестер, — говорить Людмила Шкуркіна. — Я думаю: що це було? Я була одна, він був один, і були разом. Щось нас не розв'язувало. Ми не могли розв'язати наші стосунки. Така вже доля. Я щаслива, що в моєму житті був Володя.

Їхня остання зустріч відбулася у серпні 1978 року. Вони сиділи вдома у Володіних батьків, у кафе. А потім Володя запропонував поїхати в Кіцмань. Вони пройшлися містечком, потім — у ліс, на Рубану дорогу, до хатинки лісника.

— «Відмотуючи» назад те літо, я думаю: що це було? Чого його так тягнуло в ті місця, в наше дитинство, туди, де було нам добре? — не дає спокою думка Людмилі Шкуркіній (вона вийшла заміж тільки через кілька років після трагічної загибелі Івасюка).

МАРІЯ

Сьогодні Марія Іванівна Марчук (дівоче прізвище Соколовська) живе у Чернівцях. Вона — лікар-терапевт. Матір двох синів і доньки, а тож ще щаслива бабуся. Та був у її житті момент, коли за нею упадав Володя Івасюк. Чарівна білявка Марійка Соколовська ( тоді їй не було й 17 років) зразу після закінчення Коломийської середньої школи № 1 (знаменитої колись гімназії, у якій навчались Василь Стефаник, Роман Іваничук та інші видатні діячі української культури й історії) вступила до Чернівецького медичного інституту. Старостою групи, у яку вона потрапила, був не хто інший, як Володимир Івасюк. Марійка грала на скрипці й відразу стала учасницею оркестру народного ансамблю пісні й танцю «Трембіта». Серед скрипалів, звичайно, був і Володимир Івасюк. Невдовзі йому стає тісно в межах оркестру народної музики, то він організовує камерний оркестр. Часто репетиції оркестру доводиться проводити на квартирі у Івасюків по вулиці Богдана Хмельницького, 68, у Чернівцях. Іноді, як згадувала сестра композитора Галина Івасюк-Криса, вони займалися у вхідній арці — тут була чудова акустика. Учасницею камерного оркестру, зрозуміло, стала і Марійка Соколовська.

На заняттях вони сиділи поруч. Вона добре пам'ятає, як деякі викладачі могли піднімати Володю кожного заняття й при цьому говорили йому: «Ну що, Івасюк, ви вже визначилися, ким будете — лікарем чи композитором?» І Марійка давала Володі свої конспекти, коли він не встигав добре підготуватися до семінарів — їй було боляче, коли намагалися принизити Володю. Одного разу під час занять (це було взимку) Володя підійшов до неї і показав їй вірш. Це був текст пісні, яка невдовзі стала знаменитою на весь світ — «Червоної рути». Потім Володимир написав спеціально для неї цей текст. І підписав: «Мусі від Володі».

Володя часто запрошував дівчину до себе в гості. Батьки гарно ставилися до неї. Потім вона стала дружиною молодого викладача інституту. І Володя привітав її. Листівку вона зберігає дотепер... Минали роки. У 1988 році батько Володі Михайло Івасюк подарував Марії Іванівні збірку пісень свого сина. І коли вона перегорнула кілька сторінок, побачила те, від чого може стиснутися серце, — пісню «Елегія для Марії».

— Я лише тоді зрозуміла всю глибину його почуттів до мене, — згадує Марія Соколовська (Марчук). — Із Володею ми були поруч увесь день: зранку — заняття, ввечері — репетиції. Уже пізніше мені розповіли, що Івасюк був закоханий у мене, але сам він ніколи не зізнавався. Мабуть, йому легше було про все сказати в піснях.

У творчості Івасюка жіночі імена згадуються всього двічі — в пісні «Аве, Маріє!» (така авторська назва) та «Елегії для Галі».

НІНА

Була ще одна дівчина — висока, струнка білявка, з гарними рисами обличчя, до неї Володимир приходив додому на вулицю Гастелло, неподалік від Центрального універмагу, сідав за піаніно і грав свої пісні. Часто він запрошував її на прогулянку містом — вони йшли у парк імені Калініна (нині парк імені Шевченка). Любив з’являтися з нею на людях, що зафіксовано на фотознімках. Але частіше вони бачилися у неї на роботі, по тодішній вулиці Комунарів (тепер братів Руснаків), 5. Це було, мабуть, найтаємничіше й найпопулярніше приміщення в місті — місцева телестудія. Там у Володимира було багато шанувальників, бо його знали як гарного музиканта й часто запрошували до участі в музичних програмах. З’явилися і справжні друзі, з якими він любив ходити в Карпати. Гори — то була його любов. Ось що він писав мамі навесні 1968 року в Івано-Франківськ, де вона навчалася на курсах: «Ми читали твого листа, мамо, й заздрили тобі (мама побувала на екскурсії в горах — П.Н. ) Я б, наприклад, був згоден висидіти тиждень по 24 години на добу на всіх нарадах, щоб тільки помандрувати хоч кілька днів по квітучих Карпатах».

Одного разу дівчина ризикнула піти з ним у гори, і завдяки Володі побачила Близницю, Драгобрат, Говерлу — найвищі вершини Карпат. Там, мабуть, і народилася пісня, яка вперше принесла популярність молодому композиторові. Як стверджує телеоператор Чернівецького телебачення Степан Шпіц, який також ходив у гори з Івасюком, коли вони поверталися з походу, в поїзді Володя заспівав пісню «Я піду в далекі гори». Слова були записані на коробці цигарок. Михайло Кузменюк, який залишив чудові фотографії Івасюка, згадує, що цю пісню він уперше почув восени 1968 року у себе вдома на вулиці Заньковецької в Чернівцях.

А ось зізнання самого композитора: «Ця пісня була написана під впливом якогось неясного образу, хоч я й відчував, що цей образ існує насправді.

Під час запису (фонограми для передачі — П.Н. ) я почав усвідомлювати, що той далекий туман, для якого я писав свою пісню, набуває конкретної форми й перетворюється на тебе, Ніно.

Хоч це й дивно, але це так. Я зрозумів, що ця пісня написана під твоїм впливом, і по праву вона має бути твоєю».

Запис зроблено у власноруч виготовленому альбомі, який Володимир Івасюк подарував асистенту звукорежисера Чернівецького телебачення Ніні Щербаковій, в якому разом із нотами й текстом пісні «Мила моя» — фотографія Володимира роботи Михайла Кузменюка і пісні (але вже без нот) «Червона рута», «Водограй», «Відлуння твоїх кроків».

У 1972-му Івасюк переїхав до Львова, в 1973-му Ніна вийшла заміж. Закінчила інститут зв’язку й перейшла на роботу в телецентр, часто їздила у відрядження на Івано-Франківщину. І час від часу на зустріч із нею приїжджав зі Львова Володимир. Остання така зустріч відбулася напередодні від’їзду Івасюка на конкурс «Молоді голоси» в місто Хмельницький — він був членом журі. Це було 19 чи 20 квітня 1979 року. Володимир, як згадує Ніна, був у гарному настрої, розповідав про свої грандіозні плани. А через кілька днів він безслідно зник…

ГАЛИНА

Пісня «Елегія для Галі» вперше прозвучала у 2002 році. А до того вона лежала в архіві композитора. В його житті були дві Галі — молодша сестра, яку він ніжно любив, усюди брав із собою, навіть у Сопот (Польща) — єдину його зарубіжну поїздку на конкурс естрадної пісні — з ним поїхала Галя. Вона мала особливий шарм, завжди піклувалася про брата, їй він довіряв багато своїх таємниць. То «Елегія» присвячена їй? Є певні сумніви, бо текст пісні, автором якого є сам Володимир, пронизаний почуттям закоханості. Отже, була інша Галя. Яка? На неї вказує Михайло Івасюк у повісті «Монолог перед обличчям сина» — це журналістка молодіжної газети Галина Тарасюк, авторка статті «Знайти сонця руту», першої серйозної статті про Володимира. Як вважав батько, їхні взаємини відбилися значно мірою і на його творчості. А сестра Галя в опублікованій повісті-спогаді пише: «Восени 1970 року Володя познайомився з Галиною Тарасюк і частенько говорив про неї. Казав, що її прізвище — добра рима до його прізвища і що вони й душевно непогано заримовані. Я збагнула, що він захоплюється нею. Вона гарна, а до того ще й гостроязика. З нею Володя почувався дуже добре, вона мала в собі щось щире, чисте, здорове, що імпонувало йому. У той час він уже працював над твором «Пісня буде поміж нас». Я послухала один куплет і спитала, про кого це. Він блимнув очима й відповів: «Не заважай… Про Галю. Що, не подобається?» Я замовкла. Здивувалася, що він різко зреагував на запитання. Чому б мені Галя Тарасюк не подобалася? Інша річ, що Володя не любив, коли хтось непрохано вторгався у світ його інтимних почуттів.

У жовтні 1970 року Галина Тарасюк запросила Володю на свій день народження. Він хвилювався, бо хотів подарувати їй щось гарне, та нічого путящого не міг знайти. А пісня ще не була завершена».

Володимир подарував дівчині різьблену рахву, але найбільшим подарунком для неї були пісні — юнак прийшов із гітарою і співав для неї. Майже через три десятиліття Галина Тарасюк — нині відомий письменник, лауреат літературної премії імені Олеся Гончара — згадала той день у вірші:
Жовтень. Осінь. Кленів багаття.
У день янгола, з янгольським личком
Я танцюю, я в жовтому платті
І закохана я у музику.

Це було в Чернівцях, на вулиці Олега Кошового, де тоді жила Галина.

Корпуси медичного інституту розташовані неподалік вулиці Кафедральної, 2 (тодішньої Кірова) — саме там у редакції газети «Молодий буковинець» працювала Тарасюк. Володя часто дзвонив їй після пар, чекав на Театральній площі, потім вони разом гуляли містом і розмовляли. З ним було цікаво, бо знав багато — Івасюки мали дуже велику бібліотеку, яку Володя, за словами його наймолодшої сестри Оксани, перечитав тричі. Крім того, у цей час до них переїхав із Канади старший брат Михайла Григоровича Іван Івасюк — також джерело безцінної на той час інформації. І Галі було про що розказати — вона побувала в Москві, в Літературному інституті, була знайома з багатьма київськими письменниками. І на той час вона вже підготувала до друку збірку новел. Вони розповідали одне одному про своїх рідних, яких дуже любили, ділилися враженнями від прочитаного.

«Ми були дуже близькі духовно, — каже Галина Тарасюк. — Я вперше зустріла людину свого віку, ровесника, від якої сходила еманація розуму, таланту й благородства — три речі, які так шанувала в чоловіках і які разом майже не зустрічаються в одній особі. А ще він був безоглядно добрим і щирим.

Не знаю, як можна назвати наші стосунки з Володею, але це було щось таке чисте, ніжне й гарне, як маків цвіт, на який і тінь не впала. Нічого подібного в моєму житті не було».

Він часом звертався до неї «Коцю!» Коли ж дівчина поцікавилася, чому він так говорить, Володя відповів, що це його тато так звертається до мами.

Володя завжди був у гарному настрої, веселий, дотепний, енергійний, сповнений цікавих ідей і планів. На той час він уже відчув свої можливості й готувався до великого творчого майбутнього.

Найчастіше їх прогулянки закінчувалися на вулиці Сторожинецькій — там була гарна церква Петра й Павла, яка ніколи не зачинялася, а довкола церкви — величезний двір. Туди й заходили Володя й Галя.

Додому Володя Галю не запрошував, але вона, дуже сором’язлива, навряд чи пішла б — батько його викладав у неї в університеті. Володя часто дзвонив їй на квартиру, й це була радість для господині дому пані Еріки, яка юнака дуже поважала. Він вимагав, щоб Галя також йому дзвонила. На жаль, як вона згадує, ні разу його до телефону не покликали — можливо, справді не було вдома. І чомусь йому не говорили про її дзвінки, він аж ображався, що вони домовлялися, він чекав біля телефону, а вона не дзвонила…

А потім сталося нещастя — у Галі помер батько, тяжко захворіла мама. Більшість клопотів за молодших брата й сестру впало на її плечі. Володя згодом переїхав у Львів. Попросив Галину надіслати йому вірші для пісень. І вже у Львові він завершив твір «Пісня буде поміж нас», записав його на обласному радіо. Але Галя й не знала, що на цю пісню надихнула молодого митця саме вона. І тільки через десять років після трагічної загибелі Володимира Івасюка на одному з творчих вечорів про це розповів Михайло Івасюк.

Галина Тарасюк і Володимир Івасюк востаннє спілкувалися 25 листопада 1977 року — на 60-річнім ювілеї Михайла Григоровича, спочатку в університеті, а ввечері — в ресторані. Володимир запросив її на танець, розпитував, як справи, а потім сказав: «Тобі треба звідси виїхати. Отак — стріпнути крильцями й полетіти».

На той час Галина Тарасюк вже була в шлюбі, а біля Володимира Івасюка займала місце інша жінка... На жаль, вона не принесла йому щастя. І ми навіть не можемо сказати, на яку пісню надихнула композитора вона. Бо всі роки у Львові він продовжував спілкуватися і з Людмилою, і з Ніною, і з Галиною. Їх він обезсмертив своїми піснями.

Delimiter 468x90 ad place

Підписуйтесь на свіжі новини:

Газета "День"
читати