«Ми — березільці»

Ювілейний вечір відбувся в Харківському драматичному театрі ім. Т. Шевченка. А на початку квітня пройде Конкурс молодих читців імені Р. Черкашина та вечір пам’яті в колишньому Харківському театральному інституті (тепер він називається Університет мистецтв ім. І. Котляревського), якому Роман Олексійович віддав понад піввіку свого життя.

Бувають поворотні ситуації в житті людини, які визначають увесь її шлях. Такою була зустріч тоді ще нікому не відомого юнака Романа Черкашина з великим митцем-новатором, кумиром тодішньої мистецької молоді Лесем Курбасом. Це було в далекі 20-ті роки минулого століття. Роман і його дружина Юлія Фоміна разом училися в Київському театральному інституті. Вистави театру «Березіль», який створив Л. Курбас, усі передивилися. Про ці вистави сперечалися, їх обговорювали в пресі, про методи Л. Курбаса та його програму оновлення українського театру постійно говорили з майбутніми акторами й режисерами під час лекцій і занять. Щось дуже захоплювало, щось викликало подив, спонукало до роздумів. Час був бурхливий, студентське життя напівголодне, але сповнене надій, сподівань, віри у власне мистецьке покликання. Кохання, романтика подорожі в невідоме штовхнули молоде подружжя до незвичного вчинку. Захотілося порівняти хвилюючи березільські вистави, почерк їхнього творця з тим, що пропонувала тогочасна театральна Москва. Задумано — зроблено. Не дочекавшись зимової сесії, наші Ромео й Джульєтта сідають у потяг та їдуть, щоб почати самостійний шлях у вирі нових вражень і випробувань.

У Москві все починалося якнайкраще. Романа прийняли у театральну студію Юрія Завадського, Юлію — в балетну школу. Вони побачили знамениті постановки найвідоміших режисерів, назавжди закохалися в мистецтво незабутнього актора Михайла Чехова. Першим, хто простягнув їм дружню руку допомоги, був приятель їхнього київського друга Арсеній Тарковський, тоді ще студент, у майбутньому — відомий поет. Однак у них не було ні житла, ні грошей, ні можливості їх заробити. Коли настало літо, вирішили повернутися до Києва й відновитися в інституті. І саме в цей скрутний життєвий момент їх розшукав і запросив до свого театру Лесь Курбас. «Березіль» тоді змінював своє місце розташування й статус. Театр переводили з Києва до тодішньої столиці — міста Харків, — визнавши зразковим театральним колективом. Це вимагало переходу від сміливих експериментів і студійної праці до постановки вистав, дозвіл на існування яких давала партійна влада. Готуючись до переїзду, Л. Курбас оновив склад трупи кількома зовсім молодими акторами, у числі яких опинилися Роман й Юлія.

Усього п’ять сезонів Роман Черкашин набував сценічного досвіду під наглядом Леся Курбаса й спостерігав роботу унікальної театральної трупи та її художнього керівника. А потім для молодого березільського актора з’явилась нагода довести відданість своєму великому вчителю. На страшному зібранні, де плюндрували й нищили творця кращого українського театру європейського ґатунку, лише троє наважилися підняти голос на захист геніального майстра. Одним із них був Роман Черкашин. Після цього було довге життя актора, режисера, згодом відомого театрального педагога. Однак усе, чого він досяг, чого вчив численних власних учнів, він пов’язував зі школою театру «Березіль» й уроками Леся Курбаса.

Коли сталінські репресії залишилися позаду й були з’ясовані трагічні обставини загибелі Курбаса в надрах ГУЛАГу, його незабутній образ став оживати, надихаючи нові покоління театральних митців. Роман Черкашин перетворився з того часу на одного з найактивніших літописців доби найвищих звершень «Березолю». Він писав про Леся Курбаса та його вистави, згадував деталі унікального акторського побуту, відтворював портрети спільників режисера та його вихованців, розповідав про незабутні роки, свідком яких був. Вийшла низка його статей, були написані рецензії на наукові розвідки театрознавців, звучали виступи на конференціях і вечорах пам’яті. Однак найбільш ґрунтовна праця, книжка «Ми — березільці» досі так і не видана. Лише частково деякі її розділи ще за життя автора були надруковані в журналі «Сучасність».

У книжці «Ми — березільці» відтворено трагічні події ганебної розправи над Лесем Курбасом восени 1933 року: «Я впритул підійшов у своїх спогадах до зловісного в історії, сповненого трагічних зрушень людських доль 1933 року, — писав Р. Черкашин. — Фатальним він виявився також у життєвій і творчій долі Леся Курбаса. У другій половині сезону 1932 — 1933 років стало ясно, що «Березіль» загальмував у своєму розвитку. Л. Курбас пов’язував зупинку руху колективу зі своєю хворобою. Навесні, нарешті, надійшла давно очікувана звістка: Микола Куліш домігся-таки дозволу на постановку своєї нової п’єси «Маклена Граса». Курбас буквально ожив! До нього повернулася творча й організаторська енергія.

Свій 12-й сезон «Березіль» відкрив прем’єрою «Маклени Граси», що відбулася 24 вересня 1933 року. Актуальність п’єси, зображені в ній класові конфлікти та суперечності сучасного капіталістичного суспільства, здавалось б, повинні були забезпечити новому твору талановитого драматурга офіційне визнання. Однак цього не сталося. Чи міг передбачити Л. Курбас, що вистава стане його останньою роботою в українському театрі?

Рецензії на прем’єру з’явилися в пресі негайно. Всі вони були нещадно критичні. Крапку над «і» поставила рецензія, надрукована 3 жовтня в газеті «Комуніст». ЇЇ автор Ф. Таран не тільки критикував твір і його сценічне втілення, але й наголошував на політично хибній «особливій лінії», якої вперто дотримувався у своєму репертуарі та театральній системі Лесь Курбас. Хибні збочення керівника «Березолю» були кваліфіковані як «буржуазний український націоналізм» та занепадницький «буржуазний формалізм». Усім стало зрозуміло, що мова йде про узгоджену офіційну оцінку. Прямо ставилося в рецензії й питання про зміну мистецького керівника театру «Березіль». 5 жовтня скликали термінове засідання колегії Народного комісаріату освіти, на яке були запрошені письменники, представники громадськості, за бажанням, члени колективу театру. Обговорювалася доповідь Л. Курбаса «Про творчій стан театру на сьогодення».

Трагічна атмосфера цього зібрання запам’яталася мені на все життя. У невеликому залі зібралося з півсотні людей. Л. Курбас виглядав стомленим і якимось відчуженим. Я оглядаю присутніх і пробую уявити, хто із них міг би наважитися сказати слово на підтримку Л. Курбаса? Ось Д. Грудина, колись посередній режисер, прихильник традицій старого українського театру, нині критик і відвертий ворог Л. Курбаса. Поглядаю й на Івана Микитенка. Він — головний, найнебезпечніший супротивник мистецького керівника «Березолю». А чи підтримають режисера композитор П. Козицький, драматург Л. Первомайський? Останній сидить якійсь похмурий. Немає серед присутніх найближчих друзів театру й прихильних до нього критиків. Відсутній і Микола Куліш.

Засідання відкриває нещодавно призначений заступником Наркома А. Хвиля. Зібраний, підтягнутий, тримається трохи зверхньо. Формулює завдання колегії: «Ставиться на обговорення питання про «націоналістичні збочення в репертуарі театру «Березіль». Доповідь Л. Курбаса була зовсім короткою. Він погоджується, що творча праця театру вимагає перебудови, з критичною оцінкою вистави «Маклена Граса» не сперечається. Дмитро Грудина перший, а за ним інші промовці один за одним різко критикують «Маклену Грасу» й осуджують репертуарну політику театру, хоч і визнають талановитість його акторів. Іван Микитенко бере слово п’ятим. У зв’язку з тим, що політична розправа над Л. Курбасом і М. Кулішем фактично вже відбулася, він вдається до художнього розвінчання «Березоля», театральну систему Л. Курбаса зневажливо називає «обвішаною формалістичними брязкальцями», а останню виставу театру кваліфікує як «цілком нікчемну, нікудишню».

Я сидів приголомшений. Трагічне становище Леся Курбаса на цьому політичному судилищі мене глибоко схвилювало. Він був один проти глухої стіни упередження, ворожості. А як же ми — його учні, вихованці? Нарешті першим з березільців підняв голос Б. Балабан, полемізуючи з різкими оцінками І. Микитенка. Але мені здалося, що він сказав не все. Адже знищується самобутність «театру Курбаса»! І я виступив, щоб нагадати про унікальність культури режисера-новатора, про створені ним неповторні вистави. П’ятнадцятим й останнім виступив Іван Олександрович Мар’яненко — найбільш досвідчений з акторського складу театру, людина виключної чесності й правдивості. Він категорично заявив: «Лесь Курбас — перший в українському театрі підняв режисерське мистецтво на сучасний науково-творчий рівень». Проте що значили наші схвильовані голоси проти заздалегідь спланованого ходу засідання!

Заключне слово надається Лесю Курбасу. Опанувавши себе, він заговорив гнівно, пристрасно й тим самим остаточно себе згубив. Згубив? А може, навпаки, повертав людську гідність, звільнявся від принизливого страху. Як заклик прозвучали його звинувачення на адресу своїх опонентів, яким він відмовляв у праві говорити від імені народу.

Колегія ухвалила зняти Леся Курбаса з посади художнього керівника й директора театру. У повідомленні про цю ухвалу, надрукованому в газеті «Комуніст», наводилися підстави такого рішення: «Л. Курбас збивав театр на позиції українського буржуазного націоналізму... ігнорував соціалістичне будівництво, під маркою «незалежності мистецтва»... нерідко показував радянську дійсність карикатурно».

Відлучений від українського театру, Л. Курбас ще сподівався продовжити творчу працю в Москві. На привокзальному майдані його проводжала невелика група ще вірних йому людей. Л. Курбас був мовчазним. Дивився чи кудись у безвість, чи в глибини власної душі. На перон ми не виходили. Останні почуті від нього слова були гірким виразом з шевченківського вірша: «На нашій — не своїй землі»...