«Ми з тобою біженці»
Вистава «Глибинні мрії» — спроба митців проаналізувати нинішню ситуацію на сході України
Театральний перформанс «Глибинні мрії» американської режисерки Вірляни Ткач, створений разом із донецьким Фондом «ІЗОЛЯЦІЯ», Сергієм Жаданом, Національним центром театрального мистецтва Леся Курбаса та у співпраці з Yara Arts Group (США), — це продовження історії, яку було записано минулого року в Донецьку за допомогою інтерв’ювання звичайних донеччан. Однак ці вистави мають різні контексти, різні обставини. Сьогоднішні «Глибинні мрії» — це спроба режисера з Нью-Йорка переосмислити досвід війни, вимушеної міграції (у виставі наголошують на слові «біженці»), втрат...
Американська версія назви — Underground dreams — може наштовхнути на паралелі з фільмами Еміра Кустуріци Underground та Arizona dreams, через які проходить карнавал, сюрреалізм і «вічне свято циганської душі», однак вистава Вірляни Ткач стримана й по-українськи патріотична.
Перформанс починається з того, що глядачі проходять пункт контролю (вас і ваші речі сканують). Повз глядачів ідуть дівчата з валізами, в плащах і шарфах. Згодом ви потрапляєте в приміщення, де чути вислови донеччан:
«У норму входить те, що поруч з тобою ходить людина зі зброєю».
«Чомусь людина, яка взяла в руки автомат, стала відчувати за собою силу і вирішує, що за ним стоїть правда. Абсурд!».
«Наше головне завдання сьогодні — вижити...»
«На жаль, минуле не повернути. Немає майбутнього, принаймні такого, яке б могло бути».
«Це не місто погане. Просто зараз тут панують погані люди...»
Ці голоси виявляються знайомими, їхні історії — подібними на ті, які ти вже колись чув і переживав. Знайомі й обличчя дівчат, які сидять на зібраних валізах і готуються зібрати перші-ліпші речі, щоб покинути місто. Вони так само пережили вибір: або залишатись у Донецьку, або їхати. Обрали — друге. Дівчата-донеччанки з’являються майже в усіх сценах. І супроводжують глядачів, мов Харон, що перевозить душі в інше життя, не маючи ходу назад.
Історія міграції у виставі представлена першою. Щоправда, та історія, яку розповідає Руслана Руснак (грає роль переселенки), зовсім не схожа на ту, з якої доводилося стикатись у реальному житті. Героїня переживає той момент, коли доводиться робити вибір, вона занадто прив’язана до своєї землі, квартири, постійно перебираючи в руках ключі. Насправді, ті донеччани, які вирішили поїхати, зробили вибір більш рішуче, не розмірковуючи над тим, які ключі підходять до квартири чи під’їзду. Ті, хто залишився у Донецьку, зробили це не тільки з причини любові до своїх будинків: хтось працює, хтось не може лишити батьків, хтось — дітей, хтось — як протест, хтось справді тому, що немає куди бігти.
Пані Лариса розповідає свою історію серед розкиданих речей і листівок. Листівки частково підписані, частково — порожні. Останні ніби натякають на тих, хто залишився в місті, захопленому терористами; а також про тих, хто пішов воювати за звільнення України.
Друга історія — про воїна (актор — Артем Мануйлов, до речі так само зі сходу, народився в Луганську, багато років прожив у Донецьку), який став добровольцем на сході і звільнює міста. У його словах багато правди і болю:
«Буде розмазане сонце за плацкартним вікном.
Буде холерна яма, залита вапном.
Буде криваве взуття на жіночих ногах...»
Ще одна героїня-переселенка (біженка), роль якої грає Тетяна Гаврилюк (Dakh Daughters), співає пісні на вірші С.Жадана.
Герой наступної історії — заробітчанин (цю роль виконує Микола Шкарабан) розповідає про те, як він будував готелі, ресторації, сауни, а зараз вони всі в дірах від обстрілів. Герой, від імені якого розповідає Шкарабан, справді існує. Таких у Донбасі багато.
Кожні історії проходять крізь історичні періоди: Донецьк, Сталіно, Юзівка, дикий степ, все більше занурюючись в історичні глибини. Їх у виставі підкреслено уривками з фільму «Симфонія Донбасу» та сюжет про євшан-зілля з «Повісті врем’яних літ». У виставі використано уривки з віршів Томаса Макграта та Мері Олівер, а також народну пісню з Житомирщини «Сєрие гуси»...
Зрештою, проаналізувавши минувшину, глядач знову повертається в теперішні часи. Перед ним постають портрети людей, чиї документальні історії-мрії були записані ще минулого року. Актори театру, а також донецькі дівчата, що весь час супроводжували акторів і глядачів (у білому), повернулися додому.
«Мені подобається місто. У ньому є щось джазове, коли повертаєшся увечері додому і бачиш світло ліхтарів. Люблю вночі посидіти на дахах будинків — зверху Донецьк красивий. Люблю повітря із запахом пилу. Попри те, що в нас воно не чисте, в ньому щось таки є», — завершує історію голос донеччанки.
Мрії — те, як ми хочемо все бачити, резюмує актор Шкарабан.
Частина людей, яка поїхала з Донецька, вже туди не повернеться, а інша — приїде працювати, переживши досвід вимушеного мігранта. Ті, хто лишився, матимуть досвід життя в блокадному місті, вулицями якого ходять озброєні бойовики.
«Глибинні мрії» — експериментальна постановка, яка досліджує злиття мрії з ідентичністю людини, особливо у зв’язку з нещодавніми подіями та з огляду на історію регіону, а також здатність мрії впливати на майбутнє людей.
