Микола Реріх — легенда, що минає
Нинішнього літа в одній із елітарних здравниць Криму я спостерігала, як діти, які регулярно збираються на психологічні тренінги в окрему кімнату, бачать на стіні три портрети: графічний Ленін, живописний Микола Реріх і фотографічний Ошо — крім імен і загальних відомостей про цю трійцю вони нічого не знають і знати загалом не хочуть. Іконостас нецікавих кумирів, виставлений дорослими, для них — декорація, на тлі якої можна роздумувати про власні «психологічні проблеми». Спостерігаючи екзальтовані захоплення своїх батьків і старших братів, це покоління вже виробило здоровий скепсис щодо містики й окультизму багатьох iнших навколокультурних явищ.
А ще не так давно, приводячи чергових студентів до музею російського мистецтва, я бачила, як жваво реагують молоді люди на реріхівську картину «Святий Миколай» (1911 р.), де православного заступника, який жив у Малій Азії в VIII столітті н. е., зображено на тлі тибетських вершин. Відразу ж виникали запитання про зв'язки християнства з буддизмом, про подорож Христа до Індії, про таємничу «душу світу», загальнолюдські цінності, взаємодію культур. Ідеї, що хвилювали Миколу Реріха, його переселення до Індії, його статус «майже гуру» — ось те, що живило «змичку» езотеризму з масовою культурою, на хвилі якої зросли й «карти Таро», й гороскопи, й екзотичні подорожі. Не вийшло в нас «варіанту хіпі», сучасна молодь тяжіє більше до технологічних чудес Заходу, ніж до містичних таємниць Сходу. Живописна творчість Миколи Реріха так і залишилася «красивою декоративною плямою», ілюстрацією, а то й просто казкою про далекі країни, де можна без великих зусиль «вирватися в астрал».
Кінець століття не відчуває вже священного трепету перед багатьма іменами, навколо яких, здавалося, склався стійкий пієтет «духівників духовності». Так сталося й зі спадщиною Миколи Реріха, художника й письменника, про якого складалися легенди ще з довоєнних часів, а вже в середині 80-х, у перебудовний бум інтересу до «срібного» віку й «російського релігійного відродження» — просто зростали, як гриби після дощу, різноманітні «товариства, що осягають шлях і таємниці сім'ї Реріхів». Щоправда, вже тоді багатьох адептів дошкульно називали «реріхнутими», однак не було такої сімейної бібліотеки, де б не стояла на полиці його книга, альбом його репродукцій або спогадів про нього ж.
Тоді вважалося, що, причастившись «таємниць Сходу», багато хто зможе відкрити для себе паралельні світи в окультній, теософській і філософській думці. Власне, художня цінність спадщини Реріха якось відсунулася на задвірки інтересу, хоча багато які музейні зібрання, як заведено, «пишалися» його роботами, а на виставки репродукцій (!) його індійського циклу вишиковувалися черги. Сьогодні мало кому, крім фахівців, цікаві живописні полотна Миколи Реріха часів «Світу мистецтва», який поїхав із революційної Росії до далекої Індії. А «реріхівські товариства» процвітають завдяки все тим же дамам- шанувальницям, яким важко змиритися з думкою, що ставлення до кумирів змінюється, залишаючи лише позачасовий сенс особистості та творчості.
