Мистецтво прямої дії

У Вайсберга передусім говорить колір. Колірна пластика світу завмирає в потрібні миті, відображається на полотні окремою драмою.

Текучі червоно-чорні сполохи. Білясті сутінки й вугільні хмари диму. Охристі ліхтарі над полем бою. Вогняні пунктири, які прорізають небо, що опустилося. Абриси людей, будівель у тісняві атак, пожеж, фігур, що біжать або падають, жестів загрози або перемоги. Але це лише мій опис. У кожного на цій війні була своя барикада, і як висловити те, що відбувалося ці три місяці з усіма нами? Як передати без фальші й самозамилування шалену суміш з тривоги, безсоння, страху, безпорадності, ненависті, люті, захвату, надій, горя, де зупинитися в цьому нескінченно мінливому краєвиді тектонічного зрушення?

Вайсберг шукає відповідь у кожній окремій картині й у кожному колірному акорді нового циклу. Він не слідує точній хронології, уникає лінійних сюжетів. На полотнах є впізнавані образи — сурмач, що грав сигнали до контратаки на Інститутській, колонада стадіону «Динамо» або пішохідний місток над Майданом. Однак впізнавання в «Стіні» більш глибоке, за раціональними межами. Ми тут вгадуємо себе в обставинах, котрі здавалися неймовірними в усіх сенсах. Впізнаємо у цій стіні полотен — життя та смерть. Впізнаємо кольори своєї гідності. Істинні кольори героїв.

МАТВІЙ ВАЙСБЕРГ: «Я НАМАЛЮВАВ ОСТАННЮ КАРТИНУ, ПРИЙШОВ ДОДОМУ І ЗАПЛАКАВ»

— Як з’явилася ця серія?

— В результаті перебування автора протягом двох місяців на Майдані. Причому спочатку не було жодного бажання малювати, сама думка про це викликала сором. Потім, коли все затягнулося, то стало  зрозуміло, що треба малювати, поки гострота вражень  не минула. Протест тривав багато днів, враження накопичувалися фрагментарно і, нарешті, склалися в дещо ціле, яке насправді не є сумою окремих елементів. Можна як завгодно це трактувати.

— А як з’явилася така форма — 28 невеликих картин?

— Також не відразу. Думав про великі роботи, а потім попередня «Стіна» за мотивами Старого Заповіту наштовхнула мене на думку про схожість подієвого ряду — тектонічні потрясіння в часі й просторі, і тому здалося  доречним зробити серію саме так. Звичайно, навіть багатьма картинами закрити цю тему не вдасться. Проте що зміг — те зробив.

— Чи важко було це малювати?

— Технологічно — легко, я достатньою мірою володію цим способом риторики. Психологічно — важче.

— Чому?

— Тому що для мене це була війна. Адже картини — це виймання заноз із серця. З одного боку — кровоточить, з другого — легшає. Були дні, коли я відчував, що якщо чого-небудь такого не зроблю, то просто вибухну зсередини. Доводилося це терпіти. Так, важко. Створення перших робіт взагалі стало для мене справжньою особистою битвою. Ми ж не знаємо, як вчинимо в тих або інших критичних обставинах; ми й самі обставини собі не уявляли. Колись, десь читали, як люди в подібні миті поводилися, але уявити собі це на власній шкурі було складно. Врешті-решт — вилилося в такий ряд, і в ньому мало торжества. Я останню картину намалював, прийшов додому і заплакав. Не соромлюся це сказати. Це не були ламентації з конкретного приводу. Просто я щось здолав, щось залишив у минулому.

— Як ти змінився?

— Не думаю, що я змінився докорінним чином. Я пройшов якийсь етап, як і усі ми. За календарем це дуже короткий період, але при цьому дуже тривалий час:  ми за ці місяці подорослішали, постарішали. Повторюся, ніхто не знає, чого можна від себе очікувати в таких умовах, де у тебе межі допустимого. Ось я останнім літом був у Іспанії, в Прадо, і прикипів до чорного Гойї («Чорні картини», назва серії з чотирнадцяти фресок Франсіско Гойї, багатих на похмурі, криваві образи — ДД). Для мене він заступив, мабуть, усе інше. І раптом виявляється, що я це все бачу, переживаю, і можу уявити — хай і віддалено — які почуття він переживав, коли писав свої «Чорні картини».

— Продовжуючи питання: чи змінилося наше мистецтво?

— Я не оперую такими поняттями, як «наше мистецтво». Знаю, що я зробив певний крок. Щодо художнього світу — подивимося. Йде низка виставок на злобу дня, цілком зрозуміла — всі квапляться, може, і я частково кваплюся — але є епохи, коли слід квапитися. А усвідомити, як змінилося мистецтво, ми зможемо лише через роки, лише поглянувши, банально кажучи, крізь призму часу.

— Ну, у тебе вже є певна дистанція. Як би ти тепер, дивлячись відсторонено, охарактеризував те, що у тебе вийшло?

— «Стіну» я для себе вже пізніше назвав мистецтвом прямої дії. Я бачу, як воно впливає на людей, що були на Майдані, — абсолютно прямо. Але мені хочеться сподіватися, що воно має й решту притаманних мистецтву елементів, що воно житиме в часі саме по собі й наповнюватиметься новими сенсами. А якщо в кількох словах, то повторю те, що вже комусь написав: серія смутку, тривоги і надії. І скорботи, напевно, теж. Але надії — обов’язково.

—  Що робитимеш далі?

— Почав малювати горобців... (зі сміхом). Он скачуть.  Сьогодні ловив їх на полотно, влаштував полювання. У мене тут гороб’ячий кущ біля общаги, вони всі там сидять, цвірінькають. Час від часу я на нього нападаю. Прагну їх не злякати. У мене був зимовий гороб’ячий кущ, тепер хочу зробити весняний. Але за ситуацією стежу. На жаль, час не дає нам розслабитися.

ДОВІДКА «Дня»

Матвій Вайсберг — один з найкращих на сьогоднішній день українських живописців. Народився 1958 року в Києві. Закінчив ДХСШ ім. Т. Г. Шевченка та Київський поліграфічний інституту (відділення книжкової графіки). З 1990 року мав більше 15 персональних виставок. Роботи художника зберігаються в багатьох музейних збірниках України, а також у приватних колекціях різних країн світу.