«На нас чекає дуже велика ескалація»

Режисер картини Олексій ПОЛУЯН народився в Білорусі в 1989, переїхав до Німеччини в 2012, вивчав кіно- і телережисуру в Коледжі образотворчих мистецтв у Касселі. «Відвага» - його повнометражний дебют. Світова прем'єра картини відбулася навесні в рамках Berlinale Special - позаконкурсної програми Берлінського кінофестивалю.

Головні герої фільму - артисти опозиційного мінського «Вільного театру» Марина ЯКУБОВИЧ, Павло ГАРАДНІЦКІЙ і Денис ТАРАСЕНКО. Час дії - легендарне літо минулого року в Мінську. Денис - поза професією, занесений у чорні списки, працює автомеханіком, налаштований радикально, але до певного моменту не діє. Павло сподівається на краще попри все, Марина більш песимістична. На екрані -їхній побут, репетиції, участь у все багатолюдніших демонстраціях. При цьому Полуян відмовляється від спокуси вибудувати драматургію на енергії вуличних зіткнень. Він показує події через реакції учасників, причому як протестуючих, так і силовиків - завдяки цьому дуже гостро відчувається масштаб тиранії, яка тримає в заручниках всю націю.

Фільм закінчується фрагментом вистави «Вільного театру» «Осягаючи любов» за мотивами спогадів Ірини КРАСОВСЬКОЇ, чий чоловік Анатолій був викрадений і вбитий лукашенківським «ескадроном смерті». Режисер обриває лінію серпневих протестів на піку, вклеює кадри з виступів 1990-х і присвячує фільм всім жертвам безсудних страт: боротьба не завершена.

Наша розмова з Олексієм відбувся в Києві в день прем'єри.

ЗМІСТ ГОЛОВНІШИЙ ЗА ФОРМУ

- Що вас привело в режисуру?

- Хотілося в документальній формі поговорити про те, про що в Білорусі не говорять. Документалістській підхід характерний для білоруської культури, взяти ту ж Алексієвич, і безліч неігрових фільмів - все від прагнення показати правду якомога глибше й ближче. А про кіно я тоді мало знав, був наївним романтиком.

- Багато режисерів шлях у кіні починали з сінефілії, з завзятого пожирання фільмів.

- Я теж любив дивитися кіно, але не до такої міри. Я взагалі інформатик за першим дипломом. Кинув у Мінську хорошу роботу, хорошу фірму, поїхав вчитися до Німеччини кінорежисурі. Знаєте, хто у мене був професором?

- Хто ж?

- Яна Друзь! Народилася в Києві, закінчила ВДІК, той ще, коли студенти сиділи в монтажній «Сталкера» Тарковського. Яна - людина, яка розуміє, що таке кіно. Дуже хороша майстриня. Завдяки їй я став тим, ким став.

- У чому її головний урок?

- Зміст головніший за форму. Все повинно бути осмислено. Зараз же в кіні - особливо в Німеччині, де я живу - дуже багато форми, більше, ніж осмислення. Тому німецький кінематограф мені здається прісним.

- Вічне питання форми і змісту.

- В ідеалі, звичайно, потрібна рівновага.

“ЦЮ ЛЮДИНУ НЕ ПОТОПИШ”

- Як з'явилася «Відвага»?

- Я, ще будучи студентом, 12 років тому вперше потрапив на спектакль «Вільного театру». Щоб ви розуміли, що таке тоді був «Вільний театр». Ти береш паспорт, розуміючи, що тебе можуть затримати під час вистави на 15 діб. Приходиш у приватний сектор, квитків немає, запис по дзвінку, тебе зустрічають у секретному місці, ведуть, дивишся по сторонах, щоб не було хвостів, заходиш по паролю в будинок, сідаєш на підлогу, 40 людей поруч з тобою, і дивишся спектакль в кімнатці на 20 кв. м. Найважливіше - з якою простотою, з яким мінімальним використанням художніх засобів піднімалися теми, про які ніхто в країні не насмілювався говорити. Про смертну кару, про тортури, про зникнення людей. Це стало для мене, технаря, культурним шоком. Тоді я і зрозумів, що хочу займатися кінематографом. І вже після навчання, в 2018, вирішив поговорити про роль художника. Адже ці люди чесні з собою і з публікою. Наслідки для них нелегкі: заборона на професію, хтось арештований ...

- Тобто знайомство з театром у вас породило ідею фільму?

- Так, але спочатку я не був готовий. Потім почав учитися режисурі, зробив пару робіт - в тому числі й ігровий короткометражний фільм з Денисом. І вже в кінці 2018 приїхав до нього: «З тобою так легко й цікаво працювати. У мене є одна ідея...»

- А як вибрали інших героїв? Чим вони вам сподобалися?

- Пашка на позитиві завжди, такий наївний, а насправді сумний, у нього всередині безліч життєвих трагедій. Марина дуже старається на публіку, хоче всім подобатись, як і всі актори, але в неї свої слабкості. Тобто всі троє - дуже різні, але при цьому хороші актори й бійці, кожен по-своєму. І вони готові до всього. Я сказав Паші, що хочу його знімати. "Я готовий". - «Але це ж буде документальний фільм. Буду жити з тобою, якщо знадобиться. Тобто, фігурально, без трусів знімати героя». - «Так що, роздягатися вже?» (сміється) Цю людину не потопиш.

“Я НЕ ХОТІВ РОБИТИ РЕПОРТАЖ”

- Я помітив, що, показуючи вуличні маніфестації, ви уникаєте сцен прямих зіткнень з міліцією. Це свідомо?

- Частково так. Я не хотів робити репортаж. Ми все це знаємо, стільки раз дивилися. Можна показати таку жесть... Звичайно, там є ключові епізоди - на Стеллі, на вулиці Пушкінській, де вбили Сашу Тарайковського. Але в цілому мені хотілося робити не публіцистику, а більше таке осмислення. Говорити про наслідки.

- Так, ви більше сконцентрувалися на реакціях учасників подій.

- Але ж це найцікавіше.

- Обличчя жінок поруч з СІЗО на Окрестіна набагато красномовніші, ніж будь-які кадри боїв.

- Там такі процеси йдуть... Не награні. Нічого не приховаєш. Справжня трагедія. Для мене сцена, коли волонтерка зачитує імена заарештованих, а при цьому в кадрі - омонівці, які стоять навколо - одна з найважливіших. Особи цих молодих пацанів у формі. Вони ще більше розгублені, ніж ті родичі. Очі не брешуть.

- Говорячи про силовиків. У вас є кадр, де солдат з оточення бере квіти в протестувальників і вставляє в щит. Як ви думаєте, це було щиро або частина гри, щоб приспати пильність демонстрантів?

- Немає відповіді. Такі ж думки. Коли знімаєш, дивишся в його очі і бачиш, що не бреше, що хоче зняти цю шкаралупу і вийти до людей. Питаю: «Як звуть?» - «Артем». - «Артеме, ти розумієш, що ти зараз входиш в історію? Ми знімемо, і цей момент залишиться. Спасибі тобі". Він мовчить і посміхається. І в ті секунди я подумав: «Невже це станеться?»

Ми тоді прийшли до парламенту, я пам'ятаю, що там коїлося в 2010. Вибігають хлопці зі щитами. А потім до них підходять дівчата. І ці пацани настільки самі були приголомшені, що мені здалося, що це все-таки акт щирості. Не уявляю, що з ними потім сталося. Навряд чи щось хороше. Їм це не пробачили.

- Фільм завершується фрагментом вистави «Осягаючи любов», і там звучить фраза про те, що Ірині Красовській вдалося зупинити зникнення людей. Це дійсно так?

- Не тільки завдяки їй, але її активність була важливим фактором. Вона підняла дуже велику хвилю. Були й інші мотиви - та ж історія з полковником Павличенком, якого викрили як причетного до «ескадрону смерті». Після всього цього продовжувати було б небезпечно й дивно, та вже й прибирати не було кого. І все-таки Ірина зробила дуже багато. Вона переїхала в США, зараз одружена з колишнім радником Буша.

“ЛЮДИ ЖИВУТЬ В ОКУПАЦІЇ, АЛЕ ВСЕ ОДНО ПРОДОВЖУЮТЬ ЧИНИТИ ОПІР”

- Якщо говорити про назву фільму: у чому відвага?

- Це коли усвідомлюєш весь жах свого становища, але все одно робиш що повинен, навіть розуміючи, що, швидше за все, не вийде. Без плакатного героїзму. Це те, що в Білорусі відбувається. Люди живуть в окупації, на негласному військовому стані, але все одно продовжують чинити опір.

- І все-таки, з огляду на сьогоднішню ситуацію: народ програв?

- Думаю, що ні. Нічого ще не закінчено. Тому і фінал фільму такий - різкий обрив. Є сили, які виграли - очевидно, Путін, але це вже інша розмова. Я думаю, що на нас чекає дуже велика ескалація. Суспільство допечене до живого й і не вистачає сірника, щоб усе загорілося. І це буде таке... Я боюся радикалізму. А народ починає втрачати віру в мирний протест.

- Зі свого боку зауважу, що Майдан переміг, коли “радикали” стали більшістю. Коли силовики розуміють, що отримають серйозної здачі - машина державного насильства зупиняється.

- На мене, Лукашенка нічого не зупинить. Це буде трагічний фінал. У Януковича, мені здається, ще було щось людське, а крім того, у нього не було системи. Такого силового кулака. Скільки він пробув при владі? Чотири роки?

- Навіть менше.

- Ну і що це таке? Порівняйте з нашими 26 роками. Як тільки чиновник вступає на посаду, на нього в першу чергу шукається компромат, заводиться кримінальна справа. Я згоден з вами в деяких нюансах, але в цілому тут навіть порівнювати не можна. Такий тиранії в Україні просто не було. Хіба що в КНДР і Китаї щось схоже. А люди ж з голими руками. Немає ані зброї, ані організацій, як в Україні, немає самостійного фінансування.

“НІХТО НЕ ХОТІВ БРАТИ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ”

- Але ж виходили сотні тисяч людей. Чого тоді забракло?

- Гарне питання. Напевно, потрібно було стояти, не йти. Марші були хаотичні. Ніхто з опозиції не хотів брати відповідальність. Я їх розумію, бо вони не мають ніякого досвіду, вони не політики. Весь план - зібратися на марш, і все. Але це просто прогулянка на вихідний. А якби стояли, якщо б це був триваючий процес - можливо, щось би вийшло. Ні плану, ні організаторів. Телеграм-канал, що знаходиться навіть не в Білорусі, таким організатором бути не міг. Один кричить - йдемо на Окрестіна, веде тисячі людей, інший кричить - йдемо на площу, теж веде. Це все некероване. Мені ці події здаються швидше часом перепочинку, люди намагалися віддихатися після чвертьстолітнього жаху, і так само видихали карателі. Кожен дивився, що буде далі. До речі, люди виграли час у серпні після трьох днів пекла завдяки жіночим маршам. Ті дівчата врятували ситуацію. Кожна сторона відійшла. Інакше жертв було б набагато більше. На рівні кількості убитих на Майдані.

- Напевно, народ сам здивувався своїй масовості.

- Все здивувалися, ніхто не очікував. Була ейфорія. А це погана річ - ти втрачаєш контроль. Подібний емоційний стан небезпечний для режисера, митця. Його деякі, той же Трієр, спеціально викликають - але це дурь. Втрачаєш контроль на майданчику і голова не працює.

“ВАШЕ МІСТО СТАЄ НЕЗАЛЕЖНОЮ КУЛЬТУРНОЮ СТОЛИЦЕЮ БІЛОРУСІ”

- Що тепер з героями?

- У Дениса і Паші була музична група «Розбите серце пацана». Вони грали на дворових концертах в Мінську. Одного разу забіг ОМОН і затримав усіх разом з глядачами - 70 осіб - поставив обличчям до стіни, всім дали по 15 діб. Денис і Павло вийшли, зрозуміли, то вони в списку і ніяких концертів уже не буде. Вони переїхали до Києва. Денис тут працює на СТО, Паша викладає в Вільному театрі через онлайн, шукає роботу актором. А коли сталася історія з Ромою Протасевичем, до театру почали приходити тихарі, якісь незрозумілі агенти, знімали, що відбувається. Марина сказала: «Я не можу більше жити в такому страху», взяла сина, чоловіка і на останньому літаку, який ще літав - Мінськ-Київ - прилетіла сюди.

- Виходить, Київ служить для білорусів островом порятунку?

- Ваше місто стає незалежною культурною столицею Білорусі. Все культурники - драматурги, сценаристи, актори, музиканти - переїжджають сюди.

- Цікаво. Чому не в Польщу, не в Литву?

- У Польщу їдуть в основному волонтери, які на Окрестіна чергували. Їм зараз по 5 років дають. У Вільнюсі, в Празі - ті, хто серйозно постраждав, над ким сильно познущалися силовики, чиї родичі сидять. А в Києві більше люди мистецтва.

- До речі, кажучи про культуру: яка ситуація в білоруському кіні? Чи можна взагалі говорити про нього як явище?

- Можна, ймовірно. Але не йдеться про ринок, про індустрію. Всі білоруські фільми на фестивалях - незалежні. Документальне кіно знімають з маленькими бюджетами та довго, ігрове кіно в дуже важкому стані, тому що фінансування немає. Мінкультури раніше давало гроші «Білорусьфільму» - зараз же це мертвий завод. Автори мого покоління - умовні 30 плюс - хто у Варшаві, хто, як я, в Німеччині. Всі їдуть, шукають зарубіжні фонди, працюють з телеканалом «Белсат». У тому ж Києві - багато наших операторів. Плачевна ситуація. Дуже голодне покоління, причому ж пишуть хороші сценарії. Ну а звідки візьметься кіноіндустрія в таких умовах? А Мінкультури хоче знімати пропаганду про 1939 рік, про фашистів. Жах повний.

“ФІЛЬМ СТАЄ ГУЧНИМ”

- Яка реакція на «Відвагу» в Берліні і взагалі на фестивалях?

- Дуже хороші рецензії були. Фільм стає гучним. Звичайно, його не так розуміють, як мені хотілося б. Все-таки в німецькому суспільстві не все знають про нас. Але люди співпереживають, дізнаються багато нового, обурення велике, весь час запитують: «Як ми можемо допомогти?» І ти розумієш, що відповіді конкретної немає. Хіба що сказати: «Передайте своїм знайомим правду про те, що відбувається».

На оффлайн-показ у Берліні прийшли Тіхановська, Світлана Алексієвич, багато відомих гостей. У липні в Німеччині і в Австрії починається прокат. У вересні - в Польщі. Добре б і в Україні зробити. Українському глядачеві було б цікаво його подивитися, зрозуміти білорусів. Адже «Відвага» є такою спробою і для мене. Ми самі себе не знаємо.

- Навіть після минулого року?

- Звичайно, минулорічні події згуртували білорусів. Настільки процеси були обрубані на початку 1990-х, коли прийшов цей Шаріков до влади. Все, що будувалося перші роки після розвалу СРСР, було знищено. Багаторічна насильство над країною, над народом відбивало у людей бажання замислюватися про себе. Зараз процеси самоідентфікаціі, націєтворення йдуть знову, з величезною швидкістю, яка не повинна бути, але в таких умовах як по-іншому?

- Я вважаю, що Україні всього 7 років. Наша політична нація народилася в 2014.

- А у нас - тільки торік. До того переважали конформісти. Моя хата скраю - в Білорусі говорять так.

- Хіба? Та ні, це в Україні так кажуть.

- Невже?

- Так. Дивовижно. У вас так кажуть?

- Абсолютно.

- Скільки себе пам'ятаю, це було українською приказкою: «моя хата скраю, нічого не знаю».

- Приголомшливо.

- Ну, раз там теж так кажуть, значить, не все втрачено.

(сміємося)

“З МИНУЛОГО РОКУ ОДРУЖИТИСЯ НЕ МОЖУ”

- Які плани у вас зараз?

- Пишу ігровий сценарій, теж про події в Білорусі, але в 1980-90-х. Мої батьки жили в НДР. Я народився в 1989, коли впала Берлінська стіна, і батьки через моє народження переїхали до Білорусі. Вони хотіли народити й повернутися. Я народився, через 2 тижні мама мене годує і тут по телеку показують, як падає Стіна. Я хочу зробити більш гострий сюжет. Поговорити про чиновника і його дітей. Про подружжя, яка не боролося і отримала як дано. Якщо не усвідомлюєш цінність свободи - втрачаєш її. У них народжується син, через якого вони повертаються в Білорусь. Він - активіст. А батько - чиновник. Конфлікт у сім'ї. Міністерство в Німеччині планує мій сценарій профінансувати. Сподіваюся, через 2 роки вийде. Але питання - де знімати. Якщо все так і далі піде з окупацією, то доведеться, мабуть, знімати в Україні.

- Врешті-решт, схожі пейзажі можна буде знайти.

- Так. А якщо ще про плани - то це наша операторка, Таня ГАВРИЛЬЧИК. У неї позиція, яку я поважаю і на яку не можу ніяк вплинути: не хоче виїжджати з країни. Скільки не вмовляю - розумію, що вона доросла людина і сама відповідає за своє життя. І це дуже сильно стримує. Я все одно несу відповідальність перед нею. Після прем'єри в Берліні у неї точно будуть гості, а статтю про екстремізм там дають дуже легко, 3-5 років. Є плани її вивезти - але ніяк не хоче. Ми купили їй після показу в Берліні квиток на Петербург - «Побудь поки там. Не їдь відразу, подивися що буде, хто до родичів прийде». Отакі плани.

- З її боку це сміливо.

- Дуже сміливо, це теж кураж, відвага. І не бездумно. Захоплююся таким. У фільмі ж багато про слабкість людей. Бачити героя через слабкість. Який Денис слабкий, він боїться всього, він виходить на протест лише під кінець, а до того, закрившись у дворі, стріляє зі свого арбалета. А потім ми розуміємо, чому так. Він каже: «З 1996 року не змінилося». Тобто ще хлопчиськом, коли проходив Чорнобильський шлях, його затримали, поламали ребра. У виставі «Мінськ 2011» він виходив на сцену без майки: «Кажуть, чоловіка прикрашають шрами». Бере маркер, підкреслює: «Зламано ребро в 1995, Чорнобильський шлях. Два зламаних ребра - День волі, 1996». І все в маркерах. "Вітаємо в Білорусі". Такий посил з простими елементами.

- Чи маєте хобі?

- Взагалі немає часу. Мало зняти - ще треба всюди привезти, говорити, кричати. Та що там - з минулого року одружитися не можу. Зараз ось не можу поїхати додому, довідку із ЗАГСУ взяти. І ще потрібно залишатися пильним. У тому ж Берліні і ФСБ, і КДБ сиділи в залі. Але ми надію не втрачаємо.