На останній зупинці
Привид чимчикує Європою — привид Реалізму
ХХI століття спливає втомою, дрібною нудьгою, оскомою від «сподівань і звершень». Єдина надія — апокаліпсису в цьому списку не значиться. Від нього стомилися в першу чергу, йому не вірять, хоч візит його більш, ніж імовірний — не те що в тому столітті, коли найгучнішою драмою оголошували вбивство Саді Карно і смерть під колесами авто, що неслося зі швидкістю 15 миль на годину. При такому стані речей мистецтву робити нічого, лише випускати вечірні феєрверки. Відображати — що? Реальність — яку?
Що за врожай пожне глядач дня прийдешнього, споглядаючи твори реалізму кінця ХХ — початку ХХI століть? «На новому українському заводі» (і коли такі з'являться?), «Допит УНСОвця», «Менеджери пишуть листа податковому інспекторові», «Ранок рекетирської страти» (це, як з того анекдоту — «Казки і фантастика на іншій поличці»), «Після побоїща Слободана Мілошевича з натовськими яструбами», «Жона Президента зустрічає українських митців» (а що, такий твір справді існує...)
У сучасному реалізмі є щось сомнамбулічне, моторошне. Його стан — життя після смерті. Як зловісний Чезарі, спрямований доктором Калігарі, никає він виставковими залами, забруднює своїм слизом стіни музеїв, заповнює салони й приватні збірки. Скрегіт його заіржавілих кінцівок лунає в усіх усюдах... І ми, кролики, готові йому в черговий раз повірити.
Дурячи нас понад 70 років, реалізм у «новому суспільстві» став на коліна перед паном Капіталом. У ХIХ столітті він хоча б позірно вболівав за долю «принижених і ображених». В кінці ХХ століття він — «шестьорка» на побігеньках у чергового «пахана», «кухаря в законі», який і ставиться до нього відповідно — як до «шестьори». А самі реалісти? Киплять злобою, коли йдеться про кволенький вітчизняний постмодерн (який їм, на жаль, поки не конкурент) — але коли мова йде про вельможного замовника, примирливо бурмочуть: «а що... він хороший хлопець, симпатичний...»
Знаю кількох мастаків (до речі, небезталанних), котрі з гордістю мовлять про себе: «Я — скульптор Президента». Звісно, в цьому не може бути анічогісінько принизливого... І все ж таки... Можете собі уявити, щоб Ілля Юхимович Рєпін, у якого цар купив «Запорожців» за 30 тисяч старих добрих карбованців і який (Рєпін, не цар) виконував супервідповідальні держзамовлення, сказав би про себе: «Я — художник Государя Імператора»? Такого титулу домагалися хіба що салонні фотографи; аби спід їх дагеротипів лиснів од численних медалей та вензелів.
Все. Приїхали. Нових сєрових, рєпіних, нових щедріних і чехових більше не буде. Будуть «нові»... культурлакеї, для яких основним мистецтвом виявиться гучна фраза. Письменники бідкатимуться за рідну мову, а не за долю її скривджених носіїв (їм на них глибоко начхати). Художники замість Леніна писатимуть Христа... з кривавою, лукавою усмішкою на устах — отже, не Христа, а Юду. Актори блазнюватимуть, як блазнювали раніше. Мистецтвознавці складатимуть оплачувані панегірики, з мазохістичною заздрістю перераховуючи кількість чужих закордонних виставок.
Поклавши руку на серце — вони нас «кинули», і не як «зрадники» (надто почесна для них роль), а саме як «кидали». Але хіба це відбулося сьогодні чи вчора? Був, був у нас «укрсоц» («англсоц», на щастя для гордих бритів, не зійшов зі сторінок Оруелла). Найстрашніше те, що, якби не було в нас такого справді талановитого, такого переконливого мистецтва, ідея комунізму не змогла б оволодіти умами мільйонів. «Дуже важко, майже неможливо уявити, як могла б номенклатура керувати країною за допомогою ідеології», — пише Ю. Каграманов в «Новом мире», — якби культура не виявила до неї (ідеології) деякої чуйності, не стала б їй підігравати... Не можна не викрити її в зраді російської культурної традиції. Підкоряючись вказівці згори, вона закрила двері в глибини буття. Її задушевність без духовності лише усталювала лжу, в якій загрузло життя».
Сьогодні реалізм соцдоби намагаються стрімко реабілітувати. Мовляв, малювали лише квіточки та лавки в парку, своїх вродливих жіночок та мрійливі світанки... (Провінційний автор Єфименко й нині малює букети... в Парижі. 15 літ тому він увічнював партійні з'їзди. А де ж справедливість? Чи зовсім французи осліпли?..) Не чіпайте їх, вони хороші — наслідки такої політики можуть бути непередбачуваними. Ще раз прийшовши до влади, реалісти ще раз обміняються один із одним преміями і лавровими вінками, а потім зроблять усе, щоб не з'явилось мистецтво, в якому відсутній сюжет, світлотінь, об'єм, головна ідея etс. За долю носіїв альтернативного мистецтва я тоді не дам і шеляга.
Та існує помста Історії, що не зважатиме на черговий політичний вибрик. Реалізм, звісно, залишиться. На узбіччі. В музеях (для класики). В салонах (прикрашати шпалери у вітальнях). У навчальних закладах (для виховання покоління майбутніх бунтарів). На Андріїївському узвозі (для провінціалів). Кількісно він, можливо, ще й перевершуватиме твори всіх інших напрямків. Але магістральний шлях розвитку мистецтва в ХХI столітті проляже в інших широтах, прокладатимуть його ті майстри, імен яких ми, вочевидь, ще й не знаємо...
Наш реалізм, назад греби. В Комунії — була! — зупинка.
