На службі у музики

Важко уявити, якою б була (і чи взагалі була би!) Національна філармонія України, якби на початку її незалежності, у 1992 році, її не очолив Дмитро Іванович — талановитий музикант-виконавець і людина з багаторічним управлінським стажем. У неповні тридцять років молодий чоловік родом із Полтавщини встигнув заявити про себе на Республіканському фестивалі творчої молоді, набути педагогічного досвіду в Харківському інституті культури та попрацювати в Харківському обкомі комсомолу. Винятковий випадок — 31-річний (!) директор Харківського академічного театру опери і балету ім. М. Лисенка. Факти говорять самі за себе. Перелік подальших державних посад (аж до керівника Міністерства культури України), в принципі, можна і не продовжувати. Натомість надамо слово колегам і давнім друзям Дмитра Івановича, яким є що сказати і що згадати про ювіляра.

Євген СТАНКОВИЧ, композитор, почесний президент Національної спілки композиторів України, завідувач кафедри композиції Національної музичної академії України:

— Один час Дмитро Іванович був міністром культури, зараз — директор Національної філармонії, але я не сприймаю його як людину, яка займається адміністративними справами. Для мене і для більшості українських композиторів він перш за все — дуже добрий музикант, наш колега. Познайомилися ми близько тридцяти років тому в Харківській опері. Нині покійний Володимир Золотухін представив мені Остапенка як талановиту і дуже порядну людину. Час підтвердив його слова. Дмитро Іванович працював на багатьох керівних посадах. Хоча «керівних» — не зовсім точне слово, скоріше — державних. Він завжди дуже обережно стався до митців, приймав зважені рішення. Це свідчить про його високу внутрішню культуру, якої не може навчити жодна школа. Високі посади для будь-кого — нелегкі, вони тримають людину в постійній напрузі. Навіть важко уявити, що таке — бути міністром культури в смутні 1990-ті, коли змінювалась система, змінювалося (на жаль, в гірший бік) ставлення до мистецтва. Проте Дмитро Іванович гідно витримав усі випробування. І зараз він робить все, що може, в кожній конкретній ситуації в межах своїх повноважень. Адже не треба забувати, що навіть у директора філармонії є свої начальники і своя відповідальність. В ювілейний день хочу побажати йому великих успіхів, але головне — здоров’я. І далі працювати там, де він хоче, і робити ту роботу, яку він любить. Що ще можна побажати людині, яка гідно розпорядилася власним життям? Тільки удачі та продовжувати в тому ж дусі.

Юрій ЗІЛЬБЕРМАН, президент Міжнародного конкурсу молодих піаністів пам’яті Володимира Горовиця:

— Ми з Дмитром Івановичем закінчували один вищий навчальний заклад — Харківський інститут культури, але тісно почали співпрацювати вже у Києві, коли Остапенко став генеральним директором філармонії. Це високий професіонал з усіх поглядів, людина, яка визначає для себе високу планку і завжди цієї планки дотримується. Дмитро Іванович знає світ музики, всіх великих музикантів. У будь-яких ситуаціях він вмить схоплює головне й одразу приймає рішення. Оперативність Остапенка — вражаюча! Зокрема, пригадується одна історія, пов’язана з Конкурсом ім. В.Горовиця. Після того, як 1995 року ми провели перший конкурс, така собі професор Харківської консерваторії, яка того ж року провела «свій» Конкурс Горовиця, заявила, що змагання проходитиме лише в Харкові. І ось ми сидимо в кабінеті Остапенка (він тоді був міністром культури). Потоки інформації, всяких слів з мого боку і з її боку... Минає півтори години — і нарешті Дмитро Іванович тихо, спокійно говорить: «Ви все сказали одне одному? Тепер скажіть, будь ласка, коли ви провели конкурс?». Я відповідаю: «У квітні». — «А коли в Харкові пройшов конкурс?». — «У грудні». — «Тож про що ми говоримо? Все, питання було вирішене!». Мене підкупила його поведінка в тій непростій ситуації. Ще один показовий випадок. Складний день у філармонії, люди не виходять із кабінету, сварки, вирішення якихось питань. І раптом Дмитро Іванович говорить: «Вибачайте, у мене через п’ять хвилин учениця». Встав, вийшов і сів займатися. Конснерваторські учні для нього — це святе... 15 років тому, коли створювався Філармонічний оркестр. У новий колектив прийшла молодь, яка фактично до цього ніколи не грала в оркестрах, нічого толком не вміла. А зараз це — один із кращих оркестрів Європи! Безумовно, в цьому величезна заслуга диригента Миколи Дядюри. Але хто створив цей оркестр? Його створив Дмитро Остапенко! Тихо, без зайвого галасу... Наразі я спостерігаю, як він так само тихо і впевнено розкручує філармонічні мікрофестивалі: один, другий, третій, четвертий... Це типова риса лідера: бачити, що зараз модно і потрібно, спокійно приймати рішення і втілювати їх у життя. Ще десять років тому дуже складно було планувати філармонічні заходи, репертуарну афішу складали в останню мить, на ходу. Сьогодні ж повністю розписаний 2013 рік — на два роки наперед! У цьому плані Національна філармонія вийшла на світовий рівень. Звичайно, хотілося б, аби частіше купували нові інструменти. Адже за 15 років у Національній філармонії не з’явилося жодного нового рояля, а згідно зі світовими стандартами, концертний рояль треба міняти кожні чотири роки! Але що поробиш, є в нашій країні відоме ставлення до мистецтва... Проте саме завдяки Дмитру Остапенку дуже багато зроблено, колосально багато.

Микола ДЯДЮРА, головний диригент Симфонічного оркестру Національної філармонії України:

— Мені здається, що з Дмитром Івановичем ми знайомі все життя. Все, що нас пов’язує, — це професія. Завдяки Остапенку у нас є філармонія! Нагадаю, на початку 1990-х на місці найкращого акустичного залу Києва планували спорудити... стоянку для автомобілів та екскурсійних автобусів! На той час, коли в Україні стався дефолт, усі опинились у страшній ситуації, у Дмитра Остапенка вистачило рішучості й ініціативи організувати новий Симфонічний оркестр. У цьому — його друга велика заслуга. Не можу сказати, що з Дмитром Івановичем легко працювати. Це доволі вимоглива людина, вкрай принципова, не схильна до компромісів. Він із тих, хто, прийшовши на роботу, займається тільки роботою, більше нічим. Справжній керівник, наполегливий, але водночас зрозумілий і прогнозований. У нас бували доволі гострі суперечки. Проте всі вони вирішувались у робочому порядку і в жодному разі не позначались на людських стосунках. Ще одна його якість, яка мені дуже імпонує, — це неймовірна любов до своєї сім’ї. На жаль, зараз це зустрічається не так часто, здається, швидше, винятком із правила.

ДОВIДКА «Дня»

Остапенко Дмитро Іванович народився 3 листопада 1946 року в с. Новачиха Хорольського району Полтавської області. 1964-го закінчив Полтавське музичне училище ім. М. Лисенка, а 1968 року — Харківський інститут мистецтв за спеціальністю «домра» із кваліфікацією концертний виконавець, диригент оркестру народних інструментів, викладач.

1966 — 1968 рр. — артист ансамблю народних інструментів Харківської філармонії;

1968 — 1969 рр. — викладач класу народних інструментів Харківського культурно-освітнього училища;

1977 — 1982 рр. — директор Харківського академічного театру опери і балету імені М. Лисенка;

1992 — 1995 рр. — генеральний директор — художній керівник Національної філармонії України;

1995 — 1999 рр. — міністр культури і мистецтв України;

1999 — до цього часу — генеральний директор Національної філармонії України.

1998 року Дмитрові Івановичу надано вчене звання професора кафедри народних інструментів Національної музичної академії України ім. П. Чайковського. 2003-го йому надано високе звання — народний артист України.

Д. Остапенко має понад 30 одноосібних наукових, методичних, публіцистичних, критичних праць.

З ініціативи та за безпосередньою участю Остапенка в Національній філармонії створено нові художні колективи: симфонічний оркестр, квартет баяністів, квартет гітаристів, інструментальний ансамбль «Джерело». Започатковано й успішно відбуваються Міжнародний фестиваль гітарної музики та Міжнародний конкурс гітаристів в Україні, цикл концертів «Вечори української музики. Спадщина і сучасність».

Працюючи в уряді, Д. Остапенко був автором багатьох культурно-мистецьких проектів, зокрема Днів культури України в Казахстані, Словаччині, Болгарії, Узбекистані, Росії, Франції; учасником і організатором проектів з реконструкції та капітального ремонту визначних пам’яток культури — будинків Національної філармонії України, Національного палацу «Україна», Культурного центру України в м. Москві, Національного історико-культурного заповідника «Давній Галич»; очолював оргкомітети Міжнародних конкурсів імені М. Лисенка, юних піаністів пам’яті Володимира Горовиця, виконавців на українських народних інструментах ім. Гната Хоткевича, конкурсу камерних виконавців та ін.