На сцені весни

Безтекстова вистава «Крик півня» компанії La Raiemanta потужнім внутрішнім монологом весь час спонукала до спільності емоційних осмислень простої історії про дівчину і півня.

Він — як живий! Яскраве пір’я, горда постава, міцні лапи — тільки не рухається. Вона — промовиста очима, усім тілом до кінчиків пальців, але німа. Мабуть тому, що в діалозі з природою людська мова не досконала, ну, а слухати природу, здається, розучилося все людство. Дівчина насипає зерно птахові й не жалкуючи посипає ним глядачів у залі. Хтось зрозумів це просто як веселий жест, хтось клюнув зернятко гри і почав моментально проживати пташину долю. Вона з півнем гралася і годувала його, займалася собою, знов годувала і знов гралася. В дотичних пластичних етюдах відтворювала його витончену пластику, мову поз. Нарешті настав робочий час домашньої птиці. Вона витягла з-під кухонного стола плаху, нагострила топірця, взяла півня і...

В цей момент мені пригадалася історія з дитинства. Навесні сусіда по дачі завів півника. Той швидко підростав, почав відгукуватися на команди і, як вірний пес, супроводжував і захищав свого господаря. Прийшла осінь. Сусід зі сльозами на очах благав забрати пернатого друга. Хтось його таки з’їв, але ніяких домашніх птахів на дачах більше ніхто не заводив.

Загальновідоме «Ми відповідальні за тих, кого приручили» Антуана де Сент-Ексзюпері на різні лади доводиться впродовж усієї вистави, і тут, як із зображенням півня на французьких монетах, герой то підноситься, то знищується.

У часи французької революції XVIII століття був оголошений конкурс на малюнок нової монети. Після того, як Огюстен Дюпре запропонував викарбувати генія Франції, який пише на жертовнику, — повідомляється у звіті журі конкурсу 1791 року, — члени комітету порадили додати з одного боку жертовника півня — емблему пильності. Проект Дюпре з доданим до нього півнем і був використаний для карбування двадцятифранкових монет. Півня, зображеного на монетах, французи, які вважали галлів своїми предками, осмислили як «галльського півня» і стали вважати своєю національною емблемою. Імперія Наполеона I вигнала галльського півня, але він був відновлений у 1830 році, змінивши «бурбонські лілії». За часів Луї-Філіппа галльського півня почали зображати на прапорах і ручках холодної зброї. Наполеон III знову скасував галльського півня, але той знову був відновлений Третьою республікою, яка зображала його з 1871 року на двадцяти- та стофранкових монетах.

Взагалі, французьку виставу, героєм якої є півень, дивитися, не розгадуючи підтексти і нехтуючи контекстами, просто неможливо, тому акробатичні вправи, мімічні ескапади, постріли очей, ритуальні рухи актриси набувають безмежності змісту.

Півень — один із національних символів Франції. Був священним у Галії, саме словосполучення засноване на каламбурі: лат. gallus одночасно означає і «галл», і «півень».

«Вставайте, час настал,

пора надеть кольчугу,

Петух уже давно кричит

на всю округу».

(Жан Кейроль)

Фінал вистави розігрується, так би мовити, з висоти польоту півника, якого примостили на столі. Дівчина, як говорять у сільському господарстві, квадратно гніздовим засобом «засіває» чорний планшет сцени зерном. Безтекстовий театр набуває суто візуального виявлення. Розгрібаючи граблями зерно, подруга півня малює перед ним різноманітні геометричні фігури. Відкривайте двері власної фантазії, якщо те зернятко, яким вас долучили до вистави на початку, вже встигло прорости весняними пагонами.

Крик півнячий роздер

повітря в далині;

Вгортала мла доми

від крівель до підвалів,

А там приречені

за мурами шпиталів

Хрипіли, стогнучи

й чекаючи кінця.

Брели розпусники,

змарнілі із лиця.

Світанок, вбравшися

в рожеве і зелене,

Виходив повагом

на набережні Сени,

І працівник-Париж,

у навичках твердий,

Вже очі протирав

і брався за труди.

(Шарль Бодлер)

Театральну програму цьогорічної «Французької весни» завершили вистави «Обережно: крихке» та «Жити» Венсана Гійома та колективу I.T.Per. У них радо — і це дуже добре відчувається у внутрішній атмосфері вистав — брала участь київська мистецька молодь. В основі епізодів, з яких складалися вистави, були вправи з акторської майстерності, які на очах глядачів набували сили режисерського прийому, наповнювалися думками й емоціями і врешті ставали переконуючими мистецькими висловлюваннями. Синхронність рухів, існування в різних темпоритмах, виразність жестів перетворює сцену харчування у таємну вечерю. Біганина, стрибання одне на одного, вигуки «я хочу одружитися», зосередження на гостроті бажання через встановлення діалогу очей, оцінки партнера, усвідомлення необхідності прислухатися до нього усім єством перетворювалися у торжество гармонії начал.

У наступному епізоді артисти грають дітей. Хтось позначає свій образ, хтось в ньому існує, чиїсь спостереження зачаровують. На фінал глядачам роздають листівки з фотографіями хворих дітей і проханням їм допомогти. У вільному танці пари вільно складаються і розпадаються, рух по колу наводить на думку про карусель життя, вічність і доцільність його плину. Фрази промовляються різними мовами з бажанням віднайти в них загальнолюдську вібрацію, ціннішу за конкретний заміст. Хлопці й дівчата роздягаються і на мить застигають в античній наготі. Обидві вистави безцінні наголосом на красі молодості й закликом до дієвого усвідомлення краси.

Красо! Чи з неба ти,

чи з темної безодні —

В твоєму погляді —

покара і вина,

Безумні злочини

й діяння благородні;

Захмелюєш серця,

подібно до вина...

...Це байдуже, хто ти,

чи Діва, чи Сирена,

Чи Бог, чи Сатана,

чи ніжний Херувим,

Щоб лиш тягар життя,

о владарко натхненна,

Зробила легшим ти,

а всесвіт — менш гидким!

(Шарль Бодлер)

Як керівникові Міжнародного театрального фестивалю міст-побратимів «Київ травневий» мені поталанило привезти в Київ Ані Жирардо з виставою «Мадам Маргеріт», Марселя Марсо зі своїм соло-шоу. Звичайно, відбулося це дякуючи бюджетним коштам і допомозі спонсорів. «Французька весна-2013», незважаючи на фінансові проблеми, які, звичайно, не оминули і Францію, — яскрава, різноманітна, потужна. Її театральна складова демонстративно не зіркова. Це не аншлагові вистави репертуарного театру. Але в них є дуже дороге і важливе для українського театрального процесу — пошуковість.

Глибоко певен, що наступного року ця пошуковість може бути представлена у більш гострих, несподіваних формах, яких достатньо в сучасному французькому театрі й які так необхідні театрові нашому. Весні мистецтв відкрийте ширше двері!